Перша з них була буденна й гидка.
Два тижні тому, тобто в неділю вісімнадцятого червня, один із мешканців будинку п'ятдесят сім по Бергсгатан на Куягсгольмені викликав поліцію. Виклик був прийнятий о чотирнадцятій годині дев'ятнадцять хвилин, але патрульна машина з двома поліцаями прибула на місце аж за дві години. Щоправда, з управління поліції до будинку на Бергсгатан п'ять хвилин ходи, але затримку легко було ноясни-ти. Брак людей у поліції був кричущий, а тут ще й пора відпусток, до того ж неділя. І, нарешті, нікому ця справа не здалася терміновою.
Поліцаї Карл Крістіансон і Кеннет Квастму зайшли до будинку, піднялись на другий поверх і звернулись до жінки, що викликала поліцію. Вона пояснила, що вже кілька днів— на сходах неприємно тхне, от у неї і виникла підозра, чи не сталося якоїсь біди.
Обидва поліцаї також відразу звернули увагу на неприємний дух. Квастму визначив, що це дух гнилизни, "дуже схожий на сморід гнилого м'яса". Докладніше визначення [206] джерела того смороду (знову ж таки зі слів Квастму) привело їх до дверей квартири ва поверх вище. З наявних відомостей, за дверима містилася однокімнатна квартира, в якій від певного часу мешкав чоловік близько шістдесяти років на прізвище Карл Едвін Сверд. Прізвище це визначене, бо вбно було написане на клаптику картону, пришпиленому під електричним дзвоником. Оскільки були підстави гадати, що в квартирі може лежати тіло самогубця, або людини, яка вмерла природною смертю, або собаки — знову ж таки за словами Квастму,— або хворої безпорадної людини, поліцаї вирішили зайти до квартири. Дзвінок не працював, а на стук у двері ніхто не відповідав.
Спроба знайти управителя будинку, двірника чи когось іншого, хто мав другого ключа, не дала успіху. Тоді поліцаї звернулися по інструкції в управління й отримали наказ зламати двері.
Покликано слюсаря, і, поки він прийшов, минуло ще півгодини. Слюсар дійшов висновку, що двері замкнені на замок, який не можна відчинити ніякою відмикачкою, і щілини для пошти в дверях також не було. Спеціальним інструментом йому пощастило випиляти замок, проте двері не відчинялися.
Крістіансон і Квастму, чергування яких уже давно скінчилося, знов звернулись по інструкції і дістали дозвіл вивалити двері. На їхнє запитання, чи не буде при цьому присутній —хтось із кримінальної поліції, їм коротко відповіли, що нема кого послати.
Слюсар пішов, вважаючи, що зробив своє діло.
Близько сьомої години Квастму й Крістіансонові пощастило зняти двері із завісів, зламавши шплінти. Але далі виявилися нові труднощі. Двері були ще замкнені на два міцні металеві засуви й на штабу, що заганялася в одвірки. Помучившись ще з годину, поліцаї нарешті опинились у квартирі, де стояла страхітлива задуха і трупний сморід.
У кімнаті, що виходила вікном на вулицю, вони знайшли мертвого чоловіка. Він лежав на спині приблизно за три метри від вікна поряд із ввімкненим електричним каміном. Від каміна й тепла знадвору тіло розпухло, стало "майже вдвічі більше від своєї нормальної величини". Тіло геть розклалося, в ньому кишіли черви.
Вікно на вулицю було замкнене за защіпку зсередини, завіса спущена.
Друге вікно, в кухні, виходило на подвір'я. Рама була обклеєна паперовими стяжками, видно, його давно вже ніхто не відчиняв. [207]
Меблів у квартирі було мало, і всі убогі. Квартира, "з погляду стел;, підлоги, стін, шпалер і пофарбування", була дуже занедбана.
Речей хатнього вжитку в кухні та в кімнаті також було небагато.
Знайдені пенсійні документи свідчили, що небіжчик — Карл Едвін Сверд, шістдесятидвохрічний пенсіонер, колишній робітник складу. Пенсія призначена шість років тому через інвалідність.
Після того, як слідчий Густавсон оглянув кімнату, тіло послано на судово-медичну експертизу.
Попередній висновок: самогубство або смерть з голоду, від хвороби чи з інших природних причин.
Мартін Бек пошукав у кишенях сигарети марки "Флоріда", які вже перестали випускати.
Про Сверда газети не писали нічого. Надто звичайний випадок. Стокгольм посідає одне з перших місць у світі по самогубствах, але цього воліють не розголошувати або, якщо нема ради, підтасовують чи й перебріхують статистику. Найпростіше і найпоширеніше пояснення: в інших країнах із статистикою поводяться ще гірше. Правда, останніми роками члени уряду не зважуються заявляти про це вголос, мабуть, відчули, що люди все-таки більше покладаються на власні очі, ніж на заяви політиків.
А коли це не самогубство, то тим паче не треба про нього писати. Річ у тому, що в так званому суспільстві високого добробуту повно хворих, убогих і самітних людей, які в кращому разі живляться м'ясом, призначеним для собак, і, залишені без догляду, помирають у щурячих норах, гучно званих житлом.
Ні, цей випадок не для публіки. Та й поліції тут нема чого робити.
Якби на цьому все скінчилося. Але повість про пенсіонера Карла Едвіна Сверда мала своє продовження.
VI
Мартін Бек надто довго працював у поліції, щоб знати: коли в рапорті не сходяться кінці з кінцями або в ньому щось незрозуміле, то в дев'яноста дев'яти випадках зі ста причина полягає в тому, що хтось поставився до своєї праці недбало, допустився помилки, погано оформив рапорт, не вловив головного або просто не вміє зрозуміло викласти свої думки. [208]
Друга частина повісті про покійників будинку на Бергс-гатан виявилась темною.
Спершу все йшло так, як і належало. В неділю ввечері тіло повезли в морг. В понеділок у квартирі зроблено необхідну в таких випадках дезинфекцію, і відповідальні за це співробітники поліції склали протокол.
Розтин тіла зроблено у вівторок, і висновок надійшов до поліції другого дня.
Досліджувати розкладений труп не вельми приємно, а надто коли наперед знаєш, що йдеться про самогубство або про смерть з якихось природних причин. А коли до того ж небіжчик не посідав високого становища в суспільстві, а був, наприклад, скромним пенсіонером, колишнім робітником на складі, то досліджувати його тим більше нецікаво.
Протокол розтину підписала особа, що її Мартін Бек не знав, певне, якийсь тимчасовий працівник. Текст був пересипаний вченими словами й не дуже зрозумілий.
Мабуть, саме тому ця справа й посувалася так повільно. Бо з усього виходить, що ці папери потрапили у відділ насильницьких злочинів, до Ейнара Ренна, аж через тиждень. І, видно, аж там вони справили належне враження.
Мартін Бек присунув до себе телефон, щоб уперше після довгої перерви подзвонити у службовій справі. Він зняв трубку, торкнувся правою рукою диска з цифрами й спинився.
Він забув номер телефону морга. Довелося заглянути в довідник.
Експерт — це була жінка — начебто здивувалась.
— Звичайно, пам'ятаю,— сказала вона.-— Висновок послано два тижні тому.
— Я знаю.
— Там є щось неясне?
— Просто я дещо не зовсім розумію.
— Не розумієте? Як це?
Чи в її голосі не забриніла образа?
— З вашого висновку виходить, що досліджуваний наклав на себе руки. .
— Так.
— А в який спосіб?
— Хіба з висновку не видно? Чи я написала так незрозуміло?
— Ні, чому ж.
— То що ж вам неясно?
— Як щиро казати, то багато що. Але винна, звичайно, моя необізнаність.
— Ви маєте на думці термінологію?
— І її також.
— Завжди бувають такі труднощі, коли хтось не має медичної освіти,— втішила вона його.
Голос дзвінкий, чистий — мабуть, вона ще зовсім молода!
Мартін Бек промовчав. А варто було б сказати: "Слухайте, дівчино, цей висновок призначений не для патологоанатомів. Він потрібен був поліції, і його належало так написати, щоб кожен слідчий міг усе зрозуміти".
Але він цього не сказав. Чому?
Лікарка урвала його роздуми:
— Алло, ви слухаєте?
— Так, слухаю.
— У вас є якісь конкретні запитання?
— Так. Найперше я хотів би знати, чнм ви обґрунтовуєте своє припущення, що це самогубство.
— Шановний комісаре,— здивовано відповіла вона,-— адже тіло привезла нам поліція. Перше ніж зробити розтин, я сама зв'язалася по телефону зі службовцем, який, по-моєму, відповідав за слідство. Він сказав, що це звичайний випадок і його цікавить тільки одне питання.
— Яке?
— Чи досліджуваний наклав на себе руки.
Мартін Бек роздратовано потер груди кісточками пальців. Інколи в нього боліло те місце, де влучила куля. Йому пояснили, що це психосоматичне явище і що воно зникне, коли підсвідомість звільниться від тягаря минулого. Але цього разу було навпаки — його дратувало найсправж-нісіньке теперішнє. І підсвідомість була тут ні до чого.
Адже допущено елементарну помилку. Розтин треба робити об'єктивно. Наштовхувати судового лікаря на якусь версію — просто службовий злочин, а надто, коли експерт такий молодий і недосвідчений, як ця дівчина.
— Ви не знаєте прізвища того службовця?
— Слідчий Альдор Густавсон. Я зрозуміла, що він веде цю справу.— Він справляв враження досвідченого і тямущого фахівця.
Мартін Бек нічого не знав про слідчого Альдора Густав-сона і про його фахову кваліфікацію.
— Отже, поліція дала вам певну настанову? — спитав він.
— Можна сказати й так. У кожному разі, мені ясно натякнули — є підозра, що це суїцід.
— Он що.
— Суїцід, як ви, мабуть; знаєте, означає самогубство. [210]
Мартін Бек нічого на це не відповів. Натомість спитав:
— Розтин важко було робити?
— Властиво, ні. Якщо не брати до уваги великих органічних змін. Адже вони завжди вимагають іншого підходу.
Цікаво, чи багато самостійних розтинів на ЇЇ рахунку?
— А робота забрала багато часу?
— Зовсім ні. Оскільки йшлося про суїцід або про гостре захворювання, я почала розтин з торокса.
— Чому?
— Бачите, покійник був людина літня. І оскільки він помер нагло, відразу спадає на думку, що причиною була серцева недостатність або інфаркт.
— А чого ви припускаєте, що він помер нагло?
— Ваш службовець натякнув мені на це.
— Як саме?
— Дуже ясно, наскільки я пам'ятаю.
— Що він сказав?
— Що сказав? Мовляв, той старий або наклав на себе руки, або помер від паралічу серця. Десь так.
Знов кричуща помилка. В паперах немає жодних даних, які б свідчили проти того, що Сверд, ноки помер, довго пролежав паралізований чи непритомний.
— Ну гаразд, ви зробили розтин грудної клітки.
— Так. І майже відразу знайшла відповідь на запитання. Не залишалось ніякого сумніву, яка причина смерті.
— Самогубство?
— Звичайно.
— Як воно сталося?
— Той старий стріляв собі в серце.