Коли б зараз хтось підвів до нього Шубаля, він, мабуть, тріснув би його кулаком по ненависному черепу. Але ступити два кроки до старшого машиніста він навряд чи був би здатний. Чому тільки Карл не передбачив такого очевидного — що Щубаль врешті повинен буде з'явитися, коли не з власної волі, то на виклик капітана? Чому вони з кочегаром дорогою сюди не виробили точного плану нападу, замість отак пертись до канцелярії, анітрохи не підготувавшись? І чи взагалі кочегар годен ще говорити, хоч казати "так" і "ні", коли б це було необхідно на перехресному допиті (правда, таке могло статися тільки в найкращому випадку)? Коліна йому підгиналися, він розставив ноги, трохи підняв голову і хапав ротом повітря, ніби в нього вже не було легенів, щоб переробляти його.
Зате Карл почував себе таким сильним, голова в нього була така ясна, як, либонь, ніколи вдома. Коли б його батьки могли побачити, як він у чужій країні перед такими поважними людьми бореться за правду і хоч ще й не здобув перемоги, але поклав собі будь-що стояти до кінця! Чи вони змінили б свою думку про нього? Чи посадили б біля себе й похвалили б? Чи хоч раз, єдиний раз глянули б йому в очі, такі віддані їм? Марні запитання, та й не той час, щоб їх ставити!
— Я прийшов, бо гадаю, що кочегар звинувачує мене в якихось нечесних вчинках. Посудниця сказала мені, що бачила, як він прямував сюди. Пане капітане, і ви, шановні панове, я готовий спростувати всяке звинувачення документами, а якщо буде треба, то й свідченнями об'єктивних, ніким не намовлених очевидців, що чекають за дверима.
Так говорив Шубаль. Це була принаймні зрозуміла мова мужчини, і з того, як змінився вираз обличчя присутніх, можна було подумати, що вони вперше після довгої перерви чують людський голос. Звичайно, вони не помітили, що навіть ця гарна мова має вразливі місця. Чому перше слово про саму справу, яке йому спало на думку, було "нечесні вчинки"? Може, й справді його треба було звинувачувати в нечесних вчинках, а не в національній упередженості? Дівчина з кухні бачила, як кочегар ішов до канцелярії, і Шубаль відразу зметикував, що до чого? Чи не почуття провини зробило його таким догадливим? Відразу ж привів сюди своїх свідків, та ще й називає їх об'єктивними й ніким не намовленими? Шахрайство, чистісіньке шахрайство! І ці панове терплять його, та ще й вважають таку поведінку за нормальну? Чому він з'явився не відразу, як дівчина сказала йому про них, а так довго очікував? Мабуть, лиш для того, щоб кочегар устиг зовсім запаморочити голову панам з канцелярії, бо він найбільше боявся їхньої ясної думки. Хіба Шубаль, хоч він напевне давно вже стояв під дверима, не постукав саме у ту мить, коли почув, що чоловік з бамбуковою паличкою запитав про щось зовсім інше, і вирішив, що з кочегаром уже покінчено? Усе було ясно, Шубаль мимоволі викрив себе, однак корабельному начальству треба було розповісти це інакше, переконливіше, якось розворушити його. Отож, Карле, швидко використай принаймні хоч ці кілька хвилин, поки не зайдуть свідки і не забалакають усіх!
Але враз капітан дав знак Шубалю почекати, — очевидно, його справу на хвильку відкладали; Шубаль миттю відступив убік і, скоса позираючи на кочегара та Карла й дуже виразно жестикулюючи, завів тиху розмову з служником, що відразу ж приєднався до нього. Певно, Шубаль так готувався до великої промови.
— Ви хотіли щось спитати цього юнака, пане Якобе? — звернувся серед загальної мовчанки капітан до чоловіка 3 бамбуковою паличкою.
— Так, хотів, — відповів той і злегка вклонився, дякуючи за увагу. Потім знову спитав Карла: — То як же вас звати?
Карл, гадаючи, що на користь головного треба швидше покінчити з другорядним — відчепитись від цього настирливого чоловіка, не став шукати паспорта, як завжди, коли рекомендовувався, а лиш коротко відповів:
— Карл Росман.
— Чи ти ба! — вигукнув той, кого назвали Якобом, і, майже недовірливо усміхаючись, спочатку позадкував від хлопця.
Капітан і старший касир, офіцер і навіть служник були теж страшенно здивовані, що Карл так зветься. Тільки портові чиновники й Шубаль залишились байдужі.
— Чи ти ба! — повторив пан Якоб і трохи скутим кроком наблизився до Карла. — Тоді я твій дядько Якоб, а ти мій любий небіж. Я ж весь час мав таку підозру! — сказав він капітанові, потім обняв і поцілував Карла. Той сприйняв усе це мовчки.
— А вас як звати? — спитав Карл, коли дядько відпустив його. Він був хоч і дуже ввічливий, але зовсім не схвильований і намагався збагнути, які наслідки може мати ця подія для кочегара. Досі ніщо не говорило про те, що Шубаль може скористатися нею.
— Зрозумійте ж, юначе, своє щастя, — втрутився капітан, якому Карлове запитання здалось образливим для особи пана Якоба. Той саме одвернувся до вікна, щоб присутні не бачили його схвильованого обличчя, яке він легенько сушив хусточкою. — Вас визнав за свого небожа сенатор Едуард Якоб. Тепер вас чекає блискуча кар'єра, на яку ви раніше навіть і не сподівалися. Ви тільки уявіть собі, як вам одразу ж пощастило, тож будьте розумні!
— В мене справді є дядько Якоб в Америці, — відповів Карл, обернувшись до капітана, — але, якщо я вірно зрозумів, Якоб — це прізвище пана сенатора.
— Авжеж, — сказав капітан, очікувально дивлячись на Карла.
— А мій дядько, брат моєї матері, зветься Якоб, а прізвище ж у нього, звичайно, має бути таке, як у моєї матері до одруження, тобто Бендельмайєр.
— Панове! — вигукнув сенатор, почувши Карлове пояснення і швидко одійшов од вікна. Усі, за винятком портових чиновників, зареготали, хто зворушено, а хто без ніякого виразу.
"Нічого я такого смішного не сказав", — подумав Карл.
— Панове, — повторив сенатор. — Ви не з моєї і не з своєї волі були присутні при невеличкій родинній сцені, тому я не можу не дати вам деякого пояснення, бо мені здається, що тільки пан капітан, — вони обмінялися поклонами, — знає все.
"Тепер мені справді треба стежити за кожним слоном", — сказав собі Карл і зрадів, бо краєчком ока помітив, що кочегар починає оживати.
— Протягом багатьох років свого перебування в Америці — а втім, слово "перебування" не зовсім пасує до американського громадянина, яким я є всім серцем, — отже, протягом багатьох років я живу цілком відірвано від своїх європейських родичів з причини, розповідати про яку, по-перше, тут не місце, а по-друге, мені було б справді дуже важко. Я навіть боюсь тієї миті, коли, може, змушений буду розказати про неї своєму любому небожеві, бо тоді, на жаль, доведеться відверто висловити свою думку про його батьків та їхніх приятелів.
"Це безсумнівно мій дядько, — вирішив Карл, слухаючи його мову. — Певно, він змінив своє прізвище".
— Мого любого небожа його батьки — будемо казати так, як є, — просто прогнали, як проганяють кішку, коли вона набридне. Цим я не хочу виправдати вчинок мого небожа, за який його так покарано, але його провина така, що сама її назва уже є достатнім виправданням.
"Тут є що послухати, — подумав Карл, — але я не хочу, щоб він усе розказував. А втім, він і не може про це знати. Звідки б?"
— Його, бачте, — вів далі дядько, спираючись на виставлену вперед бамбукову паличку й злегка похитуючись, чим йому справді вдалося позбавити свою розповідь непотрібної урочистості, яку вона інакше обов'язково мала б, — його, бачте, спокусила служниця Йогана Брумер, дівка років тридцяти п'яти. Словом "спокусила" я зовсім не хочу образити свого племінника, але ж важко знайти якесь інше слово, що більше пасувало б.
Карл, що вже підійшов майже до самого дядька, обернувся, щоб на обличчях присутніх побачити, яке враження справила на них розповідь. Ніхто не сміявся, всі слухали поблажливо й поважно. Врешті, з сенаторового небожа й не стануть сміятися з будь-якої нагоди. Швидше вже можна було сказати, що кочегар, хоч і ледь помітно, але посміхався до Карла, однак це, по-перше, була ще одна втішна ознака того, що він отямився, а по-друге, заслуговувало на виправдання, бо ж Карл у каюті хотів зробити особливу таємницю із справи, яка тепер стала всім відома.
— І от ця Брумер, — казав далі дядько, — народила від мого небожа дитину, здорового хлопчика, якого охрестили Якобом, безумовно, в честь моєї скромної особи, — певне, навіть цілком побіжні небожеві згадки про мене справили на дівчину велике враження. На щастя, скажу я вам. Бо оскільки батьки, щоб уникнути аліментів чи якогось іншого скандалу, що торкався б уже їх самих, — мушу наголосити, що я не знаю ні тамтешніх законів, ні достатків батьків, — отже, щоб уникнути аліментів і скандалу, вони вислали свого сина, а мого небожа, до Америки, дуже погано, як бачите, його спорядивши для такої подорожі, тому хлопець — хіба що сталося б диво, яке ще трапляється в Америці, — полишений на самого себе, відразу ж, мабуть, пустився б берега у якомусь завулку нью-йоркської гавані, якби та дівчина не послала мені листа, що після довгих блукань, врешті, позавчора потрапив до мене, і не розповіла в ньому всієї історії, описавши, який мій небіж на вигляд, і передбачливо повідомивши назву судна. Коли б я хотів, мої панове, розважити вас, я б зачитав тут деякі місця з листа, — він витяг з кишені два великі, густо списані аркуші паперу й помахав ними. — Лист безперечно справив би на вас враження, бо він написаний з дещо наївною, хоч усе-таки доброзичливою хитрістю і великою любов'ю до батька її дитини. Але я не буду розповідати більше, ніж треба для ясності, щоб не ятрити не згаслого ще, певно, почуття мого небожа. Він, якщо захоче, прочитає собі на користь листа в затишку кімнати, що вже чекає на нього.
Однак у Карла не було до тієї дівчини жодних почуттів. У хаосі минулого, що дедалі більше відступало назад, вона сиділа на кухні біля буфета, спираючись на нього ліктями, й дивилась на Карла, коли він часом заходив на кухню набрати батькові склянку води чи зробити щось для матері. Часом вона в незручній позі, боком, писала біля буфета листа, черпаючи натхнення з Карлового обличчя. Часом вона затуляла очі руками, тоді марно було звертатися до неї. Часом вона стояла навколішки перед дерев'яним розп'яттям у своїй маленькій кімнатці поряд з кухнею і молилася; Карл тоді боязко поглядав на неї мимохідь у шпарку нещільно причинених дверей.