Далі, без зайвих слів чи яких пояснень, він промовив "Почнімо", приклав до уст той самий таємничий інструмент і, видобувши з нього високий пронизливий звук, почав сам співати октавою нижче, голосом чистим, ніжним і мелодійним, дарма що мелодія, слова та незграбні рухи його непризвичаєної шкапини — усе це не дуже купи в'язалося:
О, як добре
В згоді жити,
Браттям спадок
Не ділити.
Це мов олії
Благовонні
На бороді й на шатах
Ув Арона.
Співаючи ці рядки, псалміст розмірено підносив і опускав праву руку, кладучи її на сторінку розгорненої книжки, а то нею вимахуючи, аж поки останнє речення геть до слова було проказане з незалежною інтонацією.
Таке порушення лісової тиші й спокою не могло не привернути уваги тих, що їхали попереду. Індіянин пробурмотів Гейвордові кілька слів ламаною англійщиною, а той, у свою чергу, сказав щось незнайомцеві, припинивши враз його музичні вправи.
Хоч небезпека нам і не загрожує, звичайна обережність вимагає подорожувати в цих хащах якомога тихіше. Даруйте, Еліс, що позбавляю вас утіхи, але я мушу попросити цього добродія відкласти свої співи до слушнішої нагоди.
— І справді позбавляєте, — відповіла лукаво дівчина, — бо я ще ніколи не чула, щоб слова й виконання були в такій незгоді, як оце зараз. І я саме розважала над причинами цієї невідповідності, коли ви своїм басом раптом урвали мої міркування.
— Я не знаю, що ви маєте до мого басу, — сказав Гейворд, трохи образившись на зауваження дівчини, — але я знаю, що ваша й Корина безпека мені дорожча за музику хоч би й Генделя[8].
Він замовк і, хутко повернувши голову до гущавини, перевів підозріливий погляд на провідника, що рівною незворушною ходою ступав наперед. Юнак аж посміхнувся сам до себе, — якась лісова ягода зблиснула крізь листя, наче погляд індіянина, що скрадається кущами. Потім він рушив далі, поновивши перервану розмову.
Помилка майора Гейворда полягала тільки в тому, що під впливом своїх юнацьких гордощів він занедбав пильність. Бо не далеко й від'їхала кавалькада, як гілля кущів обережно розсунулось і звідти вигулькнуло людське обличчя з таким лютим виразом, що його лишень дикунське мистецтво й непогамовані пристрасті могли породити. Індіянин пильно подивився вслід подорожнім. Тріумфальним блиском освітилося покрите темною фарбою обличчя лісовика, коли він стежив за рухом своїх майбутніх жертв, зовсім не свідомих небезпеки.
Легкі й граційні обриси жінок миготіли поза деревами на закрутах стежки, за ними видніла Гейвордова постать, а там ззаду неоковирна персона майстра співу. Нарешті за незліченними стовбурами темних дерев уже нікого не стало видно.
РОЗДІЛ III
Орали й жали тут колись,
Шуміли ріки повноводі,
І предковічний темний ліс
Був повен тих гучних мелодій;
Тут мчав потік, дзвенів струмок
І водограй в тіні не мовк.
В. К. Брайант, "Індіянин перед могилою предків"
Поки Гейворд та його довірливі супутники, нічого не підозрюючи, заглиблюються чимдалі в ліс, дозвольмо собі скористатися авторським привілеєм і перенести місце дії на кілька миль на захід.
Того дня двоє чоловіків забарилося на березі невеликого, але прудкого потоку за годину дороги від табору Веба. Враження було таке, ніби вони на когось чи на щось чекають. Величезне лісове склепіння сягало аж до самого берега річки, нависаючи над водою і забарвлюючи у ще глибші тони темну течію. Сонце вже не так люто пекло, і задушна денна жарота почала спадати, в міру того як випари джерел і потоків підіймалися над верхів'ями дерев і зависали в повітрі. Але в цій самітній місцині тиша панувала непорушна, як то й притаманно сонній духоті американського липня. Лише подеколи чулися тихі голоси цих двох чоловіків, лінькувате постукування дятла, незграйні скрики яскраво-барвистої сойки або ще налягав на вухо глухий шум далекого водоспаду.
Ці слабкі й уривчасті звуки, одначе, надто були вже знайомі лісовикам, щоб відвернути їхню увагу від цікавої розмови. Червоний колір шкіри та індіянська одіж виказували в одному з них тубільця, тоді як другий, одягнений майже так само примітивно, був світліший на шкіру, а лице його, хоч опалене сонцем і потемніле, переконувало, що він європейського роду.
Індіянин сидів край замшілої колоди в такій позі, що дозволяла йому підсилювати переконливість своїх слів спокійними, але виразистими жестами, як то властиво тубільцеві в поважній розмові. Його тіло, мало не зовсім голе, було розмальоване білою та чорною фарбою на жахливу емблему смерті. Гладко виголену голову, що на ній зостався тільки звісний лицарський жмут волосся[9], прикрашало одне-єдине орлине перо, вплетене в той жмут і обвисле на ліве плече. Томагавк і ніж до скальпування, англійського виробу, стриміли в нього за поясом, а коротка військова рушниця, того типу, яким білі озброювали своїх союзників-тубільців, недбало лежала на голому мускулястому коліні. Широкі груди, добре розвинене тіло і поважна постава цього войовника свідчили, що він дійшов зрілого віку, але не виказував ще жодних ознак наближення старості.
Білий, скільки видно було його тіло, виглядав на людину, що змалку спізнала життєві труднощі й знегоди. Постать його, хоч і мускуляста, була скорше худорлява, аніж повнотіла, але кожен нерв і м'яз видавалися дужими й загартованими у безнастанних випробуваннях та праці. На собі він мав зелену мисливську куртку, обшиту зблякло-жовтою лиштвою, і літню шапку з обробленої шкіри. Він також носив ножа за поясом з черепашок, як і індіянин, однак томагавка в нього не було. Його мокасини мали яскраві оздоби, за звичаєм тубільців, а єдиною частиною нижньої одежі, що виглядала з-під куртки, були шкіряні гамаші з шнурівками по боках та перев'язом із оленячих жил понад коліньми. Ладівниця та ріжок довершували йому вбрання. Довга його рушниця стояла поруч, сперта об дерево. Очі цього мисливця, чи там розвідника, були маленькі, проникливі й гострі і, коли він розмовляв, жваво шастали туди-сюди, немов пильнуючи здобич або ж побоюючись раптової появи причаєного ворога. Незважаючи на ці познаки постійної підозріливості, обличчя його зовсім не виявляло ніякої підступності, а в ту мить, що про неї мовиться, мало навіть вираз переконливої щирості.
— Таж навіть ваші перекази промовляють за мене, Чингачгуку, — сказав він мовою, знаною всім тубільцям, що давніше заселювали країну між Гудзоном та Потомаком. Ми, однак, в інтересах читача, подаватимемо її у вільному перекладі, намагаючись при тім не втратити декотрих особливостей, як мови співбесідників, так і мови в цілому. — Ваші батьки прийшли з заходу сонця, перепливли велику річку[10], перемогли місцевий люд і посіли країну. Мої ж батьки прийшли з краю світанкового неба, через солоне озеро, і чинили вони в той же спосіб, що й ваші батьки. Тож нехай господь бог розсудить нас, а друзям шкода й слів марнувати!
— Мої батьки билися з такими ж, як і вони, червоношкірими, — суворо відповів індіянин тією ж мовою. — Хіба ж, Соколине Око, наша стріла з кам'яним вістрям і ваша свинцева куля — то все одно?
— Індіянин не без розуму, хоч і має червону шкіру, — мовив білий, хитаючи головою, як людина, що не може злегковажити почуттям справедливості. На хвильку він, мабуть, сам відчув, які вбогі його аргументи, а тоді, вбравшися на силах, таки спробував, як міг певніше, відбити закиди співрозмовника. — Я не вчений і з цим не криюся, але я бачив, як ті молоді чепуруни ловили оленів і полювали на вивірок, і мені здається, що рушниця в руках їхніх дідів була менш небезпечна за гікоровий лук і кремінне вістря стріли при індіянській вправності та пильному окові.
— Це вам розказували ваші батьки, — озвавсь індіянин, незворушно махнувши рукою. — А що мовлять ваші діди? Кажуть молодим воякам, що блідолиці спіткали червоношкірих, уже по-бойовому розмальованих і озброєних камінними топірцями й дерев'яними луками?
— Я не маю упереджень і не заношуся із своїм походженням, хоч навіть найбільший мій ворог на землі, один ірокез, і той не заперечить, що я білий чистої крові, — мовив розвідник, з потайним задоволенням приглядаючись до блідої барви своєї кістлявої і мускулястої руки. — І я мушу визнати, що мої одноплемінці часом вдаються до таких засобів, яких, бувши чесною людиною, я не схвалюю. Вони мають звичай списувати в книжках, хто що вчинив та що бачив, замість оповідати про те в живі очі, щоб можна було викрити хвалька-боягуза, а хороброму воякові — покластися на свідчення товаришів. Через такий лихий звичай чоловік, якому сумління не дозволяє марнувати своїх днів серед жіноти, вивчаючи назви чорних значків, може й ніколи не почути про подвиги своїх батьків, ані відчути гордість, намагаючись ті подвиги перевершити. Щодо мене, то я гадаю, що всі з роду Бампо вміли стріляти, бо звідки ж інакше мій природний хист до рушниці? Таж і святе письмо вчить нас, що і добрі й погані свої риси ми від батьків переймаємо. Хоча й те правда, що воно неприємно терпіти за чиїсь там вади. Але в кожній справі треба брати до уваги обидві сторони. Тим-то я й питаю тебе, Чингачгуку, що у вас розповідають про перше спіткання наших батьків?
На хвилину запала мовчанка. Індіянин сидів, поринувши в задуму, а по тому, пройнявшися гідністю покладеної на нього місії, почав свою коротку оповідь урочистим тоном, що мав потверджувати правду його слів.
— Слухай, Соколине Око, і в твоє вухо не впаде анінайменшої брехні. Ось що повіли мої батьки, і ось що могікани вчинили. — Він завагався на мить, кинув допитливий погляд на товариша і промовив урочистим тоном:
— Прийшли ми з краю, де сонце ховається на ніч, і через розлогі рівнини, на яких живуть бізони, дісталися до великої річки. Там ми боролися з плем'ям алігевів, аж поки земля зачервонілася їхньою кров'ю. Від берегів великої річки й до солоного озера нікого ми не спіткали, самі лиш макуаси тяглися віддалік за нами. Ми сказали, що нашою буде ця земля, почавши від того місця на цій річці, куди доходить морська вода, і до річки, що за двадцять днів дороги на південь. Країну цю ми опанували як вояки і берегли її як мужі. Макуасів ми загнали в ліси до ведмедів. Смакували вони солі тільки там, де тварини її лижуть, і не ловили вже рибу у великому озері. Ми кидали їм самі кістки.
— Все це я вже чув і вірю цьому, — сказав білий, завваживши, що індіянин примовк. — Але то було задовго до того, як англійці прийшли сюди.
— Тоді сосна стояла там, де тепер каштан росте.