Маленькі люди, що завжди виглядали не дуже чисто вмитими, великі жіночі капелюхи, мовчазна юрма, сумирна і брудна, осяяна лагідним промінням золотого паризького надвечір'я поміж церквою Святої Магдалини і майданом Конкорд, на тлі червоного сонця. Він напише "обличчя Франції", напише "вічне обличчя Франції". Рух, гомін, сказати б, шанобливий і "зачудований", та було б перебільшенням сказати "зачудований"; здоровецький рудий француз, лисуватий, сумирний мов надвечірнє сонце, декілька відблисків на шибках авт, декілька вигуків; мерехтіння голосів, вирішив Стівен. І подумав: "Стаття готова".
— Стівене! — озвалася за плечима Сільвія.
— Я працюю, — не обертаючись, сухо відказав Стівен.
— Але мені ти повинен відповісти, любий, — сказала Сільвія. — На "Лафаєті" лишилися тільки каюти першого класу.
— Бери перший клас, бери люксові каюти, — сказав Стівен. — "Лафаєт", можливо, останнє судно, які відпливає до Америки, й це надовго.
Брюне ішов собі поволеньки, він вдихав східні пахощі, він задер голову і розглядав літери з темною позолотою, прикріплені на балконі; війна таки вибухнула: вона була тут, під сподом цього світляного мерехтіння, накреслена як очевидність на стінах цього прегарного вутлого міста; мов застиглий вибух, розколола вона надвоє вулицю Руаяль; люди перетинали вулицю, не помічаючи війни; Брюне ж бачив її. Вона завжди була тут, та люди ще й досі не знали про це. Брюне думав: "Небосхил обвалиться нам на голову". І тоді все почало валитися, він побачив будинки такими, якими вони були насправді, — застиглим обвалом. Ця елеґантна крамниця несла в собі тонни каміння, й кожен камінь, скріплений розчином із іншими каменями, тиснув на одне місце, вперто тиснув ось уже півсторіччя; ще декілька кілограмів — і почнеться обвал; колони, округлившись, зазміяться шпаринами, а тоді розколються на друзки; вітрини вибухнуть уламками шкла; лавина каміння провалить склепіння підземного складу й розчавить клумаки з товаром. У них бомби до чотирьох тонн вагою. У Брюне стислося серце: ще недавно на тлі цих гарно вишикуваних фасадів у потоках золотого вечірнього сонця сяяли людські усмішки. А зараз усе згасло: тисячі тонн каміння; люди блукають поміж купами уламків. І солдати поміж руїнами; може, і його уб'ють. Він бачив темні басамаги на потинькованих щоках Зезети. Закурені стіни, мури, де зяють темні провалля вікон, де-не-де затулені шматками голубого або жовтого паперу, і сліди плісняви; червоні кахлі поміж купами уламків, тротуарна плитка, крізь яку проростає бур'ян. А потім бараки з обаполів, концентраційні табори. І після цього всього побудують величезні одноманітні казарми, як оті, що стоять на зовнішніх бульварах. Серце Брюне стислося: "Я люблю Париж", тривожно подумалося йому. Видиво згасло, й місто зробилося таким, як і раніш. Брюне зупинився; від відчув, як його охопила підступна солодка неміч, і подумав: "Якби ж то не було війни! Якби ж то можна було зробити так, щоб не було війни!" І жадібно поглянув на величезні брами та сяйливі вітрини "Дріскола", на яскраво-голубі драпіровки ресторану "Вебер". За мить йому зробилося соромно; він знову рушив з місця й подумав: "Я надто люблю Париж". Як той Пільняк із Москви, який дуже любив давні церкви. Партія правильно робить, що не довіряє інтелектуалам. Людям уготована смерть, речам уготована руїна; прийдуть інші люди, які перебудують Париж, перебудують світ. Я скажу їй: "Ви хочете миру за будь-яку ціну?" Я буду говорити м'яко, дивлячись на неї непорушним поглядом, і скажу їй: "Нехай жінки дадуть нам спокій. Не час забивати чоловікам голови дурницями".
— Хотіла б я бути чоловіком, — мовила Одета.
Матьє звівся на лікоть. Він був аж чорний од засмаги. Усміхаючись, він запитав:
— Щоб погратися в солдатики?
Одетта зашарілася.
— О ні! — хутко відказала вона. — Та це так по-дурному — бути жінкою в оцю годину.
— Напевне, це не дуже зручно, — погодився він.
Вона знову показала себе базікою; її слова неодмінно оберталися проти неї. Та якби вона змогла висловитися так, щоб її зрозуміли, то Матьє, либонь, не не став би її ганити; слід було б сказати йому, що їй завжди було незручно, коли чоловіки в її присутності говорили про війну. Вони видавалися неприродними, вони хотіли показати себе такими впевненими, неначе давали їй на здогад, що це чоловіче діло, і все ж таки вони, здавалося, чогось чекали від неї; якогось присуду, тому що вона була жінкою і їй не треба було йти на війну, не треба брати учать у боях. А що могла вона їм сказати? Залишайтеся? Йдіть? Вона не повинна була приймати такі рішення, адже вона не йшла на війну. Чи, може, їм треба було сказати: "Робіть, що хочете". Та якщо вони нічого не хотіли? Вона відмовчувалася, вдавала, ніби не розуміє їх і, слухаючи їхні рішучі голоси, готувала їм каву або наливала лікеру. Вона зітхнула, набрала у жменю піску й почала дивитись, як він сиплеться тоненьким струмочком, гарячий і білий, на її засмаглу ногу. Пляж був порожній, морські хвилі мерехтіли на сонці й гучно хлюпали коло берега. Троє молодичок у пляжних штанцях пили чай на дерев'яному понтоні кафе "Провансаль". Одета заплющила очі. Вона лежала на піску, на самісінькій спекоті, яка не знала ні дня, ні часу: спекота її дитинства, коли вона заплющувала очі й, лежачи на цьому ж таки піску, вдавала з себе саламандру, що лежить у самісінькому пеклі величезного червоно-синього багаття. Тільки спекота, тільки пестливий дотик вогкого купального костюма; здавалося, ніби відчуваєш, як він легенько парує на сонці, тільки палючий пісок під потилицею, інші роки, вона зливалася з небом, піском і морем, вона не відрізняла теперішности від минулого. Вона випросталася, широко розплющила очі; сьогодні була справжня теперішність; була ота порожнеча всередині, наповнена тривогою; був Матьє, чорний від засмаги й голий, Матьє, який сидів, схрестивши ноги, на білому шляфроку. Матьє мовчав. Нічого іншого вона й не хотіла б, а тому теж мовчала. Та коли вона не змушувала його прямо звертатися до неї, то втрачала його; він неодмінно вділяв їй часу і щось казав своїм чистим, трохи хрипкуватим голосом, та потім замикався в собі, й залишалося тільки його тіло, лискуче, гарно збудоване тіло. Якби ж то він поринав у втішні думки, то ще було б нічого, — та він дивився перед собою, і вигляд у нього був такий, що в неї просто-таки серце щеміло, а його здоровецькі руки тим часом знай ліпили й ліпили якогось книша з піску. Книш розвалювався, і руки невтомно ліпили його знову; Матьє ніколи не стежив за своїми руками; врешті це нервувало.
— З сухого піску книша не зліпити, — сказала Одета. — Навіть дітлахи це знають.
Матьє зареготався.
— Про що ви думаєте? — поспиталася Одета.
— Треба написати Івіш, — відказав він. — А я не знаю як.
— Не сказала б, що ви не знаєте, як це зробити, — усміхнувшись, мовила вона. — Ви ж пишете їй цілі романи.
— Та воно так. Та є речі, які її лякають. Вона взялася читати газети й нічогісінько там не тямить: їй хочеться, що я їй пояснив. Дуже зручно буде це робити: вона плутає чехів з албанцями і вважає, що Прага стоїть над морем.
— Це так по-російському, — сухо сказала Одета.
Матьє скривився замість відповіді, й Одета відчула, що сказала не те. Усміхнувшись, він докинув:
— Все ускладнюється тим, що вона страшенно зла на мене.
— Чому б це? — поспиталася вона.
— Бо я француз. Вона спокійнісінько жила собі серед французів, аж ось їм зненацька захотілося воювати. Вона вважає це обурливим.
— Нічого собі, — обурено сказала Одета.
Матьє прибрав добротливого вигляду.
— Треба поставити себе на її місце, — лагідно мовив він. — Вона гнівається на нас, бо ми влазимо в халепу, де нас можуть убити або ж поранити! Вона вважає, що поранення — це нетактовно, бо тоді мусиш опікуватися своїм тілом. Фізіолоґічними проявами, як вона це називає. Вона жахається фізіолоґічних проявів, — і в собі, й ув інших.
— Гарне дівча, — пробурмотіла Одета.
— І це насправжки, — провадив Матьє. — Вона цілісінькими днями нічого не їсть, бо їсти — це огидно. А як уночі їй хочеться спати, то вона п'є каву, щоб не заснути.
Одета промовчала; вона думала: "Гарненько всипати нижче спини, ось що треба було б їй зробити." Матьє порпався в піску, й обличчя в нього було замріяне і дурнувате. "Нічого не їсть... та я певна, що вона ховає у своїй кімнаті величезні слоїки з варенням. Чоловіки такі телепні". Матьє знову почав ліпити книша; бознає навіщо він це робив і скільки часу на це він згає. "А я полюбляю добре м'ясиво і сплю, коли мене змагає сон", — гірко подумала вона. На дерев'яному понтоні кафе "Провансаль" грали "Португальську серенаду". Музик було троє. Італійці. Скрипаль був непоганий; коли він грав, то заплющував очі. Одета була схвильована: музика завжди хвилювала її на відкритому повітрі, така розрідженому і порожньому. Надто ж цієї миті: нестерпний тягар спекоти і війни навалився на море, на пісок, і ще цей крик чайок, які стрімко падали в небо. Вона обернулася до Матьє,їй хотілося йому сказати: "Я так люблю цю мелодію". Та вона промовчала: ану ж бо Івіш ненавидить "Португальську серенаду".
Руки Матьє завмерли, і книш розвалився.
— Я так люблю цю мелодію, — піднімаючи голову, сказав він. — Що воно таке?
— "Португальська серенада", — відказала Одета.
Вісімнадцята десять у Ґодесберзі. Старий чекав. В Анґулемі, в Марселі, в Ґані, в Дуврі гадали: "Що він там робить? Він уже вийшов? Розмовляє він з Гітлером чи ні? О цій годині мала б уже відбутися зустріч, може, вони вже владнали все удвох". І вони чекали. Старий теж чекав у своєму покої з напівопущеними шторами. Він був сам, ось він відригнув і підійшов до вікна. Схил пагорба спускався до річки, він був зелений і білий. Рейн був геть темний, він скидався на асфальтове шосе після дощу. Старий ще раз відригнув, в рот був кислий присмак. Він забарабанив пальцями по шибі, і довкруг нього закружляли наполохані мухи. Спекота була курна і біла, вона була помпезна, скептична і старомодна, це була спекота гофрованих комірців, епохи Фредеріка ІІ; в самісінькому пеклі цієї спеки нудився старий англієць, старий англієць епохи Едварда VII, а весь інший світ перебував у 1938 році. В Жюан-ле-Пені, 23 вересня 1938 року о дев'ятнадцятій десять, повнява жінка в білій полотняній сукні вмостилася на складаному стільці, зняла свої сонцезахисні окуляри і почала читати газету.