Знаєш, навіть страшно.
Потім вона починала благати його, щоб він кохав її, не кидав, щоб пожалів її, бідну й нещасну. Вона плакала, цілувала йому руки, вимагала, щоб він клявся їй в коханні, доводила йому, що без її доброго впливу він зіб'ється з пуття й загине. І, зіпсувавши йому хороший настрій і почуваючи себе приниженою, вона їхала до швачки або до знайомої актриси поклопотатись про квиток.
Якщо вона не заставала його в майстерні, то залишала йому листа, в якому клялася, що коли він сьогодні не прийде до неї, то вона неодмінно отруїться. Це лякало його, він приходив до неї й залишався обідати. Не соромлячись присутності чоловіка, він говорив їй грубощі, вона відповідала йому тим же. Обоє почували, що вони зв'язують одне одного, що вони деспоти й вороги, і злились, і в своїй злості не помічали, що обоє вони непристойні і що навіть стрижений Коростельов розуміє все. По обіді Рябовський поспішав попрощатися й піти.
— Куди ви йдете? — запитувала його Ольга Іванівна в передпокої, дивлячись на нього з ненавистю.
Він морщився, мружив очі і називав яку-небудь даму, спільну знайому, і було видно, що це він глузує з її ревнощів і хоче дошкулити їй. Вона йшла до себе в спальню і лягала в постіль; з ревнощів, досади, почуття приниження й сорому вона кусала подушку і починала голосно ридати. Димов залишав Коростельова у вітальні, йшов у спальню і, збентежений, розгублений, говорив тихо:
— Не плач так голосно, мамусю... Навіщо? Треба мовчати про це... Не треба показувати... Знаєш, що сталося, того вже не виправиш.
Не знаючи, як угамувати в собі нестерпні ревнощі, від яких навіть у скронях ломило, і думаючи, що справу можна ще залагодити, вона умивалась, пудрила заплакане обличчя і летіла до знайомої дами. Не заставши в неї Рябовського, вона їхала до другої, тоді до третьої... Спочатку їй було соромно так їздити, але потім вона звикла і, бувало, в один вечір об'їжджала всіх знайомих жінок, щоб знайти Рябовського, і всі розуміли це.
Якось вона сказала Рябовському про чоловіка:
— Ця людина гнітить мене своєю великодушністю!
Ця фраза їй так сподобалась, що, зустрічаючись з художниками, які знали про її роман з Рябовським, вона кожного разу говорила про чоловіка, роблячи енергійний жест рукою:
— Ця людина гнітить мене своєю великодушністю!
Життя йшло так само, як і минулого року. По середах бували вечоринки. Артист читав, художники малювали, віолончеліст грав, співак співав, і незмінно о пів на дванадцяту відчинялись двері, що вели в їдальню, і Димов, посміхаючись, говорив:
— Прошу, панове, закусити.
Як і раніше, Ольга Іванівна шукала великих людей, знаходила і, не задовольняючись, знову шукала. Як і раніше, вона кожного дня поверталася пізно вночі, але Димов уже не спав, як минулого року, а сидів у себе в кабінеті і над чимось працював. Лягав він годині о третій, а вставав о восьмій.
Одного разу ввечері, коли вона, збираючись у театр, стояла перед трюмо, до спальні ввійшов Димов у фраку і білому галстуку. Він лагідно посміхався і, як колись, радісно дивився дружині просто у вічі. Обличчя його сяяло.
— Я зараз дисертацію захищав,— сказав він, сідаючи і погладжуючи коліна.
— Захистив? — спитала Ольга Іванівна.
— Ого! — засміявся він і витяг шию, щоб побачити в дзеркалі обличчя дружини, яка все ще стояла до нього спиною, поправляючи зачіску.— Ого! — повторив він.— Знаєш, дуже можливо, що мені запропонують приват-доцентуру з загальної патології. До цього йде.
Видно було по його блаженному, сяючому обличчю, що коли б Ольга Іванівна поділила з ним його радість і торжество, то він простив би їй усе, і теперішнє, і майбутнє, і все б забув, але вона не розуміла, що значить приват-доцентура і загальна патологія, до того ж боялася спізнитись у театр і нічого не сказала.
Він посидів дві хвилини, винувато посміхнувся і вийшов.
VII
Це був надзвичайно неспокійний день.
У Димова дуже боліла голова; він вранці не пив чаю, не пішов до лікарні і весь час лежав у себе в кабінеті на турецькому дивані. Ольга Іванівна, своїм звичаєм, на початку першої пішла до Рябовського, щоб показати йому свій етюд nature morte і спитати його, чому він учора не був. Етюд здавався їй нікчемним, і написала вона його тільки для того, щоб мати зайвий привід побувати в художника.
Вона ввійшла до нього без дзвінка, і, коли в передпокої скидала калоші, їй почулося, наче в майстерні щось тихо побігло, по-жіночому прошарудівши спідницею, і коли вона поспішила заглянути в майстерню, то побачила тільки край коричневої спідниці, який майнув на мить і зник за великою картиною, завішеною разом з мольбертом до самої підлоги чорним коленкором. Сумніву не було,— це ховалася жінка. Як часто сама Ольга Іванівна знаходила собі захисток за цією картиною! Рябовський, як видно, дуже збентежений, неначе здивувався, що вона прийшла, простяг до неї обидві руки і сказав, силувано посміхаючись:
— А-а-а-а! Дуже радий вас бачити. Що скажете цікавенького?
На очі Ользі Іванівні набігли сльози. їй було соромно, прикро, і вона за мільйон не згодилася б говорити в присутності сторонньої жінки, суперниці, брехунки, яка стояла тепер за картиною і, напевно, зловтішно хихикала.
— Я принесла вам етюд...— сказала вона несміливо, тонким голоском, і губи її затремтіли,— nature morte.
— А-а-а... етюд?
Художник взяв у руки етюд і, роздивляючись його, немовби машинально пройшов у другу кімнату.
Ольга Іванівна покірно пішла за ним.
— Nature morte — перший сорт,— бурмотів він, добираючи рими,— курорт... чорт... порт...
З майстерні почулися квапливі кроки і шарудіння сукні. Значить, вона пішла. Ользі Іванівні хотілося голосно крикнути, ударити художника по голові чим-небудь важким і піти, але вона нічого не бачила крізь сльози, була пригнічена соромом за себе і почувала себе вже не Ольгою Іванівною і не художницею, а маленькою комашкою.
— Я втомився...— томно промовив художник, дивлячись на етюд і струшуючи головою, щоб подолати дрімоту.— Це непогано, звісна річ, але й сьогодні етюд, і минулого року етюд, і через місяць буде етюд... Як вам не набридне? Я б на вашому місці кинув живопис і серйозно зайнявся музикою або ще чимсь. Ви ж не художниця, а музикантка. Однак, знаєте, як я втомився! Я зараз скажу, щоб дали чаю... Га?
Він вийшов з кімнати, і Ольга Іванівна чула, як він щось наказував своєму лакеєві. Щоб не прощатись, не об'яснятись, а головне, не заридати, вона, поки не вернувся Рябовський, мерщій вибігла в передпокій, наділа калоші і вийшла на вулицю. Тут вона легко зітхнула і відчула себе назавжди вільною і від Рябовського, і від живопису, і від тяжкого сорому, який так гнітив її в майстерні. Усьому кінець!
Вона поїхала до швачки, потім до Барная, який тільки вчора приїхав, від Барная — у нотну крамницю, і весь час вона думала про те, як вона напише Рябовському холодного, жорстокого, сповненого почуття власної гідності листа, і як навесні або влітку вона поїде з Димовим у Крим, звільниться там остаточно від минулого і почне нове життя.
Повернувшись додому пізно ввечері, вона, не переодягаючись, сіла у вітальні писати листа. Рябовський сказав їй, що вона не художниця, і вона, щоб помститись, напише йому тепер, що він рік у рік малює те саме, день у день говорить те саме, що він застиг і що з нього не вийде нічого, крім того, що вже вийшло. їй хотілося ще написати, що він багато чим зобов'язаний її доброму впливові, а якщо він робить щось погане, то це тільки тому, що її вплив паралізують різні сумнівні особи, як ота, що сьогодні ховалася за картину.
— Мамусю! — покликав з кабінету Димов, не відчиняючи дверей.— Мамусю!
— Що тобі?
— Мамусю, ти не заходь до мене, а тільки підійди до дверей. Ось що... Позавчора я заразився в лікарні дифтеритом, і тепер... мені недобре. Пошли якнайшвидше по Коростельова.
Ольга Іванівна завжди називала чоловіка, як і всіх знайомих мужчин, не на ймення, а на прізвище; його ім'я Осип не подобалося їй, тому що нагадувало гоголівського Осипа і каламбур:
"Осип охрип, а Архип осип". А тепер вона скрикнула:
— Осипе, цього не може бути!
— Пошли! Мені недобре...— сказав за дверима Димов, і чути було, як він підійшов до дивана й ліг.— Пошли! — глухо долинув його голос.
"Що ж це таке? — подумала Ольга Іванівна, холонучи від жаху.— Це ж небезпечно!"
Без ніякої потреби вона взяла свічку, і пішла до себе у спальню, і тут, міркуючи, що їй треба робити, ненароком глянула на себе в трюмо. З блідим, переляканим обличчям, в жакеті з високими рукавами, з жовтими волапами на грудях і з незвичайним напрямом смуг на спідниці, вона здалася собі страшною і гидкою. їй відразу стало до болю жаль Димова, його безмежної любові до неї, його молодого життя і навіть цього його осиротілого ліжка, на якому він уже давно не спав, і згадалась їй його звичайна лагідна, покірна посмішка. Вона гірко заплакала й написала Коростельову благального листа. Була друга година ночі.
VIII
Коли о восьмій годині ранку Ольга Іванівна з важкою від безсоння головою, незачісана, негарна і з виразом вини в обличчі вийшла із спальні, мимо неї пройшов у передпокій якийсь чоловік з чорною бородою, очевидно, лікар. Пахло ліками. Біля дверей до кабінету стояв Коростельов і правою рукою крутив лівий вус.
— До нього, вибачте, я вас не пущу,— похмуро сказав він Ользі Іванівні.— Заразитися можна. Та й ні до чого вам, власне кажучи. Він усе одно марить.
— У нього справжній дифтерит? — спитала пошепки Ольга Іванівна.
— Тих, хто лізе на рожен, по-справжньому до суду віддавати треба,— пробурмотів Коростельов, не відповідаючи на запитання Ольги Іванівни.— Знаєте, чому він заразився? У вівторок у хлопчика висмоктував через трубочку дифтеритні плівки. А навіщо? Безглуздо... Так, з дурного розуму.
— Небезпечно? Дуже? — спитала Ольга Іванівна.
— Так, кажуть, що форма важка. Треба було б по Шрека послати, власне кажучи.
Приходив маленький, руденький, з довгим носом і з єврейським акцентом, потім високий, сутулий, патлатий, схожий па протодиякона; потім молодий, дуже товстий, з червоним обличчям і в окулярах. Це лікарі приходили чергувати коло свого товариша. Коростельов, відбувши свій час, не йшов додому, а залишався і, як тінь, блукав по всіх кімнатах.