тебе не було, Йоганнесе! Сердитий і невдоволений, я ходив по парку, перевіряючи, чи все приготоване як слід до великого феєрверку, що ним мало закінчитись свято. І враз, глянувши на тьмяне нічне небо, я помітив далеко над Гаєрштайном рожевувату хмарку, яка завжди віщувала бурю, — та буря щоразу надходить тихо й непомітно і аж тут, над нами, виявляє всю свою страхітливу силу. Коли саме вона має початися, я за рівнем і величиною хмари вираховую, як тобі відомо, до секунди. До бурі не лишалося й години, тому я вирішив поквапитися з феєрверком. І саме тоді я вчув, що мій Арієль почав ту фантасмагорію, яка мала все, все розв'язати: з каплички пречистої діви Марії в кінці парку долинула знайома мені мелодія. Хор співав твою [320] "Ave maris Stella"(1). Я кинувся туди. Юлія з князівною стояли навколішки на молитовних лавках, винесених з каплички надвір. Щойно я прийшов туди, як... але тебе не було, тебе не було, Йоганнесе! Хай я краще промовчу про те, що тоді сталося... Ох! Надаремним виявилося те, що я вважав шедевром свого мистецтва, і мені стало відоме таке, що про нього я, дурень, і гадки не мав.
(1) "Слався навіки, зоре морська" (лат.).
— Розповідай! — вигукнув Крейслер. — Усе, все розповідай, майстре! То що ж сталося?
— Ні, не буду, — сказав майстер Абрагам. — Тобі воно ні до чого, а в мене серце крається, коли доводиться розповідати, як духи, що я їх сам викликав, сповнили жахом мою душу. Хмара! О щаслива думка! "То хай же, — вигукнув я нестямно, — хай же все скінчиться скаженою веремією!" І я побіг до того місця, де мав відбутися феєрверк. Князь переказав мені, щоб я дав знак, коли все буде готове. Я не зводив очей з хмари, що насувалася з боку Гаєрштайна, підіймаючись усе вище й вище. Коли мені здалося, що та хмара вже досить близько, я звелів вистрілити з ракетниці. Скоро і двір, і все товариство було там. Після звичайної гри вогненних коліс, ракет, світляних куль та інших буденних речей з'явився, нарешті, вензель княгині з китайського діамантового вогню, але високо над ним ширяло й тануло в білому, як молоко, світлі ім'я Юлії. І ось час настав. Я запалив пучок ракет, і коли вони, засичавши й залускотівши, шугнули вгору, налетіла буря. Замиготіли вогненно-червоні блискавки, загуркотів грім, що луною озвався в горах і лісах. Ураган удерся в парк і на тисячу голосів заскиглив між; густими кущами. Повз мене пробігав сурмач. Я вихопив у нього інструмент і весело, радісно засурмив у лад вітрові. Залпи мортир, гармат і ракетниць бадьоро котилися назустріч громам, що неухильно й невпинно наближалися до нас.
Слухаючи цю розповідь майстра Абрагама, Крейслер схопився з місця і, вимахуючи руками, почав ходити по кімнаті. Нарешті він захоплено вигукнув:
— Яка гарна, яка пречудова картина! Впізнаю по ній свого майстра Абрагама, з яким я зрісся серцем і душею!
— О, я ж добре знаю, — мовив майстер Абрагам, — що тобі якраз до вподоби усе шалене й зловісне і що чим більше в ньому того шалу, тим дужче воно тебе вабить, а все-таки забув розповісти про те, що тебе геть зачарувало б, віддало б [321] твою душу на поталу моторошним силам країни духів. Я звелів настроїти еолову арфу, що, як тобі відомо, напнута над великим басейном, і буря заграла на ній, як добрий музика. Серед реву і голосіння урагану, серед гуркоту громів страхітливо лунали акорди велетенського органа. Ті могутні звуки, дедалі частіші й частіші, скидалися на якийсь балет фурій дивовижно величного стилю, — такого навряд чи можна побачити серед полотняних театральних лаштунків! Та ба — за півгодини все скінчилося. Місяць виглянув із-за хмар. Нічний вітер щось нашіптував переляканому лісові, втішаючи його, і витирав сльози темним кущам. Зрідка ще озивалась еолова арфа, мов далекий, приглушений дзвін.
У мене був дивний настрій. Моя душа була повна тобою, Йоганнесе, мені здавалося, що ти зараз устанеш переді мною, на могилі втрачених надій та нездійснених мрій, і схилишся мені на груди. І тоді, серед нічної тиші, я нарешті збагнув, яку гру був затіяв, — я намагався силоміць розірвати вузол, що його зв'язала лиха доля, хотів скинути, мов шкаралущу, своє власне єство і, чужий самому собі, вже в зовсім іншій подобі, накинутись на себе ж. Я тремтів з крижаного жаху, і боявся я не кого-небудь, а себе самого.
У парку навколо стрибали й витанцьовували безліч блудних вогників, але то були не блудні вогники, а челядь з ліхтарями, що вишукувала погублені під час швидкої втечі капелюхи, перуки, каптурці для кісок, шпаги, черевички, шалі. Я пішов геть звідти. Посеред великого мосту перед нашим містом я зупинився і ще раз озирнувся на парк: залитий магічним сяйвом місяця, він скидався на казковий сад, у якому почали веселу гру жваві ельфи. Враз я почув унизу тоненький жалібний звук, немов заплакало немовля. Я вже подумав, що натрапив на сліди чийогось злочину, перехилився через поруччя й побачив у яскравому місячному світлі кошеня, що відчайдушно борсалось у воді, чіпляючись за стовп. Мабуть, хтось тут хотів утопити котячий приплід, і одне кошеня видряпалось. Ну, подумав я, хоч це й не дитина, а тільки бідолашна тварина, та коли вона просить у тебе допомоги, то треба її врятувати.
— О чулий Юсте! — засміявся Крейслер. — То де ж твій Тельгайм?
— Дарма, — сказав майстер Абрагам, — дарма ти, Йоганнесе, порівнюєш мене з Юстом. Я переюстив і самого Юста. Він урятував пуделя, тварину, що її кожен залюбки тримає біля себе, сподіваючись від неї навіть приємних послуг, — [322] скажімо, собака може принести рукавиці, кисет, люльку і таке інше, — а я врятував кота. Ти сам знаєш, цих тварин багато хто не зносить, вважає, що вони підступні, не здатні на щиру дружбу, ніколи не бувають лагідної, доброзичливої вдачі і що в них завжди лишається бодай крихта ворожості до людей. І ось я з чистої, безкорисливої людяності врятував кота!
Я переліз через поруччя, опустився, хоч це було й небезпечно, аж до води, схопив кошеня, що жалібно нявчало, витяг його нагору й запхнув до кишені. Я був стомлений, виснажений, тож, повернувшись додому, швидко роздягся й кинувся в ліжко. Та тільки-но я заснув, як мене збудило жалібне, тоненьке попискування, що начебто долинало з шафи. Виявляється, я забув про кошеня й лишив його в кишені. Я визволив бідолашного полоненого з його в'язниці, за що він до крові подряпав мені пальці. Я вже хотів був викинути нечему у вікно, але потім схаменувся, й мені стало соромно за свою дурну дріб'язковість і мстивість. Аби це хоч була людина, а то нерозумна тварина!
Одне слово, я, виявивши неабияку терплячість і дбайливість, виростив із того кошеняти великого кота. Та ще й якого! Другого такого ти не побачиш серед котячого поріддя. Він наймудріший, найвихованіший, ба навіть найдотепніший серед своїх родичів, йому ще бракує хіба тільки справжньої освіти, яку тобі, любий Йоганнесе, буде неважко йому дати. Тому я й надумав доручити в майбутньому кота Мура — саме так я його назвав — тобі, друже мій. Хоч Мур поки що, як висловлюються юристи, не homo sui juris(1), я спитав його, чи він згоден перейти до тебе на службу. Він цілком задоволений такою перспективою.
(1) Не має права голосу (лат.).
— Ти говориш казна-що, — мовив Крейслер. — Ти говориш казна-що, майстре Абрагаме! Ти ж бо знаєш, що я не вельми полюбляю котів, мені куди миліше собаче поріддя.
— Я прошу тебе, любий Йоганнесе, — сказав майстер Абрагам, — від щирого серця прошу, візьми мого багатонадійного кота Мура і потримай його в себе хоч доти, доки я повернуся з подорожі. Тому я й приніс його з собою, він тут за дверима чекає на твою ласкаву згоду. Хоч поглянь на нього.
На цьому слові майстер Абрагам відчинив двері. За ними на солом'яній маті, згорнувшись клубочком, спав кіт, якого справді можна було назвати дивом котячої вроди. Сірі й темні смуги, що бігли вздовж спини, на потилиці поміж вухами сходились докупи, а на лобі утворювали найдоладніші ієрогліфи. Так само посмужений був і розкішний хвіст, напрочуд довгий і товстий. До того ж пишне котове хутро так блищало й мінилося в сонячному промінні, що між темним і сірим проглядали ще й вузенькі золотаві смужки.
— Муре! Муре! — покликав майстер Абрагам.
— Мур... Мур...— дуже чітко відповів кіт, потім потягся, встав, вигнув неймовірно гарною дугою спину і розплющив зелені, як весняна трава, іскристі очі, в яких світилися розум і свідомість. Принаймні так запевняв майстер Абрагам, і Крейслер теж урешті визнав, що в цьому котові було щось особливе, незвичайне, що голову він мав досить велику для того, щоб у ній могли вміститися які завгодно науки, а вуса вже й тепер, замолоду, досить довгі й сиві, щоб при нагоді здобути собі авторитет не менший, ніж у якогось там грецького мудреця.
— Ну як так можна: всюди, куди не потрапиш, відразу моститися спати! — звернувся майстер Абрагам до кота. — Коли ти не відмовишся від цієї поганої звички, то й незчуєшся, як із веселого пустуна станеш похмурим бурмилом. Ану, вмийся, Муре!
Кіт миттю сів на задні лапи, сховав пазурі в передніх, граційно провів ними по лобі та по щоках і радісно, привітно нявкнув.
— Це перед тобою пан капельмейстер Йоганнес Крейслер, до якого ти переходиш на службу, — повів далі майстер Абрагам.
Кіт блимнув на капельмейстера своїми великими іскристими очима, замурчав, вискочив на стіл поряд із Крейслером, а звідти, недовго думаючи, на його плече, наче хотів йому щось сказати на вухо. Потім стрибнув додолу, знов замурчав і, піднявши хвоста, обійшов навколо свого нового господаря, немов хотів ближче познайомитися з ним.
— Господи прости, — вигукнув Крейслер, — я ладен повірити, що цей сірий шельма справді має глузд і походить із славетного роду Кота в чоботях!
— Я певний, — озвався майстер Абрагам, — що кіт Мур — найпотішніша тварина в світі, справжній полішинель, та ще й чемний, добре вихований, не нав'язливий, скромний, не те що собаки, які часом набридають нам своїми незграбними пестощами. [324]
— Я дивлюсь на цього премудрого кота, — сказав Крейслер, — і сумно думаю, які вузькі наші знання. Хто може сказати, хто може бодай приблизно визначити, як задалеко сягають розумові здібності тварин! Якщо ми чогось — а скільки його є такого! — не можемо дослідити в природі, то зразу маємо для нього напоготові ярлик і пишаємося своєю нікчемною школярською мудрістю, яка не бачить далі, як поза власного носа.