Десятки питань закружляли в Сергійковій голові. Всі вони потребували негайного обговорення. І Сергій побіг до Вовки Королькова, який усе знав.
"Мабуть, там зранку стовбичить Макар Гусєв, — подумав Сергійко. — А з ним ніякої розмови не вийде. Самі тільки дурниці. Як би здихатися Гуся?" На всякий випадок Сироїжкін вдався до навіювання на відстані.
— Гусаче, сиди вдома! Гусаче, сиди вдома! — повторяв він, піднімаючись сходами в сусідньому під'їзді.
Точно. Передчуття не зрадило Сироїжкіна: Гусак був тут як тут. Він возився на площадці з трубою, обклеєною чорним папером. Побачивши однокласника, Гусєв широко усміхнувся і сказав:
— А-а, Сироїжкін, привіт! Бачиш трубу? Телескоп. Збільшує у тридцять разів. Наш з Професором винахід. Хочеш, Сироїжкін, першим побачити зоряне небо?
— А де Професор? — діловито запитав Сергійко.
— Зараз прийде. Ти дивися, поки труба вільна.
Звичайно, ясного сонячного дня ніяких зірок побачити не можна було. Та Сергійко все ж нагнувся, припав до круглого вічка. Його обпалило, осліпило сонце. Вогненні списи ніби проткнули око. Розгублено кліпаючи, втираючи долонею сльози, що котилися по щоках, стояв Сергій коло вікна. Він хотів загилити ногою телескоп, але пожалів Професорову працю.
— Ну, що ти там побачив? — єхидно запитав Гусєв.
— Такого йолопа, як ти! — спересердя сказав Сергійко й побіг сходами. — Таку хитромудру гуску, як ти! — кричав він на ходу. — Ні, гусака! Товстого, гидкого-прегидкого гусака!
Макар не погнався за ним. Він лише висунувся з вікна й гаркнув:
— Я тобі покажу гусака! Краще не попадайся!
Сонце світило лагідно. Гостро, духмяно пахло молодою зеленню. Але світ здавався Сергійкові сірим, недобрим. Йому було гірко, прикро. Він ішов і думав: як помститися цьому здоровенному, сповненому підступності Гусакові?
Сироїжкін придумував плани помсти й один за одним відкидав їх. Ласо, яким можна заарканити й прив'язати ворога до дерева, напад у темряві, навіть допомога приятелів — десять міцних кулаків — усе це Сергієві не подобалося. Лишалося знайти чудодійні краплі, які вдесятеро збільшують людські сили, й викликати кривдника на бій. Але ж де дістанеш такий рецепт?
Несподівано сильні руки підхопили Сергійка й підняли високо вгору.
— Ось він! — закричав хтось оглушливо гучно. — Качай його!
Сергійко отямився. Він побачив прапори, спортсменів у яскравих майках і великі білі літери на червоній полотнині, низ впадали в око, — ФІНІШ. Якісь люди несли Сергійка, піднявши над юрбою і кричали:
— Знайшли! Знайшли! Ось він — чемпіон!
Натовп обертався, розступався, роздивлявся Сироїжкіна, а він тільки кліпав віями й крутив головою.
Хтось узяв його за руку, потримав, ідучи поряд, і здивовано сказав:
— Пульс нормальний! Не серце, а годинник!
— Він не захекався! — захоплювався інший болільник. — Легені — мов ковальські міхи!
— Чемпіон... Чемпіон... — повторювали всі навколо.
Сергійка поставили перед високим міцним чоловіком у білому костюмі з червоною пов'язкою на рукаві.
— Як тебе звати, хлопчику?
— Сергій Сироїжкін, — здивовано сказав несподіваний чемпіон.
— Де ти живеш, де вчишся?
— На Липовій алеї. У школі кібернетиків.
— Товариші! — закричав суддя в білому костюмі. — Невідомий бігун — Сергій Сироїжкін! Він живе тут, у Жовтневому районі!
Юрба загула.
— Молодець, — сказав суддя СироГжкіиу. — Вітаю!
— А за що? — здивовано запитав Сергій.
— Молодець, — повторив суддя. — Ніколи не треба зазнаватися. А завтра приходь о п'ятій годині на стадіон в секцію легкої атлетики. Ось тримай. — Він дістав блокнот, одірвав аркушик і щось швидко написав. — Тут адреса й моє ім'я. Приходь обов'язково. Талант треба розвивати.
Він обернувся до інших суддів:
— Я гадаю, можна зарахувати біг Сироїжкіна.
— А я протестую! — різко відповів суддя у тренувальному костюмі. — Сироїжкіна немає у списках команди..
— Зарахувати! Зарахувати! Зарахувати! — галасували болільники. — Він з нашого району!
Судді стали сперечатися, а Сергійко тихо відійшов убік, стискуючи в руці аркушик. Чемпіона по-дружньому плескали по плечу, йому говорили підбадьорливі слова, хтось сунув йому морозиво. На нього дивувались, як на чудо.
А чуду було дуже незручно. Чудо все ще нічого не розуміло. Чудо вибрало в галасливому натовпі спокійного товстуна з палицею і боязко запитало:
— А що сталося?
— Ні, ви тільки подивіться на нього! — голосно сказав товстун, налякавши Сергійка. Тікати було нікуди: навколо вже стояли щільним кільцем болільники. — Він навіть не розуміє, що натворив, — говорив далі товстун, постукуючи палицею об асфальт. — Талановитий і чистий душею!.. Так от, — товстун нахилився до Сергійка, — наш район програвав естафету сусідам. Ми вже вирішили, що діло пропаще. Лишався останній етап на чотириста метрів. Наш стоїть, чекає паличку, а суперник уже біжить, тільки п'яти миготять. Як раптом, де не візьмися, — ти! Вихопив у нашого недотепи паличку, наздогнав першого, випередив його, розірвав стрічку й зник. Просто поталанило, що ти живеш у нашому районі. — Товстун раптом змахнув палицею і проголосив: — Зарахувати Сироїжкіна!
— Зарахувати!!! — підхопили люди, які стояли довкіл.
Сергійко сунув аркушик у кишеню, непомітно вибрався з натовпу й кинувся щодуху геть. Він не розумів, чому тікає від яскравих прапорів і галасливих болільників, а не підійшов до головного судді й не пояснив помилку. Всі ранкові пригоди — рішимість стати фізиком, сонце, що вдарило у вічі, прагнення помсти, несподівана слава, — все змішалося в Сергійчиній голові й гнало його вперед. Мабуть, тепер він і справді міг установити рекорд. Тільки серце калатало, як шалений маятник, а з легенів виривався якийсь дивний свист.
Він вискочив на стрімкий берег річки, упав на траву й довго лежав нерухомо, із заплющеними очима, наслухаючи удари в грудях, ловлячи ротом повітря. Віддихався, перевернувся на живіт і помітив недалеко в кущах синю куртку. Куртка як куртка, звичайна куртка. І все-таки щось у цій куртці непокоїло Сироїжкіна. Щось чорне, маленьке, блискуче стирчало з-під синьої куртки. Сергійко подивився уважніше й вирячив очі: це була невеличка штепсельна вилка для вмикання в мережу.
Сергій ніколи ще не бачив курток, з-під яких висуваються такі незвичайні хвости. Тому він тихенько підповз до куща, обережно взяв вилку і потягнув до себе. Куртка здригнулась, заворушилася. З-за куща прямо на Сергійка виліз дуже знайомий хлопчисько.
Ні, зовсім незнайомий! Це був хтось чужий. Але цей "хтось" був викапаний Сироїжкін. Сергій дивився на нього широко розплющеними очима, і йому здавалося, що це він сам виліз зараз із-за куща й дивиться на забіяку, який сіпнув його за куртку. А хлопчик у синій куртці, живий двійник Сергійка, теж завмер і дивився у вічі Сироїжкіну. На обличчі його нічого не відбивалося — ні здивування, ні усмішки. Воно було абсолютно спокійним.
— Це твій штепсель, тобто вилка? — нарешті сказав, отямившись, Сергій.
— Моя, — обізвався хлопчик у синій куртці трохи скрипучим голосом.
— А навіщо вона тобі? — знову запитав Сергій і почув дивну відповідь:
— Я живлюся електроенергією.
— Ти... — Сергій повагався, — Ти... робот?
— Ні, я Електроник, — так само спокійно промовив хлопчик.
— Але ж ти не людина?
— Так, я не людина
Вони сиділи на траві зовсім поряд і мовчали. Сергійко непомітно роздивлявся свого сусіда. "Дарма, що в нього провід із вилкою, — думав Сергій. — Зате з ним можна розмовляти спокійно, по-людськи, не те що з Гусаком..." І раптом Сергійкові сяйнула думка.
— Послухай, це ти біг так швидко й обігнав усіх? — хвилюючись, запитав він.
— Я.
— Ти знаєш, ми з тобою дуже схожі...
— Така схожість зумовлена математичними законами, — пояснив хлопчик у синій куртці, й Сергійка враз заспокоїла його розважливість.
— І ти це помітив?
— Так, помітив.
— Ти знаєш, мене прийняли за тебе. А справжній чемпіон — це ти!
— Можливо, я чемпіон, — погодився Сергійків співрозмовник. — Але я зовсім не хотів цього.
— Не хотів? От чудний!
— Ноги несли мене вперед, — продовжував дивний хлопчик, — я не міг зупинитися. Отже, найімовірніше, я не чемпіон.
Тут Сергійко схопився, став розповідати, як сперечалися судді, як його підкидали й несли на руках. Хлопчик у синій куртці теж підвівся й уважно дивився на Сироїжкіна. Його обличчя було, як і раніше, спокійним і незворушним. Ні, він не заздрив несподіваній Сергійчиній славі, зовсім не заздрив.
Я ніколи не бачив, щоб хтось біг так швидко! — захоплювався Сироїжкін. — Якби судді не пішли, я привів би тебе і сказав: ось хто встановив світовий рекорд! Електроник! А я... просто Сироїжкін...
— Сироїжкін? — скрипуче запитав Електроник.
— Ага!.. Ми ще не познайомилися. — Сергій простягнув руку. — Називай мене Сергійком.
— Сергійко Сироїжкін, — повільно повторив, ніби запам'ятовуючи, Електроник.
Його права рука обережно взяла пальці Сироїжкіна й стиснула так сильно, що Сергійко зойкнув.
— Вибач, Сергійку. — Електроник подивився на свою долоню. — У мене запрограмовано, що з такою силою треба тиснути руку друга.
Сергій, пританцьовуючи, дмухав на пальці. Він нітрохи не образився, навпаки — зрадів.
— Нічого! Це дуже навіть здорово! Ти не зменшуй силу. Вона нам ще знадобиться... Розкажи про себе. Ти тут живеш?
— Ні, тільки сьогодні приїхав.
— Тоді я покажу тобі місто! — зрадів Сергій. — Спочатку підемо в парк, купимо морозива й з'їмо по чотири штуки.
— Я нічого не їм, — сказав Електроник.
— Зовсім забув! — Сергійко махнув рукою і від душі пожалів приятеля: — Не пощастило тобі. Морозиво куди смачніше, ніж електричний струм! Я можу полуничного зразу чотири штуки проковтнути.
— Я теж ковтав. Предмети... Коли показував фокуси, — уточнив Електроник.
— Фокуси? Здорово! Обов'язково мені покажеш!
— Добре. Покажу.
Так, весело балакаючи, простували вони до парку. І всі зустрічні оглядалися їм услід: не на кожному кроці трапляються такі схожі близнята.
ФОКУСНИК УСІХ ЧАСІВ
І ось вони заходять у парк. їх зустрічають рум'яний Клоун, Учений дивак і кумедний Марсіанин на ходулях. Їм вручають маски золотої променистої зірки й страшного ведмедя, на їхню честь гримить веселий марш, мчить по орбіті славетний супутник "Біб-біп" і злітають у небо маленькі ракети. В парку карнавал, сьогодні всім весело, всі сміються.