В шафі зберігалися облікові книги добродійницької діяльності Попіно, вигадані ним "хлібні бони" і його щоденні нотатки. Щоб не стати жертвою власної доброти, Попіно запровадив чітку бухгалтерію. Всі потреби жителів кварталу були зареєстровані, занесені до книги, де кожен бідолаха мав свій рахунок, як боржник у купця. Коли виникали сумніви, чи слід допомогти якійсь людині або сім’ї, Попіно звертався по відомості до поліції. Слуга Лав’єн став вірним помічником своєму хазяїнові. Поки Попіно працював у суді, Лав’єн викупав з ломбарду або перезаставляв речі, відвідував найжахливіші нетрища. Влітку – з четвертої до сьомої ранку, взимку – з шостої до дев’ятої вечора у приймальні юрмилися вбогі, діти, жінки, й Попіно уважно вислуховував кожного. Навіть узимку не було потреби топити грубку – людей набивалося стільки, що було спекотно. Лав’єн лише застеляв соломою вогку підлогу. З плином часу лави відполірувалися і стали, мов лаковані, а стіни, вишмарувані лахами бідняків, покрилися до височини людського зросту чудернацькими темними візерунками. Цi бідолахи дуже любили Попіно, і коли зимового ранку їм доводилося мерзнути біля ще зачинених дверей, жінки грілися, нахиляючись над чавунцями з розжареним вугіллям, чоловіки підстрибували й плескали себе по плечах, але всі мовчали, боячись потурбувати його сон. Ганчірники, люди нічного промислу, добре знали цю оселю. Нерідко до пізньої години бачили вони світло у вікні кабінету пана Попіно. Навіть злодії, проходячи мимо, казали: "Це його дім", – і не зазіхали на нього. Ранок Попіно належав убогим, день – кримінальним злочинцям, вечір – дослідженням у царині права.
Подиву гідна спостережливість, властива Попіно, давала йому змогу відкривати разючі суперечності. Відшукуючи на самому дні душ сліди злочину, найприхованіші його ниті, він знаходив під лахами вбогості доброчесність, зневажені високі почуття, притлумлені благородні пориви, невідому світові самовідданість. Успадкована від батька маєтність давала Попіно тисячу екю річного прибутку. Його дружина, сестра Б’яншона-батька, лікаря із Сансера, принесла йому в посаг удвічі більше. П’ять років тому вона померла, залишивши свій статок чоловікові. Платня запасного судді невисока, а слідчим Попіно працював тільки чотири роки, і тому неважко зрозуміти причину його дріб’язкової ощадливості в усьому, що стосувалося його життя та звичок – його прибутки були дуже скромні, а добродійницька діяльність широка. А втім, байдужість до одягу, що свідчила про вічну заклопотаність Попіно, певне, є прикметною ознакою всіх людей, до самозабуття відданих науці або мистецтву, захоплених вічно діяльними помислами. Завершуючи цей портрет, додамо, що Попіно належав до небагатьох службовців судового відомства департаменту Сени, яких забули нагородити орденом Почесного легіону.
Ось такій людині голова другої судової палати, до якої належав Попіно, що вже два роки займався цивільними справами, доручив попереднє слідство у справі маркіза д’Еспара у зв’язку з клопотанням його дружини про запровадження опіки над чоловіком.
Запруджена щоранку натовпом бідняків, о дев’ятій годині вулиця Фуар знову ставала безлюдною і прибирала свого звичайного похмурого й жалюгідного вигляду. Б’яншон підганяв коня, щоб застати дядька, поки той не закінчив прийому. Він не міг не всміхнутись, уявивши, яким недоладним здаватиметься старий слідчий поруч із маркізою д’Еспар. Б’яншон вирішив змусити дядька вдягтися пристойніше, щоб він не став загальним посміховиськом.
"Але чи є в нього новий фрак? – подумав молодий лікар, завертаючи у вулицю Фуар, куди з вікон приймальні соталося слабке світло. – Мабуть, краще поговорити про це з Лав’єном".
– На шум кабріолета з підворіття визирнули з десяток бідняків. Впізнавши лікаря, вони поскидали шапки; Б’яншон, який безкоштовно лікував усіх, за кого просив слідчий, здобув не меншу славу, ніж він, серед голоти, що тут збиралася. Дядька Б’яншон застав ще в приймальні; відвідувачі, які попримощувалися там на лавах, були вбрані в такі гротескно-мальовничі лахи, що на вулиці вони привернули б увагу перехожого, навіть байдужісінького до мистецтва. Якби в наші дні існував Рембрандт, він створив би одну з найчудовіших своїх картин, намалювавши ці злидні, так безмовно й покірливо виставлені напоказ. Сидів там суворий стариган з обличчям, поритим зморшками, з апостольською лисиною і білою бородою – готова натура для святого Петра. З-під розхристаної сорочки виглядали дужі м’язи – ознака залізного здоров’я, яке допомогло йому пережити цілу епопею бідувань. Поряд молода жінка годувала груддю немовля, щоб воно не кричало, а другий хлоп’як, років п’яти, тулився до її колін. Білосніжна жіноча грудь, обрамлена бридким лахміттям, немовля з прозорим личком, його брат – у недалекому майбутньому паризький безпритульник, як можна було вгадати з його вигляду – уся ця картина розчулювала серце й здавалася особливо зворушливою на тлі довгого ряду облич, почервонілих від холоду, серед яких примостилася ця родина. Була там і стара жінка, бліда й застигла під страшною маскою вбогості – такі ніколи не миряться з долею і чекають тільки дня бунту, щоб помститися за пережиті муки. І юний робітник, кволий, млявий, чий розумний погляд, одначе, свідчив про здібності, розчавлені злиднями, які він марно намагався здолати; замучений життям, він мовчки чекав уже близької смерті, бо так і не спромігся прослизнути крізь грати величезної клітки, в якій билися ці бідолахи, пожираючи одне одного. Жінок було більше; певно, чоловіки, йдучи на роботу, доручали їм просити за всю родину, покладаючись на розум, притаманний жінці з простолюду, яка майже завжди необмежено владарює в своїй халупі. Хустки на головах були подерті, спідниці забрьохані грязюкою, косинки звисали з пліч клаптями, блузки світилися дірками, але очі в усіх блищали, мов жарини. То було моторошне збіговисько, яке з першого погляду вселяло огиду, а потім – жах; досить було тільки помітити, що смирення цих людей, котрі пройшли через найтяжчі випробування, – чисте лицемірство, яке живилося добродійністю. У кімнаті горіли дві свічки, блимаючи в затхлому повітрі погано провітреного приміщення, мов у тумані.
Слідчий був не менш мальовничою постаттю, ніж уся ця вулична компанія. На голові у нього красувався поруділий бавовняний ковпак. Над обшарпаним коміром домашнього халата стриміла не прикрита краваткою шия, зморшкувата, почервоніла від холоду. На стомленому обличчі застиг тупий вираз, властивий дуже заклопотаним людям. Рот, як і в кожного, хто заглибився в роботу, був стиснутий, мов туго затягнута калитка. Чоло супилося, наче придавлене тягарем зізнань, які йому довелося сьогодні почути. Попіно слухав, обмірковував і робив висновки. Уважний, як лихвар, він одривав очі від книг та своїх нотаток, швидко оглядав прохача з недовірливістю стривоженого скнари і проникав поглядом у саму його душу. Позаду хазяїна стояв Лав’єн, готовий виконати його розпорядження; у своїй особі він утілював почесну охорону, він також стрічав і підбадьорював сором’язливих новачків. Коли з’явився лікар, люди на лавах заворушилися. Лав’єн обернув голову і неабияк здивувався, побачивши Б’яншона.
– А, це ти, хлопче, – сказав Попіно, потягуючись. – Що привело тебе о такій ранній годині?
– Мені треба поговорити з вами про справу однієї особи, і я боявся, щоб ви не відвідали її раніше, ніж я приїду.
– Ну, дівонько, – мовив слідчий, звертаючись до низенької гладухи, яка стояла перед ним, – якщо ви не скажете, що там у вас за клопіт, то я, мабуть, і не здогадаюся.
– Розповідайте швидше, – підігнав її Лав’єн, – не затримуйте інших.
– Я, ласкавий пане, торгую на вулиці городиною та зеленню, – зважилася нарешті заговорити жінка, почервонівши і стишивши голос, щоб її чули тільки Попіно та Лав’єн, – у мене щойно народилося мале, і я заборгувала годувальниці. Тож я відклала трохи зі свого вбогого заробітку…
– А ваш чоловік забрав ті гроші, так? – урвав її Попіно, легко вгадавши розв’язку трагедії.
– Авжеж, пане, забрав.
– Як вас прозивають?
– Кругляха.
– А вашого чоловіка?
– Вертун.
– З Малої Банкірської вулиці? – спитав Попіно, заглянувши до своєї книги. – Він у в’язниці, – сказав він, прочитавши запис проти графи, в яку було занесене це сімейство.
– За борги, ласкавий пане.
Попіно похитав головою.
– Я, пане, не маю за що купити на продаж городини, бо вчора хазяїн забрав за комірне мої останні гроші, а не заплатиш, каже, то зараз же вимітайся на вулицю.
Лав’єн нахилився до Попіно і прошепотів йому щось на вухо.
– Ну, гаразд. Скільки вам треба на купівлю городини?
– Мені треба, ласкавий пане… бодай франків десять, щоб розторгуватися…
Слідчий кивнув Лав’єнові, той дістав з великого гамана десятифранковий білет і подав жінці. Попіно записав суму позики в книгу. Побачивши, як затремтіла торговка від радості, Б’яншон зрозумів, що вона страшенно хвилювалася, коли йшла сюди.
– Ваша черга, – звернувся Лав’єн до сивобородого діда.
Б’яншон відвів слугу вбік і спитав у нього, чи ще довго триватиме сьогоднішній прийом.
– Пройшло вже двісті, залишилося пропустити вісімдесят, – відповів Лав’єн. – Ви, пане лікарю, ще встигнете з’їздити до кількох хворих.
– Ось тобі дві адреси, голубе, – мовив слідчий, обернувшись і схопивши Opaca за руку. – Це тут близько: вулиця Сени й вулиця Арбалетна. На вулиці Сени вчаділа дівчина, а на Арбалетній у тяжкому стані чоловік, його слід би покласти до тебе в лікарню. Чекаю тебе на сніданок.
Через годину Б’яншон повернувся. Вулиця Фуар була безлюдна, почало розвиднятися. Дядько вже підіймався до себе, останній бідняк, чиї злидні підлікував слідчий, пішов додому, гаман Лав’єна був порожній.
– То як мої хворі? – спитав Попіно в лікаря, що наздогнав його на сходах.
– Чоловік помер, а дівчина викараскається, – відповів Б’яншон.
– Відтоді як жіноча рука перестала наводити лад у помешканні Попіно, воно стало схоже на свого хазяїна. Недбалість людини, заклопотаної однією владною думкою, наклала на все свій чудернацький відбиток. Скрізь лежав застарілий порох, речі застосовувалися не за призначенням, як то буває в оселі старого парубка. У вазах для квітів стриміли папери, на столах позалишалися неприбрані порожні пляшечки з-під чорнила, забуті тарілки, бляшанки з-під запалювальної фосфорної суміші, що використовувалися як свічники, коли треба було негайно щось відшукати; пересунуті меблі, купи всіляких речей і порожні кутки свідчили про те, що хтось тут починав прибирати, але тільки починав.