Спустившись, вона досить невправно розіграла сцену розчарування.
— Між нами кажучи, Роза не вміла зробити лад. Одне слово, була нехлюя. Завтра я пошукаю на горищі. В усякому разі, я знайду ці вирізки до вашого від'їзду з Етрета. А тепер, я думаю, у вас є багато запитань до мене, тож умощуюся якнайвигідніше в своєму кріслі бабусі. Ваше здоров'я, пане Мегре.
— Ваше здоров'я, пані.
— Я вам не здаюся смішною? Він чемно похитав головою.
— Ви на мене не сердитеся за те, що я викрала вас із вашої набережної Орфевр? Правда, кумедно, що моєму пасинкові спало на думку те саме, що й мені? Він дуже пишається з того, що депутат, і, певна річ, вчинив інакше — звернувся до міністра. Скажіть одверто, ви приїхали заради нього чи заради мене?
— Звичайно, заради вас.
— Ви гадаєте, мені слід чогось побоюватися? Дивно. Я ніяк не можу повірити, що мені загрожує небезпека. Кажуть, старі жінки боягузливі. Але ж чому? Адже стільки таких самих бабусь, як я, живе собі тихо в самоті. Ми з Розою спали в цьому будинку, та боялася саме вона і будила мене серед ночі, коли їй вчувався шум на вулиці. Під час грози вона не виходила з моєї кімнати і цілісіньку ніч у самій спідній сорочці тремтіла в моєму кріслі та бурмотіла молитви.
А не боюся я, можливо, тому, що ніяк не доберу, хто б міг зичити мені лиха. Адже я не така вже й багата. Всі в окрузі знають, що я живу на скромну довічну ренту, яка залишилася після руйнації. Цей будиночок також належить мені, ніхто не успадкує його. Мені здається, я нікому не зробила зла.
— Однак Роза мертва.
— Це справді так. Можливо, ви матимете мене за дурну егоїстку, та навіть тепер, коли вона вже в могилі, не йму віри тому, що сталося. Звичайно, ви зараз захочете оглянути будинок. Знайте ж: отут їдальня, а ось ці двері ведуть до кімнати для гостей, де ноч'увала моя донька. Кухня, пральня та комора, і більше на першому поверсі нічого немає, а другий поверх ще менший, бо над кухнею та пральнею немає надбудов.
— Донька часто навідує вас?
На обличчі її з'явився сумирний вираз.
— Раз на рік. В день мого народження. Решту часу я не бачу її. І не одержую від неї ніяких звісток. Вона ніколи не пише мені.
— Вона, здається, заміжня за зубним лікарем?
— Я думаю, мені слід ознайомити вас з історією всієї родини. Це природно. Ви любите відвертість, пане Мегре. Чи волієте, щоб я розповідала вам, як світська пані?
— Ви могли б і не питати цього, пані.
— Ви ще не бачили Арлетти?
— Ні.
Вона дістала із шухляди старі конверти з фотографіями.
— Погляньте. Тут їй вісімнадцять років. Кажуть, вона на мене схожа. Так, зовнішність у неї моя, визнаю.
І справді, схожість була разюча. Арлетта була така сама тендітна, як її мати, мала такі самі риси обличчя й достоту такі самі великі світлі очі.
— Як кажуть, справжній янгол, чи не так? Бідолаха Жюльєн повірив у це й одружився з нею, хоч я його й попереджала. Адже він славний хлопчина, трудяга, починав на порожньому місці, з великими труднощами закінчив навчання, зараз працює по десять, а то й більше годин на добу в своєму скромному зуболікарському кабінеті на вулиці Сен-Антуан.
— Ви гадаєте, вони нещасливі?
— Він, можливо, і щасливий. Адже бувають люди, які вміють попри все бути щасливими… В неділю він стає з мольбертом десь на березі Сени й малює. В них є човен…
— Ваша донька любить свого чоловіка?
— Погляньте на ці фотографії і вирішуйте самі. Можливо, вона і здатна кохати, але я цього ніколи не помічала. Коли я працювала в кондитерській сестер Cope — вам, очевидно, вже про це казали — траплялося, що вона кидала мені просто в обличчя: "Гадаєш, дуже приємно, коли твоя мати подає тістечка твоїм подругам!" Тоді їй було сім років, ми вдвох жили в комірчині над крамницею годинникаря, яка збереглася й досі. Коли я вийшла заміж, життя її змінилося.
— Вам не важко спочатку розповісти про вашого першого чоловіка? Мені напевне говоритимуть про нього, тому хотілося б спершу послухати вас.
Вона наповнила йому чарку. Це прохання аніскілечки не збентежило її.
— Тоді я почну, далебі, з батьків. Я вроджена Фок, це прізвище ви ще можете почути в окрузі. Мій батько був рибалкою тут, у Етрета. Мати наймалася поденно до таких будинків, як оцей, але тільки влітку, бо взимку тут нікого не залишалося. В мене було троє братів і сестра, всі вони померли. Один із братів загинув на війні, другий — під час корабельної аварії. Сестра вийшла заміж і вмерла від пологів. А мій третій брат, Люсьєн, працював перукарем у Парижі і кепсько скінчив: його шпортонули ножем в одному з гадючників поблизу площі Бастілії. Я ніколи не соромилася цього і не приховувала свого походження. Інакше на схилі віку я б не приїхала сюди, де мене знає кожен собака.
— Ви працювали за життя батьків?
— З чотирнадцяти років я служила нянькою, потім покоївкою в готелі. Мати моя на той час уже померла від раку грудей. Батько жив до глибокої старості, але багато пив — в останні роки він взагалі втратив людську подобу. Я познайомилася з одним юнаком із Руана на ім'я Анрі Пужоль, який служив на пошті, і побралася з ним. Це був дуже милий, дуже спокійний і вихований хлопець. Та я ще не знала тоді, що означав гарячковий рум'янець на його щоках. Чотири роки я була молодою дружиною і господинею трикімнатної квартири. Потім стала матір'ю. Чоловіка, коли він вертався з роботи, я зустрічала з дитячою колискою. В неділю ми купували тістечка в сестер Cope. Раз на рік ми виїздили до Руана, до його батьків. Вони мали бакалійну крамницю в горішній частині міста.
Та ось Анрі почав кашляти, а за кілька місяців помер, залишивши мене саму з Арлеттою… Я змінила квартиру, поселилася в одній кімнаті й пішла працювати продавщицею до кондитерської сестер Cope. Казали, що моя молодість та врода приваблюють покупців. І от одного дня я познайомилася в крамниці з Фернаном Бессоном.
— Скільки вам було тоді років?.
— Тридцять… А за кілька місяців ми одружилися.
— А скільки було йому?
— Років п'ятдесят п'ять. Він овдовів багато років тому. І найкумедніше, що його сини — хлопчаки шістнадцяти та вісімнадцяти, років — здавалося, от-от закохаються в мене.
— Цього не сталося?
— Хіба що з Тео, десь на початку. Пізніше він став холодний зі мною, та я на нього за це ніколи не сердилася. Вам відома історія Бессона?
— Я знаю, що він був власником підприємств, які виготовляли косметичний крем "Жюва".
— В такому разі ви, певно, уявляєте його собі неабиякою персоною? Гай-гай! — все було інакше. Звичайнісінький фармацевт із Гавра, де в нього була тісна й темна аптека в бідному кварталі, з двома скляними кулями на вітрині — зеленою та жовтою. Сам він у сорок років, як бачите на фотографії, скидався на розсильного газової компанії, а дружина його — на служницю… В той час ліки виготовлялися примітивно, не те що зараз, і він сам виконував замовлення клієнтів. Якось він приготував крем для однієї панночки, в якої з обличчя не сходили прищі. Крем допоміг їй позбутися їх. Про це стало відомо сусідам, потім усьому містові.
Бессонів шуряк порадив йому розрекламувати цей крем, вигадавши для нього гучну назву. Так з'явився на світ "Жюва". І шуряк зробив перший внесок у це комерційне діло.
Незабаром воно принесло справжнє багатство. Довелося побудувати кілька лабораторій, спочатку в Гаврі, потім у Пантені, в околицях Парижа. Слово "Жюва" замиготіло в усіх газетах, великими літерами повисло на стінах будинків. Ви навіть не уявляєте собі, який зиск дають такі речі, коли їм створити необхідну рекламу.
Перша дружина Бессона невдовзі померла, так і не встигнувши натішитися багатством. Бессон вирішив змінити уклад свого життя. Коли ми познайомилися, віп уже був багатієм, та ще не звик до грошей і не зовсім знав, що з ними робити. Очевидно, через те він одружився зі мною.
— Що ви маєте на увазі?
— Те, що йому потрібна була вродлива жінка, яку він міг би одягати й виводити в світ. Парижанок він побоювався. Жінки із багатих родин Гавра просто жахали його. Він відчував себе спокійніше в товаристві молодички, яку зустрів за прилавком кондитерської. Думаю, його не дуже засмутило те, що я вдова і що в мене також є дитина… Не знаю, чи зрозумієте ви все це.
Так, він розумів. Його тільки вразило, як безпомилково розібралася вона в своєму чоловікові і як спритно все влаштувала.
— Одразу ж по нашому весіллі він придбав особняк у Парижі на авеню Ієни. А за кілька років — замок Анзі в Солоні. Він осипав мене коштовностями, одягав у найкращих кравців, возив до театру та на кінні перегони. Він навіть збудував яхту, з якої ні разу не скористався, бо страждав на морську хворобу.
— Як вам здається, він був щасливий з вами?
— Не знаю. Можливо, він був щасливіший у своїй конторі на вулиці Тронше, бо там його оточували підлеглі В інших місцях йому здавалося, що з нього збиткуються, хоча він був цілком пристойним чолов'ягою, навіть розумним, як більшість із тих, хто орудує великими грошима. От хіба що великі гроші прийшли до нього надто пізно.
Та він утовкмачив собі в голову, що повинен стати великим промисловцем, і поряд з кремом "Жюва" — справжнім золотим дном — почав випускати інші парфюмерні вироби: зубну пасту, мило, бозна-що ще. На рекламу він витрачав мільйони. Він збудував заводи не тільки для випуску самих цих виробів, але й для їх упаковки. Тео також вступив у це діло й почав плекати ще грандіозніші мрії.
Так минуло двадцять п'ять років, пане Мегре! Тепер я вже насилу пригадую цей час, так швидко він проминув. Ми завжди поспішали: із паризького будинку — до замку, звідти — до Канн або Ніцци, далі знову мерщій поверталися до Парижа двома автомобілями — другий віз багаж, дворецького, покоївку та куховарку.
Потім чоловік вирішив щороку подорожувати, і ми виїздили до Лондона, до Шотландії, Туреччини, Єгипту. Справи кликали його назад, і ми знову і знову поспішали, переїздили з валізами, вщерть набитими моїми сукнями та коштовностями, які в кожному місті задля безпеки належало здавати на схов до банку.
Арлетта вийшла заміж. Я так і не второпала, навіщо. Точніше, я так і не дізналася, чому вона вийшла заміж саме за цього хлопця, котрого ми навіть не знали, хоча могла вибрати собі чоловіка серед багатих молодиків, які відвідували наш дім.
— А ваш чоловік не залицявся до вашої доньки?
— Признайтеся, ви гадаєте, що це було більше, як звичайне захоплення, правда? Я міркувала над цим.