Звуки кроків наближалися. Тоді раптово голос звідкись збоку мовив: "Нам з тобою може по дорозі, Зорелобе?"
Він здригнувся і вийшов зі своїх думок, і побачив чоловіка біля себе. Чоловік був високий, і йшов бадьоро та швидко; зодягнений був з ніг до голови у все темнозелене і мав на собі каптур, який частково затінював його лице. Коваль був заскочений, прецінь тільки нарід Феєкраю називав його "Зорелоб," але він не міг пригадати що б коли-небудь раніше бачив того чоловіка; і тимнеменш він мав тривожно-схвильоване відчуття що звідкись-таки він мав би його знати. "А куди твоя дорога веде?" запитав він.
"Я зараз прямую назад до твого села," відповів чоловік, "і сподіваюся що ти теж повертаєшся."
"Так, ти правий," сказав коваль. "Давай пройдемося разом. Але щойно мені дещо прийшло до голови. Перш ніж я зібрався був у свою додомашню мандрівку, Велика Пані дала мені звістку, яку маю переказати, але ми скоро покинемо межі Феєкраю, і я не думаю що коли-небудь повернуся сюди. А ти?"
"Так, я повернуся. Можеш передати звістку через мене."
"Але звістка призначена для Короля. Чи знаєш ти де шукати його?"
"Знаю. Яка є звістка?"
"Пані просто просила переказати йому: Ч_а_с н_а_с_т_а_в. Н_е_х_а_й в_і_н в_и_б_е_р_е."
"Розумію. Далі не турбуйся тим."
Вони покрокували далі посеред тиші, яка порушувалася тільки хрускотінням листків під їхніми ногами; але пройшовши кілька миль, коли вони ще були в межах Феєкраю, чоловік спинився. Повернувшись обличчям до коваля, він скинув каптур. Тоді коваль впізнав його. То був Альф Учень, як коваль і надалі називав його подумки, кожен раз пригадуючи той день, коли юний Альф стояв був у Залі, тримаючи блискучий ніж для розрізання Торту, а його очі сяяли у свічковому світлі. Він мусів би бути на цей час вже старшим чоловіком, бо він був Майстром Кухарем протягом багатьох років; але тут, стоячи під склепінням Зовнішнього Лісу, він виглядав як підмайстер тогочасній, хоча майстерніший: на його обличчі не було ані сивинки, ані зморшки, а очі його сяяли так, ніби віддзеркалювали світло.
"Я хотів би поговорити з тобою, Ковалю Ковальчук, перш ніж ми повернемося в твою країну," мовив він. Коваль здивувався, бо сам нераз хотів стати до розмови з Альфом, але жодного разу не наважився. Альф завжди був ввічливо вітав його і дивився на нього дружніми очима, але очевидно уникав розмови з ним на самоті. Він тепер дивився на коваля дружніми очима; але підняв свою руку і вказівним пальцем торкнувся зірки на ковалевому чолі. Блиск зник із Альфових очей і коваль здогадався що той блиск то було відображене сяяння зірки, яка досі яскраво сяяла, але тепер потьмяніла. Він був здивований і обурено відсахнувся.
"Чи не вважаєш ти, Майстре Коваль," запитав Альф, "що настав час тобі віддати цю річ?"
"А яке тобі діло, Майстре Кухар?" відповів він. "І чого б то раптом я мав тобі віддавати її? Хіба вона не є моя? Вона дісталася мені, і хіба ж то не вільно є людині тримати в себе речі, які до неї потрапляють, принаймні на згадку?"
"Лише деякі речі. Ті, які є подарунками і які отримуємо на спомин про щось, ті можемо тримати. Але речі іншого роду отримуємо не назавсе. Людина не може володіти ними вічно, чи берегти як спадковий скарб. Ті речі людині є позиченими. Тобі можливо не спадало на думку що комусь іншому може бути потрібна ця річ. Але так воно є. Час притискає. "
Тоді коваль стурбувався, бо він був чоловік щедрий, і пам'ятав із вдячністю все що йому та зіронька в житті принесла. "Що ж тоді маю робити?" запитав він. "Чи маю віддати її одному з Великих у Феєкраї? Чи маю віднести її Королю?" І коли він запитував це вголос, надія проросла в його серці, що в разі такого доручення у нього буде привід ще раз відвідати Феєкрай.
"Ти можеш віддати її мені," мовив Альф, "але тобі, можливо, буде дуже важко то зробити. Чи прослідуєш за мною до моєї кімнати-сховку аби покласти її назад до того самого пуделка в яке колись твій дідо поклав її?"
"Я не знав про це," сказав коваль.
"Ніхто не знав про це крім мене. Лише я був тоді разом із ним."
"Тоді я припускаю що ти знав як він прийшов сюди за зіркою, і чому він поклав її до пуделка?"
"Він приніс її з Феєкраю: то зрозуміло без питань," відповів Альф. "Він залишив її тут, сподіваючись що вона перейде тобі, його єдиному внукові. Тож він сказав мені, бо вважав що я би зміг це влаштувати. То був тато твоєї мами. Я не знаю чи багато вона тобі про нього розповідала, якщо взагалі мала що розповідати. Він називався Вершник, і був великим мандрівником: він багато чого побачив і багато чого вмів робити ще до того як став Майстром Кухарем. Але він пішов був коли тобі було ще тільки два роки — і вони не змогли знайти йому ліпшої заміни ніж Ноукса, того бідаку. І все ж, як ми очікували, я став Майстром вчасно. Цього року я зроблю ще один Великий Торт: буду, наскільки мені відомо, першим Кухарем який за своє життя зробить другий торт. Я хочу вкласти в нього зіроньку."
"Но то добре, я тобі її віддам," мовив коваль. Він глянув на Альфа, ніби намагаючись прочитати його думку. "Чи знаєш ти, хто знайде її?" "Що тобі до того, Майстре Коваль?" "Мені хотілося би знати, якщо ти знаєш це, Майстре Кухар. Можливо, мені було би легше розлучитися з річчю, яка є настільки дорога мені. Дитина моєї доньки є ще надто маленька."
"Можливо було би, можливо ні. Побачимо," мовив Альф.
Жоден з них більше нічого не промовив, і вони пішли далі своєю дорогою, аж доки не вийшли з Феєкраю і нарешті повернулися до села. Тоді вони попрямували до Залі; і в той час дня у світі сходило сонце і вікна світили червоним світлом. Золочені різьби на Великих Дверях жевріли світлом, а дивні обличчя різних кольорів дивилися вниз із водостічних рур під дахом. Не так давно до того Заля була поновно зашклена і перефарбована, і стосовно тої справи у Раді було багато дискусій. Декому новий дизайн не подобався і вони назвали його "модняцьким," але інші, більш знаючі, знали що то було повернення до старого звичаю. І все ж, оскільки вся та справа нікому не коштувала ані пенні і Майстер Кухар мусів був сам за все заплатити, йому дозволили зробити все по своєму. Але коваль не бачив залю в такому світлі дотихчасово, і споглядав її, замиловано, геть забувши про своє доручення.
Він відчув чийсь дотик на своїй руці, і Альф повів його довкола до маленьких дверей позаду будівлі. Він відкрив їх і повів коваля по темнім коридорі до кімнати-сховку. Там він запалив високу свічку, і відімкнувши шафу він зняв з полички чорне пуделко. Воно тепер було виполіроване і прикрашене срібними завиванками.
Він зняв з пуделка накривку і показав його ковалю. Одна маленька секція була порожня; інші були тепер наповнені спеціями, свіжими, з пікантно-пронизливим запахом, так що ковалеві очі почали сльозитися. Він взяв собі рукою за чоло, і зірка легко відломилася; але він відчув різкий укол болі, і сльози потекли йому по обличчі. І зоч зірка знову ясно сяяла, лежачи йому на долоні, він не міг її роздивитися, бачив тільки замацькану сліпучу пляму світла, яка здавалася далекою-далекою.
"Мусиш ти її туди покласти," мовив він. "Бо я добре не бачу на очі." Він простягнув свою руку, і Альф взяв у нього зірку, і поклав її на місце, і вона згаснула.
Коваль безжодногослівно обернувся і навпомацки попрямував до дверей. На порозі при виході він відчув що його зір прояснів. Був вечір і Вечорова Зоря сяяла в освітленім небі, близенько біля Місяця. На хвильку спинившись, аби поспостерігати за їхньою красою, він відчув руку на своєму плечі і обернувся.
"Ти добровільно віддав мені зірку," мовив Альф. "І якщо й надалі хочеш знати якій дитині вона попадеться, я тобі розповім."
"Направду, хочу."
"Вона попадеться тій дитині, яку ти призначиш."
Коваль був ошелешений і спочатку не відповів. "Ну," сказав він, вагаючись, "Цікаво що ти скажеш на мій вибір. Напевно ти маєш мало причин любити ім'я Ноукс, але, ну, його маленький правнук, Ноукс із Крайміста, Тім, має прибути на Празник. Ноукс з Крайміста є зовсім інакший."
"Я то спостеріг," сказав Альф. "В нього мудра мама."
"Так, сестра моєї Нелі. Але, тут мова не тільки про родинні зв'язки: я люблю Тіма. Хоч він і не є очевидним вибором."
Альф посміхнувся. "Ти теж свого часу ним не був," промовив він. "Але я згідний. Направду я сам теж був обрав Тіма."
"Тоді для чого ти просив мене обрати?"
"Так забажала Королева. Якби ти обрав когось іншого, я мусів би вступитися."
Коваль довго дивився на Альфа. Тоді раптом низько йому вклонився. "Розумію врешті, Пане," мовив він. "То є надто велика честь для нас із вашого боку."
"Мене за це винагороджено," сказав Альф. "Тепер іди додому в мирі!"
Коли коваль дістався свого рідного дому на західному краю села, він помітив свого сина біля дверей кузні. Він щойно замкнув її, бо робота за день була вже зроблена, і тепер стояв, дивлячись вгору на білу дорогу, по якій його батько звично вертався зі своїх мандрівок. Почувши кроки, він подивовано обернувся, побачив що тато вертається з села, і вибіг йому назустріч. Він обійняв його, люблячи, і ласкаво просячи додому.
"Я сподівався що ти приїдеш ще відучора, Тату," мовив його син. Потім, заглянувши у батькові очі, він стурбовано сказав: "Ти такий змучений виглядаєш. Ти певно довгий шлях пройшов?"
"Дуже довгий, направду, сину мій. Від Світанку до самого Вечора."
Вони зайшли в дім разом, і всередині було темно, лиш тільки полум'я розвівалося у вогнищі. Його син запалив свічки, і деякий час вони безрозмовно посиділи біля вогню; бо велика втома та відчуття важкої втрати охопили коваля. Врешті він оглянувся довкола, ніби приходячи до тями, і запитав: "Чому ми є самі?"
Його син пристально подивився на нього. "Чому? Мама лишилася ночувати в Бабці, в Малому Вутоні. То є хлопчикові другі уродини. Вони сподівалися що ти теж прийдеш."
"А, так. Я мав би прийти. Мені слід було прийти, Неде, але мене затримали справи; і в мене були справи про які треба було багато подумати і все інше мені вилетіло з голови. Але я не забув про Томлінґа. "
Він запхав руку у внутрішню кишеню і витягнув щось схоже на гаманець з м'якої шкіри. "Я йому дещо приніс. Старий Ноукс напевно назвав би то забавунця — але воно походить з Феєкраю, Неде." З гаманця він вийняв маленьку срібну штучку.