Крім того, бракує ще й прилюдності: цілком християнські тільки криївки й закапелки. Тіло зневажають, гігієну відкидають як чуттєвість; церква бореться навіть із чистотою (першим християнським заходом по тому, як вигнали маврів, було закриття громадських лазень, яких тільки в самій Кордові налічувалося 270). Християнство – це своєрідна жорстокість до себе й до інших; це ненависть до інакодумців, прагнення переслідувати. На першому плані проступили темні і невпокійні уявлення: найдужче жадають досягти епілептичних станів, яким дають щонайпишніші назви, а дієту будують так, щоб вона сприяла різним хворобливим станам і надміру подразнювала нерви. Християнство – смертельний ворог земним володарям, усім "шляхетним", а водночас і приховане, потаємне суперництво з ними (прагнучи захопити лише "душу", їм полишили "тіло"). Християнство – це ненависть до духу, до гордості, смілості, свободи і libertinage[16]; це ненависть до почуттів, усіх чуттєвих радощів, радості взагалі...
22
Християнство, скоро лиш відійшовши від своєї первісної основи – найнижчих верств, підземного царства античності – і пнучись до влади поміж варварських народів, уже не спирається на виснажений люд, а вербує собі вірних поміж диких, несамовитих людей – сильних, але безпорадних. У ньому невдоволеність собою і саме страждання – не надмірна подразливість і вразливість, як у буддистів, а радше навпаки: могутнє жадання завдавати болю, обертати внутрішню напругу в недобрі думки й учинки. Аби запанувати над варварами, християнству були доконечні варварські уявлення й вартості: віддання на пожертву первістка, пиття крові на причасті, зневага до культури і духу; найрізноманітніші тілесні й нетілесні муки, надміру пишний культ. Буддизм – релігія зрілих народів, зичливих і лагідних надміру духовних рас, які занадто вразливі (Європа не доросла до цього ще й досі). Буддизм навертає ті народи до миру і радощів, духовної дієти і певної суворості до тіла. Християнство прагло запанувати над хижаками; зробити їх недужими – спосіб, до якого воно вдавалось, ослаблення – християнський рецепт приборкання, отже, "цивілізації". Буддизм – релігія прикінцевої цивілізаційної втоми, християнство ще ніякої цивілізації не застає і будує її залежно від обставин.
23
Я ще раз нагадаю, що буддизм незмірно холодніший, об'єктивніший і реальніший від християнства. Йому й нітрохи не треба робити пристойними свої страждання і вразливість, уводячи поняття "гріха", він просто проголошує те, що думає: "Я страждаю". Проте для варварів у стражданні нема нічого пристойного, їм спершу потрібно розтлумачити, дати запоруку, що вони таки справді страждають (адже інстинктивно вони заперечують страждання й воліють терпіти їх мовчки). І саме тут у великій пригоді стає слово "чорт": в людини є надміру могутній страхітливий ворог – чого ж тут соромитись, що він завдає страждань?
Християнство має кілька добрих прикмет, які воно завдячує Сходові. Насамперед воно знає, що, зрештою, цілком байдуже, правдиве що-небудь чи ні, та коли у правдивість вірять, то це що-небудь набуває величезної ваги. Правдивість і віра в правдивість – ось два цілком відмінні, майже протилежні світи інтересів, і приходять до них геть різними шляхами. Знати про це – досить, щоб стати мудрим на Сході: так це розуміли брахмани, Платон і послідовники будь-яких шкіл езотеричної мудрості. Якщо, наприклад, щастя полягає у вірі про звільнення від гріха, то й потреби ніякої нема, щоб його передумовою була гріховність людини, – хай тільки вона почуває себе грішником. Зате той, кому насамперед потрібна лише віра, мусить зректися розуму, знань і досліджень: шлях до істини просто заказують. ...Міцна надія – значно сильніша stimulans[17] до життя, ніж будь-яке одиноке щастя, що відбулося насправді. Страдників треба живити надією, яка не вмре, бо її не спростує ніяка дійсність; не вмре, бо ніколи не справдиться, – отже, потойбічними сподіваннями. (Саме через цю здатність підбадьорювати безталанних греки вважали надію лихом із лих, найпідступнішим лихом: її залишили в скриньці Пандори). ...Щоб зародилася любов, бог мусить бути особою, а щоб зачіпалися найглибші інстинкти, бог має бути молодим. Для жіночої жаги наперед висувають вродливого святого, для чоловіків – Марію. Це зумовлювалось тим, що християнство прагло зіп'ятися там, де зміст культу давно вже визначили культи Афродіти або Адоніса. Вимога цноти посилювала жагу і глибину релігійних інстинктів, культ робився тепліший, мрійливіший, душевніший... Любов – це стан, у якому людина бачить речі здебільшого не такими, якими вони є насправді. На її вершині – оманлива сила, яка водночас підсолоджує і прояснює. Коли є любов, людина найвитриваліша, вона терпить усе. Отже, йшлося про те, щоб створити релігію, в якій можна любити, – і тоді вже й найбільше лихо не зачепить людину: вона його просто не побачить. Оце й усе про три християнські чесноти: віру, надію, любов, – я ж назву їх християнськими мудрощами. Буддизм – надто зріле і занадто позитивістське вчення, щоб отак мудрувати...
24
Тут я торкнуся лише проблеми зародження християнства. Перший принцип її розв'язання такий: християнство можна збагнути тільки на тому грунті, на якому воно постало, – це аж ніяк не рух, спрямований проти єврейських інстинктів, – навпаки, саме воно є їхнім закономірним наслідком, ще однією ланкою їхньої страхітливої логіки. Адже спаситель каже: "Рятунок прийде з Іудеї". Другий принцип такий: психологічний тип галілеянина можна розпізнати ще й досі, але тільки виродившись (отже, скалічівши й набравши чужих рис), він придався б на те, щоб у ньому вбачали образ спасителя людства...
Євреї – найдивовижніший народ в історії людства: коли перед ними постало питання бути чи не бути, вони цілком і твердо і за всяку ціну обрали буття: та ціна складалася з докорінного перекручення природи, всього природного і реального, цілого навколишнього і внутрішнього світів. Вони вийшли за межі всіх умов, за яких доти міг і мав жити народ; вони обрали уявлення, які суперечили природним умовам, а релігію, культ, мораль, історію і психологію послідовно й безповоротно обернули на протилежність їхньому природному змістові. Той же феномен, але в несказанно більшому вимірі і лише як копію ми подибуєм і в християнстві: якщо порівнювати зі "святим народом", християнська церква не могла навіть претендувати на оригінальність. Отже, євреї – найнебезпечніший народ в історії людства: наслідки їхніх дій настільки відвернули людство від правди, що воно ще й досі гадає, ніби Христос проти євреїв, навіть не усвідомлюючи, що це останній єврейський чинник.
У своєму "Родоводі моралі" я вперше психологічно розтлумачив протилежність шляхетної моралі і моралі ressentiment, – остання постає внаслідок заперечення першої і є по суті іудейсько-християнською мораллю. Аби вдавалося відкидати все, що на землі представляє і потверджує силу, красу, звичайність і життєвий розквіт, інстинкту ressentiment, що тут обернувся на генія, було доконечне вигадати інший світ, у якому те потвердження життя трактувалося як зло, як гидота. З погляду психології єврейський народ мав найнездоланнішу життєву силу: адже, потрапивши в неможливі життєві обставини, він, керуючись найглибшою мудрістю виживання, доброхіть перейняв усі інстинкти decadence'y, – але вони над ним не панували, – завдяки їм він здобувся на силу, що могла опиратися "світові". Євреї – протилежність усіх decadent'iв, але настільки вправно прикидаються ними, що завдяки своєму non plus ultra[18] сценічному генієві створюють ілюзію, ніби вони й насправді на чолі всякого decadednt'-ського руху (як от Павлове християнство) й обертають його на щось незмірно сильніше, ніж будь-яке життєствердне вчення. Для тих з-поміж євреїв і християн, які пнуться до влади, – отже, для людей свяще— ницького штибу, – decadence лише засіб: життєві інтереси таких людців полягають у тому, аби людство зробити недужим і, спаплюживши життя й несучи йому погибель, перекрутити поняття "добро" і "зло", "істина" і "омана"...
25
Історія Ізраїлю неоціненна як типова історія виродження всіх природних вартостей, – і я перелічу п'ять фактів, що потверджують це. Спочатку, насамперед у часи існування царства, Ізраїль теж до всього ставився правильно, – отже, природно. Його бог Яхве був проявом усвідомленої сили, радості і надії: від нього сподівалися перемог і спасіння, з ним вірили, ніби природа дасть усе, що потрібне людям, насамперед дощ. Яхве – бог Ізраїлю, отже, й бог справедливості: це логіка всякого народу, що має незалежність і силу, а тому й чисте сумління. В пишних культах проступають обидва боки самоствердження народу: він дякує за ласкаву долю, що підтримує його розквіт, і дякує за сприяння у зміні пір року, за тлусту худобу і родючий лан. Такі відносини ще довго зостаються ідеалом навіть по тому, як трагічно змінились обставини: в країні запанувала анархія, зовні натискали асі— рійці. Але народ невідступно марив про царя, який був би сміливим войовником і суворим суддею, – найсильніше це висловив типовий пророк (так звався сатирик і критик у ту добу) Ісайя. Але жодна надія не справджувалася. Старий бог уже не міг доконати того, що робив раніше. Люди мусили відцуратися від нього. Що ж сталося? Люди змінили свої уявлення – позбавили їх природності – і, сплативши таку ціну, цупко вчепилися за них. Яхве, бог "справедливості", вже не ототожнюється з Ізраїлем і не виступає символом народного духу, – це тільки бог, залежний від обставин... Поняття бог стало знаряддям у руках священицьких агітаторів, які відтоді всяке добро тлумачили як ласку, а кожне лихо – як кару за непокору богові, як "гріх"; ці брехливі пояснення такого нібито "морального світового ладу" відразу й довіку поставили догори дригом природні поняття "причини" і "наслідку". Коли людина вперше, вдавшись до понять нагорода і кара, випхала зі світу природну причинність, то натомість допустила протиприродну, – і за нею вже нестримно посунула вся решта неприродності. З'явився бог, який вимагає, – замість того, який сприяє, дає пораду, певність і, зрештою, надихає на кожен сміливий учинок... І мораль уже не відбиває умови життя й розвитку певного народу, не відтворює найпритаманніші йому життєві інстинкти, а, ставши абстрактною, починає заперечувати життя: мораль – це страхітливе зубожіння фантазії, і вона "зурочує" геть усе.