Вигнати і конвой, піти з колонади всередину палацу, звеліти затемнити кімнату, впасти на ложе, зажадати холодної води, жалісним голосом покликати собаку Банга, поскаржитися йому на гемікранію. І думка про отруту раптом спокусливо майнула у хворій голові прокуратора.
Він дивився каламутними очима на ув’язненого і деякий час мовчав, болісно пригадуючи, навіщо на нещадному вранішньому єршалаїмському осонні стоїть перед ним арештант з понівеченим від побоїв обличчям і які ще не потрібні нікому запитання він мусить ставити.
— Левій Матвій? — хрипким голосом спитав недужий і заплющив очі.
— Так, Левій Матвій, — долинув до нього високий, нестерпучий голос.
— А що ж ти все-таки говорив про храм юрбі на торговищі?
Голос того, хто відповідав, здавалося, шпигав Пілатові у скроню, завдаючи нестерпної муки, і цей голос проказував:
— Я, ігемоне, говорив про те, що розпадеться храм старої віри і постане новий храм істини. Сказав так, щоб зрозуміліше було.
— Навіщо ж ти, волоцюго, на торговищі баламутив народ, розказуючи про істину, про яку й поняття не маєш? Що таке істина?
Нараз прокуратор подумав: "О боги мої! Я запитую його про щось непотрібне на суді... Мій розум не слугує мені більше..." І вкотре вже привиділася йому чаша з темною рідиною. "Отрути мені, отрути..."
І знову почув він голос:
— Істина насамперед у тому, що в тебе болить голова і болить так сильно, аж ти легкодухо подумуєш про смерть. Ти не тільки не годен говорити зі мною, але тобі навіть дивитися важко на мене. І зараз я мимоволі завдаю тобі мук, що смутить мене. Ти не можеш навіть і думати про що-небудь і прагнеш лише того, аби прийшов твій собака, єдина, очевидячки, істота, до якої ти прихильний. Але муки твої зараз кінчаться, головний біль минеться.
Секретар витріщився на в’язня і не дописав слова.
Пілат звів мученицькі очі на арештанта й побачив, що сонце вже височенько стоїть над гіподромом, що промінь промкнувсь у колонаду й підповзає до стоптаних сандалій Ієшуа, і той сторониться від сонця.
Цю мить прокуратор підвівся з крісла, стис голову руками, і на жовтавому голеному обличчі його проступив жах. Однак він враз притлумив його своєю волею і знов опустився у крісло.
В’язень тим часом провадив далі свою мову, хоч секретар нічого більше не записував, а тільки, витягши, як гусак, шию, намагався не пропустити жодного слова.
— Ну ось усе й минулося, — говорив ув’язнений, доброзичливо поглядаючи на Пілата, — і це мене дуже тішить. Я радив би тобі, ігемоне, покинути на часинку палац і прогулятися пішки де-небудь на околиці, ну хоч би в садах на Єлеонойській горі. Гроза почнеться, — в’язень обернувся, примружився на сонце, — пізніше, надвечір. Прогулянка тобі була б вельми корисна, а я залюбки супроводив би тебе. Мені спало на думку дещо нове, — гадаю, воно могло б тобі видатись цікавим, і я охоче поділився б цими міркуваннями, тим паче, що ти справляєш враження дуже розумного чоловіка.
Секретар зблід, як мрець, і впустив сувій на підлогу.
— Лихо в тому, — продовжував зв’язанець, якого ніхто не зупиняв, — що ти надто замкнений і до решти втратив віру в людей. Адже ж, погодься, не можна вмістити всю свою прихильність у собаку. Твоє життя вбоге, ігемоне, — у цю мить бесідник дозволив собі усміхнутися.
Секретар думав тепер лише про одне: вірити йому своїм вухам чи не вірити. Доводилося вірити. Тоді він спробував уявити, в який неймовірний спосіб виллється гнів запального прокуратора на таке нечуване в’язневе зухвальство. І цього секретар уявити не міг, дарма, що добре знав прокуратора.
Тоді пролунав надтріснутий хрипкуватий голос прокуратора, що мовив латиною:
— Розв’яжіть йому руки.
Один з вартових легіонерів стукнув списом, передав його іншому, підійшов і зняв мотуззя з арештанта. Секретар підібрав сувій, вирішив поки що нічого не записувати й нічому не дивуватись.
— Зізнайся, — тихо по-грецьки запитав Пілат, — ти великий лікар?
— Ні, прокураторе, я не лікар, — відповів арештований, полегшено тручи посмугований і набряклий багрянистий зап’ясток руки.
Круто з-під лоба Пілат свердлував очима арештанта, й у цих очах уже не було каламуті, в них з’явились усім знайомі іскри.
— Я не спитав тебе, — мовив Пілат, — ти, може, знаєш і латину?
— Так, знаю, — відповів арештований.
Жовтаві щоки Пілатові зайшлися барвою, і він запитав латиною:
— Як ти дізнався, що я хотів покликати собаку?
— Це дуже просто, — відповів ув’язнений також латиною. — Ти водив рукою в повітрі, — і арештант повторив Пілатів рух, — наче хотів погладити, і губи...
— Справді, — сказав Пілат.
Помовчали, а потім Пілат поставив запитання грецькою мовою:
— Отож ти лікар?
— Ні, ні, — жваво відповів ув’язнений, — повір мені, я не лікар.
— Гаразд, якщо хочеш тримати це в таємниці, тримай. Справи це безпосередньо не стосується. Отже, ти твердиш, що не закликав зруйнувати... або підпалити, або в який інший спосіб знищити храм?
— Я, ігемоне, нікого не закликав так чинити, повторюю. Хіба я схожий на недоумка?
— О так, на недоумка ти не схожий, — тихо озвався прокуратор і якось жаско осміхнувся, — тоді заприсягнись, що цього не було.
— Чим хочеш ти, щоб я заприсягнувся? — спитав, увесь стрепенувшись, розв’язаний.
— Та хоча б життям своїм, — відповів прокуратор, — ним заприсягатися саме час, бо воно висить на волосинці, знай це!
— Чи не гадаєш, ігемоне, що це ти його підвісив? — поспитав арештант. — Коли так, то ти дуже помиляєшся.
Пілат здригнувся і відповів крізь зуби:
— Я можу перетяти цю волосину.
— І в цьому ти помиляєшся, — світлисто всміхаючись і затуляючись рукою від сонця, заперечив арештант. — Погодься, що перетяти волосину, либонь, спроможен лише той, хто її підвісив?
— Атож, атож, — посміхнувшись, сказав Пілат, — тепер я не маю сумніву, що роззявкуваті нероби в Єршалаїмі ходили за тобою по п’ятах. Не знаю, хто підвісив тобі язика, але підвішено його добре. До речі, скажи, чи правда, що ти заявився до Єршалаїма через Сузьку браму верхи на ослі в супроводі юрми голодранців, що гукали тобі вітання, начеб якомусь пророкові? — прокуратор вказав на сувій пергаменту.
Арештант непорозуміло подивився на прокуратора.
— Та в мене й осла ніякого немає, ігемоне, — сказав він. — Прийшов я в Єршалаїм таки Сузькою брамою, але пішаницею, і супроводив мене самий лише Левій Матвій, і ніхто не гукав мені нічого, бо ніхто мене тоді в Єршалаїмі й не знав.
— Чи не знаєш ти часом, — вів далі Пілат, не зводячи очей з арештованого, — таких собі Дісмаса, другого — Гестаса і третього — Вар-раввана?
— Цих добрих людей я не знаю, — відповів в’язень.
— Правда?
— Правда.
— А тепер скажи мені, що це ти все вживаєш слова — "добрі люди"? Ти всіх, чи що, так називаєш?
— Всіх, — відповів в’язень, — лихих людей немає на світі.
— Вперше таке чую, — з осміхом сказав Пілат. — Та, видно, я мало знаю життя! Можете далі не записувати, — звернувся він до секретаря, хоч той і так нічого не записував, а далі продовжував до арештанта: — Це ти в якійсь із грецьких книг вичитав?
— Ні, я самотужки дійшов до цього.
— І ти проповідуєш ще?
— Так.
— А ось, наприклад, кентуріон Марк, його прозвано Щуролупом, — то він теж добрий?
— Так, — відказав арештант, — він, щоправда, нещасливий. Відтоді, як добрі люди знівечили його, він став жорстоким і нечутенним. Цікаво б знати, хто його покалічив?
— Охоче можу розповісти це, — промовив Пілат, — бо я був свідком при тому. Добрі люди кидалися на нього, як собаки на ведмедя. Германці вп’ялися йому в шию, в руки, в ноги. Піхотний маніпул потрапив у пастку, і коли б кавалерійська турма не врубалася збоку, а командував нею я, — тобі, любомудре, не довелося б говорити з Щуролупом. Це було в бою поблизу Ідіставізо, у Дівочій Долині.
— Якби з ним поговорити, — раптом мрійливо сказав арештант, — я певен, що він круто перемінився б.
— Я гадаю, — озвався Пілат, — що мало втішив би ти легата легіону, якби надумав розмовляти з котримсь із його старшин чи вояків. А втім, цього й не станеться, на загальне щастя, і першим, хто про це подбає, буду я.
У цей час до колонади прудко залетіла ластівка, окреслила під золотою стелею коло, знизилася, мало не черкнувши гострим крилом обличчя мідяної статуї в ніші, і сховалася за капітеллю колони. Можливо, їй заманулося вити там гніздо.
А поки вона летіла, в ясній тепер і легкій голові прокуратора склалася формула. Вона була така: ігемон розглянув справу мандрівного філософа Ієшуа, на прізвисько Га-Ноцрі, і складу злочину в ній не знайшов. Зокрема, не знайшов жодного зв’язку між діями Ієшуа і розрухами, що сталися нещодавно в Єршалаїмі. Мандрівний філософ виявився несповна розуму. Тим-то смертного вироку Га-Ноцрі, що його виніс Малий Синедріон, прокуратор не потверджує. Однак з огляду на те, що божевільні утопічні казання Га-Ноцрі можуть спричинити заворушення, прокуратор видаляє Ієшуа з Єршалаїма і заточує його в Кесарії Стратоновій на Середземному морі, тобто саме там, де прокураторова резиденція.
Лишалося продиктувати це секретареві.
Ластівчані крила фуркнули над самою головою ігемона, пташина метнулася до чаші водограю і вилетіла на волю. Прокуратор звів очі на арештанта й побачив, що біля нього стовпом загорівся пил.
— Усе про нього? — звернувся Пілат до секретаря.
— Ні, на жаль, — несподівано відказав той і подав Пілатові інший клапоть пергаменту.
— Що там іще? — запитав Пілат і насупився.
Перечитавши подане, він ще дужче перемінився з обличчя. Чи то темна кров надплинула до шиї та обличчя, чи щось інше сталось, але шкіра його втратила жовтизну, побуріла, а очі наче запалися.
Знов-таки завинила в цьому чи не кров, яка ринула до скронь і стугоніла там, — у всякому разі в прокуратора щось поробилося з зором. Так, примарилося йому, що голова арештанта відпливла кудись, а замість неї з’явилась інша. На цій гирявій голові сидів рідкозубий золотий вінець. На лобі видніла густо намащена кругла виразка, що роз’їдала шкіру. Запалий беззубий рот з обвислою нижньою примхливою губою. Пілатові видалося, ніби пощезали рожеві колони балкона і покрівлі Єршалаїма вдалині, внизу за садоне, і все потонуло навкруг у густющій зелені капрейських садів. Та й зі слухом сталося щось дивне — наче звіддалік програли негучно, але грізно сурми і вельми виразно почувся гундосий голос, який бундючно розтягував слова: "Закон про образу величності..."
Думки застрибали короткі, роз’єднані й незвичайні.