Не бачу й гідних я серед людей учених,
Щоб те, що знаю я, переказати їм.
220
У мене тайна є — і тайну ту єдину
Я зараз виявлю (прости мою провину):
Тебе кохаючи, я ляжу в домовину,
Тебе кохаючи, у небеса полину!
221
Не заздри іншому, щодня веселий будь!
Забудь усе, що в нас добром і злом зовуть!
Тримайся келиха і локона коханки,
Бо й не зоглядишся, як дні твої минуть!
222
Хоч Небеса у дар тобі цей світ дають,
Відома мудрому його облудна суть.
Такі, як ти, щодня приходять і відходять.
Тож уривай свій пай, бо і тебе урвуть!
223
Коли своїх бажань нам здійснити не дано,
Що ж нам із мріями робити? Безнастанно
Ми побиваємось і тужимо над тим,
Що пізно в світ прийшли і що відходим рано.
224
Чудовий нині день: не холод, не жара...
Змиває хмарка пил з квітчастого бугра.
Троянди жовтої сусіда, соловейко,
225
Чи є людина, щоб не мала плями,
Не ошерхалась у рови та ями?
Якщо за зло мене ти злом караєш,
Яка різниця, пресвятий, між нами?
226
О, як мені, Творець, увірилось нести
Тягар цих злигоднів, цієї пустоти!
Ти вічну пустоту позолотив зірками?
I в мене є така: візьми й позолоти!
227
Це ти таким, Господь, створив мене,
Щоб я любив пісні й вино хмільне!
Якщо провина ця твоя, чому ж
Тепер ти в пекло засудив мене?
228
Що світ міняється — чи варто цим журитись?
Нехай міняється — ми будем веселитись!
Якби незмінною була природа, друже,
Ніколи б не діждав ти черги народитись!
229
Щодня журитися — цього ще не хватало!
О, скільки Небо нас посіяло й пожало!
Налий вина повніш, давай у руки келих!
Я знаю: сталося усе, що статись мало.
230
Ти добрий, Господи, легка твоя рука,
Але в Ірам* не всіх пускаєш! Не яка
Потрібна лагідність — покірного простити!
А спробуй-но прости мене, бунтівника!
* Рай.
231
Якщо й премудрому не подолати Долі,-
Що хочеш уявляй собі в небеснім колі,
А смерті не минеш! Хіба не все одно,
Чи з'їсть тебе хробак, чи лютий звір у полі?
232
Я гину, чашнику! Журба мене зв'ялила!
Я заздрю навіть тим, кого взяла могила,
Гріхи покутую, криваві сльози ллю,
233
Щоб з дерева життя собі діждати плоду
I хоч на мить одну знайти душі догоду,
Ніколи з келихом не розлучайся, друже,-
Й тоді відчуєш ти найвищу насолоду.
234
Для смутку труйного — вино протиотрута:
Хильнеш коновочку — і вже печаль забута.
На молодій траві пий з молодими, поки
I над тобою теж зазеленіє рута.
235
Покинь вагатися, обряди занедбай,
Навчись ділитися, не берегти свій пай!
На душу іншого й на грунт не важся! Той світ
Беру на себе я, а ти вино давай!
236
Мені щовечора тривога серце крає,
На груди перел дощ з очей моїх спадає.
Коновку голови журба вином не сповнить,
Бо що схиляється, те повним не буває.
237
Мене єретиком ти охрестив, спідлоба
На мене зиркаєш, в очах у тебе злоба.
Я добре знаю й сам, що правий ти... Та тільки
Подумай: чи тобі судить мене подоба?
238
До тебе дух прийшов, якому чуждий прах
Нечистої землі. Йому ти попервах
Дай доброго вина, щоб покріпився гість
I потім вимовив: "Щасти тобі Аллах!"
239
Хмаринка сльози ллє на поле, на попас.
Без чистого вина ми тільки гаєм час!
Ми тут милуємось на зілля, що зростає...
Хто ж бачитиме те, що виросте із нас?
240
Чому оплакуєш майбутні недогоди,
Даремно завдаєш душі і серцю шкоди?
Втішайся світом цим, бо створено його
Без тебе, друже мій, і без твоєї згоди!
241
Якби Творцем я був, я б ці коловоротні
Мінливі небеса у світові безодні
Повергнув без жалю й такі створив, щоб завжди
Могли сповнятися бажання благородні.
242
О мудрий, подивись, як дітлахів громада
Дорожню куряву трусить під ноги рада!
Скажи, щоб стереглись топтать її: то прах
Очей Парвізових і мозку Кай-Кубада.
243
Я п'ю щодня вино — і все здається мало;
Я хочу, щоб кругом усе співало й грало.
Коли зберуть мій прах і зліплять глек із нього,
Я хочу, щоб вино в ньому не вибувало.
244
Оскільки мудрому наш вік ціни не знає,
Усі плоди його недоум пожинає.
Неси ж мені того, що розум відбирає,-
I може, й нас тоді цей вік не занедбає!
245
Юсуфом нареклась троянда у садочку,
Вказавши на свою барвисту оторочку.
"Що ж, покажи тоді його прикмету в себе!"
"Глянь,— каже,— на мою розтерзану сорочку!"
246
З вином і милою в руїнах жить, не знати
Надії на той світ, ані страху відплати!
Від чотирьох стихій звільнившись, віддали ми
В заставу за вино і душу, й тіло, й шати!
247
Усе, що в світі є, пуста мана.
Той не аріф*, кому це новина.
Звільнись од мудрувань, присядь із нами,
Веселим будь і не цурайсь вина!
* Мудрець.
248
З істоти нашої ти чудо-всесвіт вилив.
Ми помилялися, де сам ти нас обмилив.
Я кращим, аніж є, зробитися не можу,
Бо ти таким мене в своєму тиглі вилив.
249
Я б за старе вино не взяв нову державу!
Воно єдине путь тобі покаже праву.
Цей жбан — коштовніший за царство Ферідуна,
А черепок його — за Кай-Хосрова славу!
250
Чи знаєте, чому, як тьма тікає пріч,
Звучить невесело ранковий півня клич?
У Дзеркалі зорі він бачить, як даремно
Минає ще одна неповоротна ніч.
251
Серед невігласів, упевнених, що путь
Знання правдивого лиш їм відкрита, будь
Ослом, як і вони, бо довговухі судді
Усіх, хто не осли, кафірами зовуть.
252
Цей глек, як і мене, колись любов проймала,
В кайдани кучерів розкішних завдавала.
Ця ручка, що її ти бачиш біля шийки,-
Рука, що дівчину за шию обіймала.
253
Я прагну свіжості рожевоюних щік,
Томлюсь, побачивши лози прозорий сік,
В усьому сущому волію частку мати,
До того, як у прах я повернусь навік.
254
Хайяме, ти хмільний щодня бредеш — радій же!
З місяцевидою ти річ ведеш — радій же!
Все, що на світі є, спадає в небуття!
Ти міг би прахом буть, а ти живеш — радій же!
255
Пий, поки сила є, душею не болій!
Не згадуй давнього, відмовся від надій!
Із цього захистку хвилинного в дорогу
Й зерна ячмінного не візьме багатій!
256
Хай буде радістю тобі хвилина кожна!
На трон утіхи сядь! Навіщо ця побожна
Данина Небові — гріхи й покути? Треба
Од світу брати все, що тільки взяти можна!
257
Я спав — і от мудрець мені у сні прорік:
"Немає радощів для заспаних повік!
Соннивче, ти забув, що сон — подоба смерті?
Збудись, бо прийде час — і ти заснеш навік!"
258
Чи й далі житимеш серед турботи й нуди,
Добро стягаючи, щоб вік прожить, як люди?
Наповни келиха! Хто зна, чи встигнеш знову
Повітря видихнуть, що увібрав у груди?
259
Творець, благослови мене добром твоїм,
Щоб я не дякував за той кусок, що їм,
Дурному й підлому! Щоб був я завжди п'яний,
Щоб я про все забув, не турбувавсь нічим!
260
Тюльпани та троянди пурпурові —
Тим пурпурові, що зросли із крові
Мужів великих. А ота фіалка
Із ока дівчини зросла в діброві.
261
Як тільки ранок прожене пітьму,
Я знову келих із вином візьму.
Відомо, що в вині є гіркота...
Це значить: істина сама в ньому.
262
Душі жалобного не накидай убрання,
Із книги радості не припиняй читання,
Пий келихом вино, сповняй свої бажання,
Бо може статися, що мить оця — остання.
263
На Долю нетривку не покладай надій
I Часу гострий меч розпізнавати вмій!
Халву, що покладе тобі Фортуна в рота,
Ковтать не поспішай, бо є отрута в ній.
264
Цей караван-сарай із парою воріт
Готує муки нам і квапить наш відхід.
Щасливий тільки той, хто не прийшов на землю,
Блаженний тільки той, хто не родивсь на світ.
265
Пожалься, Господи, душі, що потерпає
В полоні давньому, звідкіль путі немає!
Ніг, що самі несуть мене в полон, пожалься!
На руку згляньсь мою, що піали шукає!
266
Не слухай голосу продажного піїти,
Будь там, де п'ють вино, де є красуні й квіти!
Один по одному ідуть у безвість люди —
Й немає жодного, хто б повернувся звідти.
267
О раб семи планет і чотирьох стихій,
Що вічно трусишся в пропасниці лихій!
Зречися радості! На цім розпутті спраги
Про поворот назад і думати не смій!
268
І грудочка землі, й пилиночка мала
Були частинами прекрасного чола.
Легенько ж куряву стирай з лиця красуні,
Бо й курява колись красунею була.
269
На жбан, з якого п'є поденщина проста,
Пішла султана плоть, дастура кров свята,
А на коновочку, з якої п'ють гуляки,-
Щока опиуса і дівчини уста.
270
Так мало радості в цьому земному колі!
Тож не схиляй чола, будь весел і в неволі!
Тримайся з мудрими, бо й сам ти тільки легіт,
Вода, вогонь та пил, що віється у полі.
271
Іде життя моє безрадісно і вбого,
Роблю без виробу й не зароблю нічого.
Спасибі Вишньому, що хоч біди та злиднів
Нам не доводиться випрохувать ні в кого.
272
Одні по кручах бід усе життя блукають
I хто вирішує всі справи їх — не знають.
А ці вишукують нагоду лиш — і потім
Усе доконують, що загодя рішають.
273
Аж поки з бідними біди не наберешся
I кров'ю власною не раз, не два заллєшся,
Добра не діждешся... Не діждешся, хіба що,
Немов закоханий, ти сам себе зречешся,
274
Коли нова весна вбере долини дно,
О люба, міркою хай цідять нам вино!
На пекло, гурій, рай не дуже розраховуй,
Адже у нас про них говорять не в одно.
275
Коли у мудрого є тайна будь-яка,
Хай в серці криється у нього, як Анкá*.
З малої рісочки стає перлина в мушлі,
Коли глибінь її оточує морська.
* Казковий птах.
276
Я тільки й знаю, що знання шукаю,
В найглибші таємниці проникаю.
Я думаю вже сімдесят два роки —
I бачу, що нічого я не знаю.
277
Надії зернятко серед зерна зостанеться.
Не буде нас, а дім і глек вина зостанеться.
Пропий із друзями все золото, що маєш!
А ні, то ворогу твоя казна дістанеться.
278
Мене всі недруги філософом зовуть.
Бог свідок, що обрав собі я іншу путь.
Прийшовши з безвісті у цю долину горя,
Принаймні знаю я, ким сам я хочу буть.
279
Цей світ і дня мені не дав прожить на волі,
Своїми втіхами не тамував він болі.
Довгенько вчився я в його суворій школі,
Та не скінчив її, не став я майстром Долі.
280
Не можу сонця я сховать за рожі-квіти,
Ні тайну виявить, яку привик таїти.
У океані дум знайшов перлину — розум,
I я перлину ту не смію провертіти.
281
Ми — сонце щастя й горя океан.
Ми справедливість любим — і обман.
Злі й добрі ми, довершені й нікчемні,
Іржаве дзеркало й Джемшідів жбан.
282
Я не по бідності обходжусь без вина.
Мені ні суд людський, ні кара не страшна.
Я п'ю лише тоді, коли на серці радість.
А нині в серці ти — і я не п'ю вина!
283
Хто-небудь виступить і всім гукає: "Ось я!"
Сріблом і золотом у вічі сяє: "Ось я!"
Та тільки, тільки-но налагодиться жити,
Як Смерть із засідки вже виступає: "Ось я!"
284
Назавжди вийшов я з недоброго житла,
Де порохом стають усі людські діла.
Хай той потішиться, що смерть мене взяла,
Хто вигулькне живий із-під її крила.
285
Ще вчора виспіли плоди твоїх надій,
Усе одержав ти, чого жадав, радій!
Та знай: без тебе все рішається зарані,
Що потім на путі трапляється твоїй.
286
Купив я глечика у гончара в крамниці,
I він одкрив мені предивні таємниці.
Він мовив: "Був я шах, мав щирозлотний келих
I став я глечиком для кожного п'яниці!"
287
З гілля надій моїх діждавши урожаю,
Своєї долі нить простежу я до краю.
Чи довго скнітиму в тіснім життя затворі?
Коли до небуття я двері відшукаю?
288
Якби в ділах Небес неправди не було,
Ніхто б не докоряв їм за щоденне зло.
Якби над Долею стояла справедливість,
Чому б у мудрого схилялося чоло?
289
Для тебе загадки в житті на кожнім кроці,
Ти в мислях плаваєш, як тріска у потоці.
Із квітів та вина влаштуй для себе рай,
Бо хто зна, чи його ти знайдеш на тім боці.
290
Цей океан буття прийшов із тьми віків.
Перлину тайн його ніхто не провертів.
Ми розмовляємо про наші власні справи,
А перед тим, що є, ми не знаходим слів.
291
Вставай і серце нам розвесели, кохана!
Від погляду твого зціліє в серці рана.
Налий вина, а ми — укупі вип'єм, поки
Із праху нашого не виліпили жбана.
292
Приводять одного, щоб іншого забрати,
Щоб тайни вічної нікому не пізнати.
Ми помацки йдемо: життя — це тільки чаша,
Призначена вино п'яницям одміряти.
293
Це лихо грається зі мною не з учора.
Ти щастям чванишся...