Діставши відповідь, кивнув головою, і солдат підвівся. Бйнарсон приязно поклав йому руку на плече, повернув його, подивився на покраяну червону спину і щось співчутливо промовив. Потім покликав чергового і щось йому наказав. Солдат, зі стогоном нахилившись, позбирав свою розкидану одежу й услід за черговим вийшов з кімнати.
Бйнарсон кинув канчука на комод і взяв із ліжка свою шинель. З її внутрішньої кишені на підлогу випав оправлений у шкіру записник. Піднімаючи записника, полковник випустив із нього потерту газетну вирізку, і вона впала біля моїх ніг. Я підібрав її й передав Бйнарсонові. То був знімок чоловіка — якщо вірити підпису французькою мо*ою, шаха Персії.
— Яка свиня!.. — знову мовив полковник, маючи на увазі, звісно, солдата, а ке шаха. Одягаючись і застібаючи шинель, він провадив: — У нього є син, який до минулого тижня також служив у мене. Син п'є забагато вина. Я вичитав йому. Але він повівся просто нахабно. Що ж це за військо без дисципліни? Свині! Я збиваю того мерзотника з ніг, а він дістає ножа. Ох! Що воно за військо, в якому солдати кидаються на офіцера з ножем? Після того, як я — самотужки, завважте,— впорався з тим поганцем, його судив військовий трибунал і покарав двадцятьма роками ув'язнення. А оцій старій свині, його батькові, таке не сподобалося. Отож сьогодні ввечері він надумав застрелити мене. Ох! Що ж це за військо?!
Лайонел Грантхем відійшов од вікна. Його юне обличчя було змучене. В очах стояв сором за змучений вираз на обличчі.
Полковник Бйнарсон незграбно вклонився мені й сухо подякував за те, що я не дав солдатові прицілитись — чого я, власне, не робив — і тим врятував йому життя. Потім розмова зайшла про моє перебування в Муравії. Я коротко розповів їм, що під час війни служив капітаном у військовій розвідці. Це була правда, але на тому вона вся й вичерпалася. Після війни — так ішлося далі в моїй казочці — я вирішив залишитися в Європі, оформив тут свою відставку й поплив за течією, виконуючи то там, то там випадкову роботу. Я напускав туману, намагаючись створити в них враження, що ця робота не завжди була — чи то здебільшого не була — для пестунчиків. Я навів їм конкретніші — проте й далі суто уявні — деталі своєї останньої роботи у французькому синдикаті. А в цей куточок світу я забрався, мовляв, через те, що хотів, аби мене рік чи два не бачили в Західній Європі.
— Мене немає за що запроторити до в'язниці,— провадив я. — Та моє життя можуть зробити незатишним. Тож я блукав по Центральній Європі, поки довідався, що можу знайти зв'язки у Белграді. Діставшись туди, я виявив, що тривога моя була марна, і ось я тут. На завтра в мене призначена зустріч із міністром поліції. Гадаю, я зможу показати товар лицем і стати йому в пригоді.
— Той гладкий кнур Дюдакович! — із щирою зневагою промовив Ейнарсон. — Він вам до вподоби?
— Немає роботи — немає чого їсти.
— Ейнарсоне... — швидко почав Грантхем, потім завагався, але повів далі: — Чи не могли б ми... як ви гадаєте... — І не доказав.
Полковник похмуро глипнув на нього, тоді, побачивши, що я помітив його невдоволення, прокашлявсь і звернувся до мене грубуватим, одначе досить приязним тоном:
— 'Мабуть, не варто так швидко зв'язувати себе з тим гладким міністром. Можливо, ми знайдемо для ваших здібностей інше поле діяльності, яке припаде вам більше до вподоби... і дасть більшу вигоду.
Я облишив цю розмову, не сказавши ні "так", ні "ні".
До міста ми поверталися полковниковою машиною. Ейнарсон із Грантхемом сидів на задньому сидінні, я — поруч із солдатом-водієм. Ми з Грантхемом вийшли перед готелем. Полковник побажав нам на добраніч і поїхав так, наче дуже поспішав.
— Ще рано,— мовив хлопець, входячи до готелю. — Ходімте до мене. Я зайшов до свого номера, позмивав бруд, що поналипав на мене, поки
я ховався під дошками, й переодягся. Потім рушив до Грантхема. Він займав на горішньому поверсі трикімнатний номер із вікнами на площу.
Хлопець дістав пляшку віскі, содову, лимони, сигари й сигарети. Ми пили, курили й розмовляли. П'ятнадцять чи двадцять хвилин розмова точилася навколо дрібничок — обговорювали нічну пригоду, обмінювалися враженнями про Стефанію і таке інше. У кожного з нас було що сказати співрозмовникові. Кожен перевіряв другого перед тим, як щось сказати. Я вирішив узяти гру на себе.
— Полковник Ейнарсон сьогодні нас обдурив,— промовив я.
— Обдурив? — хлопець випростався й закліпав очима.
— Той солдат стріляв за гроші, а не з помсти.
— Ви маєте на увазі... — Він так і не стулив рота.
— Я маю на увазі, що маленький темний чоловік, з яким ви вечеряли, заплатив тому солдатові.
— Махмуд?! Нащо ж... Ви певні?
— Я сам бачив.
Він опустив погляд, ніби не хотів, щоб я побачив у його очах недовіру до моїх слів.
— Можливо, солдат сказав Ейнарсонові неправду,— нарешті промовив він, усе ще намагаючись переконати мене, що не вважає мене брехуном. — Я трохи розумію мову, коли говорять освічені муравійці, але не місцевий діалект, на якому розмовляв солдат. Тож я не знаю, що він там сказав, але ж ви розумієте, він міг збрехати.
— Ні в якому разі,— не погодився я. — Ставлю в заклад свої штани, що він сказав правду.
Грантхем і далі не підводив погляду від своїх випростаних ніг, намагаючись зберегти на обличчі спокійний, впевнений вираз. Але дещо з того, про що він міркував, прохопилося в словах.
— Звичайно, я перед вами у величезному боргу за те, що ви врятували нас
від...
— Ні в якому ви не в боргу. Подякуйте солдатові за те, що він погано цілився. Я стрибнув на нього вже після того, як він випустив усі кулі.
— Але ж... — Хлопець дивився на мене широко розплющеними очима, і якби цієї хвилини я дістав з рукава кулемет, то він анітрохи не здивувався б. Грантхем підозрював мене в найгіршому. Я вже картав себе за те, що передав куті меду. Тепер мені залишалося тільки розкрити карти.
— Слухайте, Грантхеме. Більшість із того, що я розповів про себе вам і Ейнарсонові — це чистісінька вигадка. Мене послав сюди ваш дядько, сенатор Уолборн. Ви ж мали буї и в Парижі. Велику частину ваших грошей переказали в Белград. Сенатор запідозрив рекет, він не знац, чи ви ведете якусь гру самі, чи підпали під чийсь поганий вплив. Я поїхав до Белграда, дізнався, що ви тут, і прибув сюди, щоб ускочити в цю халепу. Я довідався, що гроші у вас, і поговорив з вами. Саме для цього мене й наймали. Я своє діло зробив — якщо, звісно, більше нічим не можу стати вам у пригоді.
— Я не потребую допомоги,— промовив хлопець дуже спокійно. — І все ж дякую вам. — Він підвівся й позіхнув. — Можливо, я ще побачуся з вами перед тим, як ви поїдете.
— Атож. — Мені нічого не варто було надати своєму голосу такої самої байдужості, з якою розмовляв він: мене не гнітив тягар прихованої люті. — На добраніч.
Я повернувся до себе в номер, ліг у ліжко й заснув.
Прокинувся я пізно й вирішив поснідати в номері. Я вже з'їв половину сніданку, коли у двері постукали кісточками пальців. Кремезний чоловік у пом'ятій сірій формі і з широким тесаком на поясі ступив до кімнати, віддав честь, простяг мені білий прямокутний конверт, голодними очима глянув на американські сигарети на столику й усміхнувся, коли я запропонував йому одну, тоді знову віддав честь і вийшов.
На конверті стояло моє ім'я, написане дрібними, дуже чіткими й округлими, але не дитячими літерами. Всередині була записка, що вийшла з-під того самого пера:
"Міністр поліції шкодує, що справи не дозволяють йому зустрітись із вами сьогодні пополудні".
Після підпису "Ромен Франкл" стояв постскриптум:
"Якщо вам буде зручно завітати до мене після дев'ятої вечора, то я, можливо, заощаджу трохи вашого часу. — Р. Ф." Нижче було наведено адресу.
Я поклав записку до кишені й гукнув: "Прошу!" — на ще один стукіт У двері.
Увійшов Лайонел Грантхем. Його обличчя було бліде й занепокоєне.
— Доброго ранку,— привітався я якомога невимушеніше, вдаючи, ніби вже й забув про події минулого вечора. — Ви вже поснідали? Сідайте і...
— О, так, дякую. Я поїв. — Його вродливе обличчя трохи почервоніло. — Щодо вчорашнього вечора... Я був...
— Забудьте про це! Ніхто не любить, коли втручаються в його справи.
— Це дуже мило з вашого боку,— промовив він, мнучи в руках капелюха. Потім, прокашлявшись, повів далі: — Ви сказали... *по допоможете мені, якщо я схочу.
— Так. Допоможу. Сідайте.
Він сів, закашлявся, провів язиком по губах.
— Ви нікому не розповідали про вчорашній випадок із солдатом?
— Ні.
— Ви могли б і далі мовчати?
— Навіщо?
Він подивився на рештки мого сніданку й нічого не відповів. Я припалив сигарету й, чекаючи, почав пити каву. Грантхем засовався на стільці й, не підводячи голови, спитав:
— Ви знаєте, що вночі вбито Махмуда?
— Того чоловіка, що був з вами й Ейнарсоном у ресторані?
— Так. Його застрелили перед власним будинком одразу після півночі.
— Ейнарсон? Хлопець аж підскочив.
— Ні! — закричав він. — Чому ви так сказали?
— Ейнарсон знав, що Махмуд заплатив солдатові за вбивство, тож він або прибрав Махмуда сам, або комусь наказав його прибрати. Ви не говорили йому про нашу вчорашню розмову?
— Ні! — спаленів Грантхем. — Коли родина посилає когось охороняти одного із своїх членів, це досить неприємно.
Тоді я висловив здогад:
— Він сказав вам, щоб ви запропонували мені роботу, про яку йшлося вчора ввечері, й водночас застерегли мене, щоб я не розповідав про того солдата. Так?
— Та-ак.
— Гаразд, тоді пропонуйте.
— Але ж він не знав, що ви...
— В такому разі, що ж ви збираєтесь чинити? — спитав я. — Якщо ви не зробите мені пропозицію, то вам доведеться сказати йому причину цього.
— О Господи, от халепа! — втомлено промовив Грантхем і, спершись ліктями на коліна, поклав голову на долоні. Він дивився на мене спустошеним поглядом хлопчика, який раптом виявив, що світ надто складний.
Лайонел Грантхем дозрів для розмови. Я усміхнувся до нього, допив каву і став чекати.
— Розумієте, я не хочу, щоб мене привели додому за вухо,— несподівано промовив він з якимсь дитячим викликом.
— Ви ж знаєте, я не збираюся вас силувати,— заспокоїв я хлопця. Ми знову трохи помовчали. Я курив, а він тримав долонями голову
й розмірковував. Згодом він ніяково засовався на стільці й випростався; все його обличчя прибрало бурякового кольору.
— Я хочу попросити у вас допомоги,— нарешті промовив Грантхем, намагаючись не давати взнаки, що весь він аж пашить.