Та ось тепер тут, у Гуаякілі, її власний великий мозок вимагав од неї підійти до шафи, вийняти червону сукню з поліетиленового чохла, що висить там, обгорнути цим чохлом голову й позбавити клітини доступу кисню.
Перед тим її чудовий мозок довірив якомусь злодюжці в аеропорту валізку з усім її туалетним причандаллям і потрібним у готелі одягом. Це була її ручна поклажа в літаку з Кіто до Гуаякіля. Добре, що хоч збереглася друга валіза, яку Мері здала в багаж. Та вечірня сукня в шафі, яку вона взяла для вечірок на борту "Баійї де Дарвін", лежала якраз у цій валізі. В ній-таки був гідрокостюм із ластами та маскою для підводного плавання, два купальники, пара туристських черевиків з шершавою підошвою, а також запасний комплект бойового обмундирування солдата морської піхоти США для вилазок на берег. Саме в цей комплект вона й була вдягнена тепер. Що ж до костюма зі штаньми, в якому жінка летіла з Кіто, то великий мозок переконав її віддати його в готельну пральню: Мері таки повірила адміністраторові з сумними очима, коли той пообіцяв, що на другий день до сніданку вона напевне дістане костюм у найкращому вигляді. Та, попри збентеження адміністратора, виявилось, що костюм, на превеликий жаль, також зник.
Але найгіршим із того, що накоїв мозок, опріч поради вчинити самогубство, було його вперте прагнення випровадити її до Гуаякіля, незважаючи на всі повідомлення про загальнопланетну фінансову кризу, всупереч тому майже очевидному прогнозові, що "Круїз віку до витоків природи", квитки на який були розпродані тільки місяць тому, скасують через відсутність пасажирів.
її гігантський розумовий апарат подеколи діяв досить примітивно. Так, він не дозволяв їй спускатися вниз в одязі піхотинця на тій підставі, що іншим постояльцям, хоч готель був майже порожній, її вигляд, мовляв, здасться смішним. "Вони за спиною глузуватимуть з тебе,— нашіптував їй мозок. — Вони гадатимуть, що ти якась жалюгідна дурепа! Твоє життя й так пішло шкереберть. Ти втратила чоловіка, втратила вчительську ниву, не маєш дітей чи когось такого, заради кого варто жити, отже, найкраще — піти геть від усього цього лиха за допомогою чохла на одяг. Що може бути легше? Що може бути безболісніше? Що може бути розумніше?"
Треба віддати її мозкові належне: це була зовсім не його провина, що 1986 рік виявився таким жахливим. Спочатку він був дуже багатообіцяльним: Рой, її чоловік, без найменших ознак недуги працював складальником апаратури у фірмі "Джеффко" — найголовнішому підприємстві Іліума; на честь Мері влаштували банкет і з нагоди двадцятип'ятирічного ювілею її педагогічної діяльності їй вручили почесний знак, а учні назвали її вчителем року — вдванадцяте підряд.
Тоді, на початку 1986-го, вона сказала: "Рою, ми багато за що маємо дякувати долі: вона така прихильна до нас порівняно з більшістю людей. Я ладна плакати від щастя".
А він обійняв її і відповів: "Ну що ж, поплач". Йому виповнилось п'ятдесят дев'ять років і їй — п'ятдесят один, і вони були завзяті туристи, любили ходити пішки й на лижах у похід, сходити на гори, веслувати на каное, бігати, їздити на велосипеді, плавати, тож обоє мали худорляві спортивні фігури. Вони не пили й не курили, їли переважно сиру городину й фрукти, час од часу додаючи до свого меню трохи риби.
Вони вміло витрачали гроші, надаючи заощадженням, у фінансовому розумінні цього слова, таку саму здорову поживу й зарядку, як 1 собі.
Розповідь Мері про мудре поводження з сімейним бюджетом — а цим вони з Роєм могли, безперечно, пишатись — потішила б Джеймса Уейта.
Так от, Уейт, цей майстер оббирати вдовиць, сидячи в барі "Ельдорадо", якраз і розмірковував про Мері Хепберн, хоч жодного разу її й не бачив і не знав напевне, чи досить великий у неї банківський рахунок. Просто він побачив її ім'я в готельній реєстраційній книзі й поцікавився нею у молодого адміністратора.
Уейтові сподобалась та скупа інформація, яку пощастило одержати від адміністратора. Ця скромна, самітня шкільна вчителька, яка переховувалась у своєму номері, була молодша за всіх доти розорених ним дружин, і здавалася йому природною, легкою здобиччю. Він пополює за нею на дозвіллі під час "Круїзу віку до витоків природи".
Якщо можна, тут я зроблю невеличку особисту вставку. Коли я був ще живий, то нерідко одержував від свого великого мозку поради, які, з погляду виживання —і не тільки мого, а й усієї людської раси — можна було б назвати, делікатно кажучи, сумнівними. Ось приклад: він, мозок, змусив мене вступити до лав американської морської піхоти й вирушити воювати у В'єтнам.
Уклінно дякую, великий мозку!
7
Національні валюти всіх шістьох постояльців "Ельдорадо" — трьох американських громадян, одного нібито канадця та двох японців — були повсюди на планеті все ще в ціні. А втім, вартість цих грошей була уявна. Прагнення володіти американськими доларами або японськими ієнами було таким самим плодом уяви людського мозку, як і його погляди на природу Всесвіту.
І коли б Уейт, який навіть не здогадувався про фінансову кризу в світі, дійшов, роблячи з себе канадця, до такого рівня, що привіз би до Еквадору канадські долари, то його зовсім не чекав би такий щирий прийом. Хоч Канада й не збанкрутувала, в людей повсюди, зокрема й у самій Канаді, складалося враження, що за канадські долари вже нічого путнього не купиш.
Такого самого зниження уявної вартості грошових знаків зазнавали й британський фунт стерлінгів, французький та швейцарський франки, західнонімецька марка. Що ж до еквадорського сукре, названого так на честь національного героя Антоніо Хосе де Сукре (1795—1830), то він став уже дешевший за бананову лушпайку.
Нагорі, в своєму номері, Мері Хепберн розмірковувала про те, чи не через якусь пухлину в мозку вона щоразу одержує від нього такі погані поради. Це припущення було для неї цілком природне: адже саме від пухлини мозку три місяці тому загинув її чоловік Рой. А втім, сама пухлина — це ще не все. Спершу треба було позбавити його пам'яті та здорового глузду.
Довелося їй замислитись і над тим, коли саме його пухлина почала діяти й чи не вона змусила його замовити для них місця на "Круїз віку до витоків природи" одного з днів того багатообіцяльного січня цього, зрештою, жахливого року.
Ось як Мері дізналася, що він записав їх на круїз. Якось пополудні вона повернулась з роботи додому, гадаючи, що Рой ще у себе в фірмі — адже він виходив з дому на годину пізніше. Та Рой був уже вдома: виявилось, що він пішов з роботи ще опівдні. Це була людина, яка обожнювала свої залізяки й за двадцять дев'ять років служби в "Джеффко" жодного разу не відлучалася з роботи більше, ніж на годину,— ані через хворобу, бо він ніколи не хворів, ані з іншої причини.
Вона спитала, чи він не хворий, але Рой відказав, що ніколи в житті не почував себе краще. Він пишався собою, як, здалося Мері, пишається собою підліток, котрому зрештою остогидло, що його зроду вважають цяцею. Загалом Рой був людина вельми небагатослівна, але й ті нечисленні слова, що їх нін промовляв, завжди були виважені й ніколи не були дурні чи незрілі. Однак те, що він сказав на цей раз, та ще й з блазенським виразом на обличчі, ніби вона була його праведна матінка, вже не лізло ні в тин, ні в ворота: "Я сачконув".
Певно, то за нього говорила пухлина, подумала тепер Мері в Гуаякілі. І гіршого дня для безтурботного прогулу пухлина теж не могла б вибрати: всю ніч бушувала завірюха, а потім цілісінький день ішов мокрий сніг. Проте Рой, виявляється, пройшов усю Клінтон-стріт, головну вулицю Іліума, не минаючи жодної крамнички, і всім розповідав, що він "сачконув".
Мері спробувала була обернути його слова на жарт — мовляв, давно вже пора йому розслабитися, трохи порозважатись,— хоч вони й так досхочу розважалися на уїкендах, під час відпусток, та й на роботі не нудьгували. Але над цією несподіваною витівкою Роя наче витали якісь смертоносні випари. І сам Рой, коли вони раніше, ніж звичайно, сіли вечеряти, почувався ніяково. Що ж, того, що сталося, не повернути. Він запевнив, що таке більш не повториться, і вони обоє могли б забути про цей випадок і тільки подеколи, згадуючи, посміятися.
Та згодом, коли вони, перед тим, як лягти спати, милувалися останніми червоними вуглинами у власноручно складеному Роєм каміні з нетесаного каменю, він промовив:
— Це ще не все.
— Що не все? — не зрозуміла Мері.
— Я маю на увазі сьогоднішній день. Я ще навідався до туристського бюро. В Іліумі був лише один такий заклад, і він аж ніяк не процвітав.
— І що?
— Я дещо для нас замовив,— відповів Рой задумливо, ніби згадуючи сон. — За все заплачено. Вони про все подбають. Діло зроблене. В листопаді ми з тобою полетимо до Еквадору й вирушимо там у "Круїз віку до витоків природи".
Рой та Мері Хепберни перші відгукнулися на розрекламований перший рейс судна "Баійя де Дарвін", яке тоді перебувало ще в Мальме, у Швеції, являючи собою лише кістяк та купу креслень. Агент туристського бюро в Іліумі саме одержав рекламний листок цього круїзу й приклеював його скотчем до стіни. Тієї хвилини туди й забрів Рой Хепберн.
Якщо можна, невеличке особисте зауваження: сам я вже близько року працював зварником у Мальме, але тоді "Баійя де Дарвін" іще не настільки матеріалізувалася, щоб потребувати моїх послуг. Аж із настанням весни мені судилося просто-таки втратити голову через ту сталеву красуню. А хто ж, питається, не втрачав голови з настанням весни?!
Але продовжимо розповідь.
Так от, на рекламному листку в Іліумі був зображений якийсь вельми дивний птах; він стояв на самому краю вулканічного острова і спостерігав білосніжний теплохід, що спінював прибережні води. Птах був чорний, завбільшки з велику качку, проте мав довгу й гнучку, мов змія, шию. Найдивніше було те, що він здавався зовсім безкрилим, і це, втім, майже відповідало дійсності. Цей пташиний вид для Галапагоських островів був ендемічний, тобто існував тільки там і більше ніде на планеті. Крильця в птаха були зовсім крихітні, до того ж складались так, що зливалися з тулубом, не заважаючи птахові пірнати вглиб і плисти так само прудко, як це робить риба. Такий спосіб риболовлі був найефективніший — не те, що в більшості рибоїдних птахів, котрим доводилося вичікувати, доки риба з'явиться на поверхні, а вже тоді кидатись на неї з роззявленим дзьобом.