Бо ж Доусон, зрадівши появі місіс Сейтер, вітав її щирим серцем. Була вона вродлива, чарівна, та ще ж і вдова. Отож першої-ліпшої хвилини могла мати собі до послуг будь-яку кількість закоханців на вибір — чи то з королів цього північного Ельдорадо, чи то з тамтешніх урядовців, чи то з молодших пригодників, що аж кидалися на кожнісіньке шелестіння жіночої сукні.
Інженери-гірники шанували пам'ять її чоловіка — небіжчика полковника Сейтера, — тимчасом як промисловці та підприємці-колонізатори замалим не молилися на нього: адже ж і в Штатах шанували його, як знавця гірничої справи, а в Лондоні — либонь, і більше. І було те нерозв'язною загадкою, чому не якій-будь іншій жінці, а саме Сейтеровій удові спало на думку приїхати до цієї країни. Але чоловіки-північани — обметані бувальці, що, зневажливо ставлячися до теорій, несхитно звіряються на факти. А Карен Сейтер, слово честі, була чи не найістотніший факт для переважної з них більшості. Тільки послідовність та сквапність її відмов на всі зальоти протягом ціломісячного побуту в Доусоні свідчать про те, що сама вона трактувала своє становище по-іншому. Але зникла вона — зник і факт, залишилася загадка.
Одначе випадок все ж дав ключа до відгадки. Джек Кафрен, її остання жертва, намарне склавши до ніг їй своє серце та ділянку в п'ятсот футів на Бонанзі, святкував свою недолю, бенкетуючи цілісіньку ніч з гультіпаками.
Десь серед ночі здибав він П'єра Фонтена, того самого, що був за старшого провідника у Карен Сейтер. Здибавшись, впізнали вони один одного, почали чаркуватися та й повпивались так, аж язик їм наче повстяний зробився.
— Ге? — хрипко згукнув по деякім часі П'єр Фонтен. — Н-нащо мадам Сейтер навернулася до цієї країни? Ліпше самому вам у неї поспитатися. Нічо не ка, тільки все торочить мені дне й те саме прізвище. "П'єре, — ка вона до мене, — П'єре, ви мусите знайти цього чоловіка, а я вас нагороджу — тисячу доларів дам, якщо знайдете цього чоловіка". Цього чоловіка? Ah, oui[36]. Його звуть… зараз-за-раз… Девід Пейн, oui, m'sieu[37], Девід Пейн. І одно це ім'я торочить, одно торочить… І ввесь час я всюди шукаю та нишпорю, — це ж диявольська робота… і ні чоловіка тобі, ані тисячі доларів. Хай йому біс!
— Ге? Ah, oui. Дного разу вернули з Серкла люди, що знали того чоловіка. Він з Березового ручаю, вони казали. А мадам? Промовила: "Bon!"[38] та зраділа хто й зна як. А тоді до мене: "П'єре, — ка, — запрягайте собаки. Мерщій рушаймо. Якщо ми знайдемо цього чоловіка, я дам вам на тисячу доларів більше". А я й кажу: "Oui, мерщій! Allons, madame!"[39]
— Ну, то я був певнісінький, що тії дві тисячі доларів мої. Простачисько! Ще-бо приїхали люди з Серкла та й кажуть, що там такого Девіда Пейна вже нема, бо нещодавно, бач, подався він до Доусона. Тож ми з мадамою так і не поїхали.
— Oui, m'sieu. А оце знову мадам до мене звертається. "П'єре, — ка й тика мені п'ятсот доларів, — добувайте човна й жердину. Завтра ми рушимо вгору річкою". Ah, oui, завтра, вгору річкою; і той клятий Ситка Чарлі зідрав з мене за човна та жердину п'ятсот доларів. Собача печінка!
Отож наступного дня, коли Джек Кафрен звірив доусонцям свій клопіт, — цілий Доусон зацікавився питанням, що ж то за один отой Девід Пейн і що він має з Карен Сейтер до діла. Але того ж таки дня, як і сказав П’єр Фонтен, місіс Сейтер із своїм барбаринським почтом провідників рушила вздовж східного берега до Клондайк-Сіті, а далі, уникаючи круч, переправилася на західний берег і там зникла, пливучи в південному напрямкові, поміж численних острівців.
ІІ
— Oui, madame, це саме тут. Один, два, три острови нижче річки Стюарт. Осьо — третій острів.
Кажучи це, П’єр Фонтен тим часом упирався жердиною в берег, скеровуючи стерно проти води. Таким чином ніс опинився якраз проти берега, доки метис, вискочивши з линвою, прив'язував човна.
— Постривайте хвилиночку, мадам, я піду подивлюся. Але тільки-но він зник за пагорком, як десь там хором почали собаки брехати, і за хвилю він повернувся.
— Oui, madame, це саме та хатина. Я роздивився навколо. Нікого немає вдома. Але він десь недалеко, та й подавсь не надовго, бо ж інакше не кинув би так свої собаки. Закладаюся, що він ось-ось надійде!
— Допоможіть мені вийти, П'єре. Я зовсім знемоглася, сидячи в човні. Невже ви не могли влаштувати все це зручніше?
З пухнастого хутряного кубелечка, влаштованого посеред човна, підвелася Карен Сейтер в усій своїй принадній красі. Хоч вона й скидалася на тендітну лілею, але цьому суперечили — сила, з якою вона вхопила П'єрову руку, пружність жіночих її м'язів, коли вона підважилася на них, а також проворність її рук та ніг, що допомогли їй так звинно видряпатися стрімким берегом на гору. Одначе м'язи не випиналися їй під шкірою, а лежали рівно й плавко — і ціле її тіло аж пашіло силою.
Та хоч вона й легко, здавалося, висіла з човна, а проте обличчя їй порожевіло, і серце колотилося швидше, ніж звичайно. А коли підійшла до хатини — щоки її стали густо-червоні, — певно, через хвилювання та цікавість.
— Дивіться, глядітьі — показував ІГер на численні друзки коло стосу дров. — Ще свіжі… два-три дні, не більш.
Місіс Сейтер кивнула головою. Вона спробувала зазирнути до віконця, та його було затягнено нажированим папером, — світло крізь нього проходило, але роздивитись бодай що годі було. По цій невдачі пішла вона кругом дому до дверей і вже була до половини підняла клямку, але чогось передумала і впустила її назад. Тоді раптом стала на одне коліно й поцілувала грубо обтесаний поріг. П'єр Фонтен, може, те й бачив, однак і взнаки не дав, і ніхто згодом об тім не довідався. Але наступної хвилі один з човнярів, що спокійно запалював собі люльку, раптом здригнувся від несподівано гострого голосу старшого.
— Гей ти, Легуаре! Постелив би там м'якіше, чи що! — наказував П'ер. — Шкури поклади та коців побільше! Тьху, пропади ти пропадом!
Одначе небавом кубелечко те поруйнували й умостили м'яко шкури та коци на високому березі, де вигідно розташувалася місіс Сейтер. Лежачи на боці, вона милувалася на весняну повідь широкого Юкону.
Небо понад горами, ген по той бік річки, тьмарилося димами невидимих лісових пожеж, і післяполуденне сонце тьмяно прозирало крізь цю завісу, примхливо бликаючи по землі чудовими тінями. І на цілу місцевість, аж за обрій, на ялиною порослі острови, на темну воду, на покарбовані кригою гірські пасма — неначебто лягла печать незайманої пустки. Ані сліду людського по цілій пустелі; ані згук не зрушить тиші. Земля неначе схоронилася під нереальністю незнаного, оповита задумливою таїною безміру.
Може, саме це й знервувало місіс Сейтер: ніяк-бо не могла всидіти на місці, все вдивлялася то в один, то в другий бік річки, — то встріть води, то за водою, — чи то раптом утуплювалася очима у мрячні береги або в напівсховані гирла розток. Щось за годину човнярів було послано на берег напнути намети до ночівлі, а П'єр залишився із своєю панею пильнувати.
— Аж ондечки й він, — прошепотів П'єр по тривалій мовчанці, пильно вдивляючися вгору проти води на самісінький край їхнього острівця.
Там за течією пливло каное, виблискуючи пообіруч веслами. Коло стерна манячіла чоловіча постать, а на носі жіноча; веслуючи, вони ритмічно згиналися та розгинались. Місіс Сейтер спочатку не звернула ніякої уваги на жінку, аж поки каное наблизилося й чарівна краса веслярки ввібрала в себе її погляд. Облипла блузка з лосячої шкури, фантастично оздоблена барвистим бісером, граціозно окреслювала округлі лінії тіла веслярчиного, а мальовниче запнута шовкова хустка веселого кольору почасти прикривала їй буйне синьо-чорне волосся. Але саме її обличчя, немов злите з бронзи, прикувало до себе мимовільний погляд місіс Сейтер. Трохи зизуваті, пронизуваті, чорні та великі очі веслярки дивилися просто себе з-під тонких вигнутих брів. Сухорляві вилиці виразно різьбилися їй на виду, а щоки м'яко спадали до тонкогубого, із притаєною енергією рота. Обличчя те виявляло далеку домішку монгольської крові, що по довгому блуканні все ж повернулася до матірної раси. І це ще більше підкреслював гарний орлиний ніс з тонкими тріпотливими ніздрями — орлина хижість взагалі була притаманна цілій постаті її, а не лишень обличчю. Вона була достоту татарського типу, тільки що ушляхетненого, і плем'я червоношкірих індіян могло пишатися, виплекавши таку своєрідну істоту бодай хоч раз на кільканадцятеро поколінь.
Замашисто веслуючи, дівчина разом із чоловіком раптом повернула човника проти води і м'яко підвела його до берега. Ще мить — і вона вже стояла на високому березі й, перебираючи руками, тягла за мотуз чверть туші щойно забитого лося. За нею вискочив і чоловік, і вони разом, меткі рухами, витягли каное з води. Ціла зграя собак скиглила навкруг, і коли дівчина нахилилася пожалувати їх, чоловік помітив місіс Сейтер, яка підвелася на рівні ноги. Він глянув мимохіть, протер собі очі, ніби зір його зрадив, і знову глянув.
— Карен, — промовив він просто і, рушивши до неї, простяг руку, — я на мить подумав, що це сон. Я цієї весни осліп був від снігу, і тепер мої очі раз у раз витівають мені різних штук.
Місіс Сейтер аж пашіла вся, і серце їй стискалося до болю; вона всього сподівалася, — крім цієї байдужно простягненої руки. Але вона тактовно погамувала себе й у відповідь сердечно потисла йому руку.
— Розумієте, Дейве, я не раз вирішувала приїхати до вас, і безперечно здійснила б свій замір, та тільки… тільки…
— Та тільки я до вас не писав.
Девід Пейн засміявся ї провів очима молоду індіянку, що саме зайшла до хатини.
— О, я розумію, Дейве… Бувши на вашому місці, я, мабуть, учинила б так само. Але ж я приїхала — ось я…
— Ну, то проходьте ж далі, ходіть-но до хатини та попоїжте чого з дороги, — запросив він радо, пропустивши повз вуха чи не звернувши уваги на жіночий заклик, що бринів їй у голосі. — І ви, певно, здорожилися. Ви куди мандруєте? Проти води? Виходить, ви зимували в Доусоні, чи припливли з останньою кригою? Це ваш табір?
Він кинув погляд на провідників, що збилися круг багаття на відкритому місці, і відхилив рукою двері, запрошуючи її ввійти.
— Я приїхав сюди кригою по річці з Серкл-Сіті ще тої зими, — провадив він далі, — і оселився тут тимчасово.