Я жила на світі, я бачила більше за вас і, нарешті, я мати, а ви ще молоді! Він дідусь, і тому на ваші очі смішний! Мало того: ви минулого разу казали навіть, що наміряєтесь відпустити ваших селян на волю та що треба ж щось зробити для віку, і це все тому, що ви начитались там якого-небудь вашого Шекспіра! Повірте, Павле Олександровичу, ваш Шекспір давним-давно вже віджив свій вік, і коли б воскрес, то, з усім своїм розумом, не розібрав би в нашому житті ані рядка! Коли є щось рицарське й.величне в сучасному нам суспільстві, то це саме у вищому стані. Князь і в кульку князь, князь і в халупі буде як у палаці! А от чоловік Наталії Дмитрівни мало не палац собі збудував — і все ж він тільки чоловік Наталії Дмитрівни, й нічого більше! Та й сама Наталія Дмитрівна, хоч п'ятдесят кринолінів на себе наліпить, все ж лишиться тією самою Наталією Дмитрівною і нічогісінько не додасть собі. Ви теж почасти представник вищого стану, бо від нього походите. І я вважаю себе не чужою йому,— а погана та дитина, яка паскудить своє гніздо! Втім, ви самі дійдете до всього цього краще за мене, mon cher. Paul 1, і забудете вашого Шекспіра. Передрікаю вам. Я певна, що ви навіть і тепер не щирі, а так тільки, модничаете. Втім, я забалакалась. Побудьте тут, mon cher Paul, я сама сходжу нагору й довідаюсь про князя. Може, йому треба чогось, а з моїми ж людцями...
І Марія Олександрівна квапливо вийшла з кімнати, згадавши про своїх л'юдців.
— Марія Олександрівна, здається, дуже раді, що князь не дістався цій франтисі, Ганні Миколаївні. А запевняла ж усе, що рідня йому. Ото розривається, мабуть, тепер з досади! — зауважила Настасія Петрівна; та, помі-
1 мій любий Поль (франц.)
тивши, що їй не відповідають, і глянувши на Зіну й на Павла Олександровича, пані Зяблова враз догадалася і вийшла, мовби за ділом, з кімнати. Проте вона зараз же винагородила себе, зупинилась під дверима й стала підслухувати.
Павло Олександрович ту ж мить звернувся до Зіни. Він був страшенно схвильований; голос його тремтів.
— Зінаїдо Афанасіївно, ви не гніваєтесь на мене? — промовив він з несмілим і благальним виглядом.
" — На вас? За віщо ж? — сказала Зіна, злегка почервонівши й звівши на нього чудові очі.
— За мій ранній приїзд, Зінаїдо Афанасіївно! Я не витерпів, я не міг чекати ще два тижні... Ви мені навіть снилися. Я примчав узнати мою долю... Але ви хмуритесь, ви гніваєтесь! Невже й тепер я не взнаю нічого вирішального?
Зінаїда справді нахмурилась.
— Я ждала, що ви заговорите про це,— відповіла вона, знову опустивши очі, голосом твердим і суворим, в якому, проте, чути було досаду.— І що ждати було для мене дуже важко, то чим швидше це скінчиться, тим краще. Ви знову вимагаєте, тобто просите, відповіді. Гаразд, я повторю її вам, бо моя відповідь усе та сама, що й перше: почекайте! Кажу вам,— я ще не вирішила і не можу обіцяти вам, що буду вашою дружиною. Цього не вимагають силоміць, Павле Олександровичу. Але, щоб заспокоїти вас, додаю, що я ще не відмовляю вам остаточно. Завважте також: подаючи вам тепер надію на сприятливе рішення, я роблю це єдино тому, що поблажлива до вашого нетерпіння й турботи. Повторюю: я хочу мати повну волю в своєму рішенні, і якщо, врешті, я скажу вам, що не згодна, то ви не повинні винуватити .мене в тому, що я подавала вам надію. Отже, знайте це.
— Отже, що ж, що ж це! — скрикнув Мозгляков жалібним голосом.— Невже ж це надія! Чи можу я дістати хоч будь-яку надію з ваших слів, Зінаїдо Афанасіївно?
— Пригадайте все, що я вам сказала, й діставайте все, що бажаєте. Ваша воля! Але я більше нічого не додам. Я вам ще не відмовляю, а кажу тільки — ждіть. Але повторюю вам, я лишаю за собою цілковите право відмовити вам, якщо мені схочеться. Зауважу ще оддеі Павле Олександровичу: коли ви приїхали раніше призначеного вам для відповіді строку, щоб діяти манівцем, сподіваючись на сторонню протекцію, хоч би, скажімо, на мамин вплив, то ви дуже помилилися в розрахунках. Я тоді прямо відмовлю вам, чуєте це? А тепер — годі, і, будь ласка, до якогось часу Не нагадуйте мені про це ні єдиним словом. І
Усе це було сказано сухо,' твердо й без запинки, начеб заздалегідь завчене. МосЬє Поль відчув, що вхопив облизня. В цю мить повернулась Марія Олександрівна. За нею, майже зараз же, пані Зяблова.
— Він, здається, ось-ось зійде, Зіно! Настасіє Петрівно, мерщій заваріть нового чаю! — Марія Олександрівна була навіть трохи схвильована.
— Ганна Миколаївна вже присилала навідатися. її Анютка прибігала на кухню й розпитувала. Ото лютує тепер! — сповістила Настасія Петрівна, кидаючись до самовара.
— А мені яке діло! — сказала Марія Олександрівна, відповідаючи через плече пані Зябловій.— Начебто я цікавлюся знати, що думає ваша Ганна Миколаївна? Повірте, нікого не підсилатиму до неї на кухню. І дивуюся, рішуче дивуюся, чому ви всі вважаєте мене ворогом цієї бідної Ганни Миколаївни, та й не ви сама, а всі в місті? Я на вас пошлюся, Павле Олександровичу! Ви знаєте нас обох,— ну, чого б я була ворогом її? За першість? Але я байдужа до цієї першості. Нехай собі, нехай буде перша! Я ладна перша поїхати до неї, привітати її з її першістю. І, нарешті, все це несправедливо. Я заступлюсь за неї, я повинна за неї заступитися! На неї наклепи зводять. За віщо ви всі на неї нападаєте? Вона молода й любить убори,— за це, чи що? Але, як на мене, краще вже убори, ніж щось інше, ось як Наталія Дмитрівна, котра таке любить, що й сказати не можна. Чи за те, що Ганна Миколаївна їздить по гостях і не може посидіти дома? Але боже мій! Вона не дістала ніякої освіти, і їй, звичайно, важко розгорнути, наприклад, книжку чи зайнятися чимось дві хвилини поспіль. Вона кокетує і посилає з вікна бісики всім, хто пройде вулицею. Але навіщо ж запевняють її, що вона гарненька, коли в неї саме біле обличчя, та й годі? Вона смішить у танцях,— згодна! Але навіщо ж запевняють її, що вона чудово полькирує? На ній неможливі наколки й капелюшки,— але чим же винна вона, що їй бог не дав смаку, а, навпаки, дав стільки легковірності? Впевніть її, що гарно Приколоти до волосся цукерковий папірчик, вона й приколе. Вона плетуха,— але це тутешня звичка: хто тут не розпускає пліток? До неї їздить Сушилов із своїми бакенбардами і вранці, і ввечері, і мало не вночі. Ой боже мій! Ще б чоловік козиряв у карти до п'ятої години ранку! Та й тут стільки поганих прикладів! Нарешті, це ще, може, й наклеп. Словом, я завжди, завжди заступлюся за неї!.. Але боже мій! Ось і князь! Це він, він! Я впізнаю його з тисячі! Нарешті я вас бачу, mon prince! 1 — скрикнула Марія Олександрівна й кинулася назустріч князеві, що ввійшов до кімнати.
РОЗДІЛ IV
З першого, побіжного погляду ви зовсім не сприймете цього князя за старого і, тільки глянувши ближче й пильніше, побачите, що це якийсь мрець на пружинах. Усіх засобів мистецтва вжито, щоб закостюмувати цю мумію на юнака. Дивний парик, бакенбарди, вуса й еспаньйолка, чудового чорного кольору, закривають половину обличчя. Обличчя набілене й нарум'янене незвичайно майстерно, і на ньому майже нема зморщок. Куди вони поділися? — Невідомо. Вбраний він цілком за модою, наче вирвався з модної картинки. На ньому якась візитка чи щось таке, їй-богу не знаю, що саме, та тільки щось надзвичайно модне й сучасне, створене для ранкових візитів. Рукавички, краватка, жилет, білизна й усе інше — все це сліпучої свіжості й витонченого смаку. Князь трохи накульгує, але накульгує так ловко, наче й цього вимагає мода. В оці в нього скельце, в тому самому оці, що й без того скляне. Князь просочений пахощами. Розмовляючи, він якось особливо протягує деякі слова,— можливо, від старечих немощів, можливо, тому, що всі зуби вставні, а може, й для більшої важності. Деякі склади він вимовляє незвичайно солодко, особливо натискуючи на літеру е. Так у нього виходить якось як ттек, тільки ще трохи солодше. В усіх манерах його щось недбале, завчене протягом всього франтівського його життя. А взагалі якщо й збереглося щось від цього колишнього, франтівського його життя, то збереглося вже якось несвідомо, наче якийсь невиразний спогад, наче якась пережита, непробудна старовина, котрої, гай-гай! не воскресять жодні косметики, корсети, парфюмери, перукарі. І тому краще зробимо, якщо заздалегідь прй
1 князю! (франц.)
знаємося, що дідок коли й не вижив іще з розуму, то давно вже вижив з пам'яті і ррз у раз збивається, повторюється й навіть зовсім забріхується. Потрібне навіть уміння, щоб із ним розмовляти. Та Марія Олександрівна покладається на себе і, побачивши князя, переймається несказанним захватом.
— Але ви нітрохи, нітрохи не змінилися! — вигукує вона, хапаючи гостя за обидві руки й саджаючи його у вигідне крісло.— Сідайте, сідайте, князю! Шість років, цілих шість років не бачились, і жодного листа, навіть жодного рядка за весь цей час! О, як ви завинили передо мною, князю! Яка я лиха була на вас, mon cher prince! Але — чаю, чаю! Ой боже мій! Настасіє Петрівно, чаю!
— Дякую, дя-ку-ю, вин-нен! — шепелявить князь (ми забули сказати, що він трохи шепелявить, але й це робить начеб за модою).— Вин-нен! І уявіть собі, ще торік неод-мінно хотів сюди їхати,— додає він, лорніруючи кімнату.— Та налякали: тут, кажуть, хо-ле-ра була...
— Ні, князю, у нас не було холери,— каже Марія Олександрівна.
— Тут пошесть на худобу була, дядечку! — оставляє Мозгляков, бажаючи відзначитися. Марія Олександрівна обмірює його суворим поглядом.
— Авжеж, по-шесть на худобу чи щось по-діб-не... Я й лишився. Ну, як ваш чоловік, моя мила Ганно Миколаївно? Все по своїй проку-рорській лінії?
— Н-ні, князю,— каже Марія Олександрівна, трохи запинаючись.— Мій чоловік не про-ку-рор...
— Б'юсь об заклад, що дядечко збився і вважає вас за Ганну Миколаївну Антипову! — вигукує догадливий Мозгляков, але враз похоплюється, зауваживши, що й без цих пояснень Марію Олександрівну ніби всю покоробило.
— Авжеж, авжеж, Ганну Миколаївну, і-і... (я все забуваю!) Ну, авжеж, Антипову, саме Анти-пову,— підтверджує князь.
— Н-ні, князю, ви дуже помилились,— каже Марія Олександрівна з гіркою усмішкою.— Я зовсім не Ганна Миколаївна і, признаюсь, ніяк не сподівалася, що ви мене не впізнаєте! Ви мене здивували, князю! Я ваш колишній друг, Марія Олександрівна Москальова.