Він сидів коло стерна і кермував машинально, був на диво неуважний і не озивався, як до нього хто говорив. Човна мовчки почали розвантажувати, а Ларс і далі не відходив від стерна і байдуже стежив за роботою.
Більше він не возив лососів до Німеччини.
Тепер його так і прозивали: божевільний Ларс Велетень.
Він жив самотою в своїй хаті, ніхто йому не варив, ніхто не прибирав, — він сам давав собі раду. Людям дуже кортіло довідатись, що робиться в Ларсовій хаті, але ніхто не зважувався зайти до нього, тому всі вдовольнилися тільки здогадами. Діти вірили, що вночі він сидить коло віконця на горищі з ножицями, якими стрижуть овець, і чатує на диявола. Одна сусідка запевняла, що Ларс варить нечищену картоплю й нечищену рибу впереміш: вона буцімто одного разу бачила, як він виціджував з чавунця брудну воду. Поважніші люди побоювалися, щоб він часом колись не наклав на себе руки. З чого він жив — ніхто не знав до пуття, проте громаді не доводилось його утримувати, та вона не дуже тим і переймалася.
Та Ларсові не багато було й треба. Подеколи він випливав човном у невеличку протоку, що кінчалася біля пристані й не мала господаря, і ловив там тріску. А ще брав відерце зі смолою та квачика і самохіть ішов смолити чужі причальні палі. Всі вже звикли до того й давали йому за роботу якийсь дріб'язок. А здебільшого він сидів на лавці коло церкви, курив люльку-носогрійку й дивився на море. Коли хтось із давніх приятелів підсідав до нього й заводив про щось мову, Ларс хитро примружував очі й відповідав сухим, терпким сміхом. А як розмовник і далі не давав йому спокою, то замість хитрощів у Ларсових очах з'являлася недовіра, він уже не сміявся, а починав сварливо бурмотіти. Всі розуміли, що тепер пора йти. Одного вантажника з пристані, який робив собі сміх з Ларса і вчасно не втік, він звалив додолу й так гупнув у живіт, що потім той довго хворів. Тоді в містечку стали міркувати, чи не відіслати Ларса Велетня до божевільні; але в такому разі за нього треба було платити, — а можна ж його просто не зачіпати.
Часто Ларс спинявся в кінці своєї вулиці, засунувши руки глибоко в кишені, й стежив за жінками, що йшли повз нього; він посміхався й дивився з такою міною, ніби знав про них щось негарне, чого не можна й сказати вголос. Жінки поспішалися минути його, декотрі червоніли, а він ішов за ними назирці і, як звикле, сухо, терпко сміявся. Ларс доводив їх до певного місця, тоді скидав дерев'яні шкарбани й бігцем вертався назад на кінець вулиці, щоб звідти патронувати якусь іншу жінку.
Мимоволі його тягло до "святих", він не пропускав жадних сходин, сидів і посміхався, як люди, похиливши голови й скоса зиркаючи на нього, виспівували своїх фанатичних пісень. Вони не виганяли його; навіть вплітали його наймення в свої молитви й просили бога повернути йому духовний зір, аби він, як колись його брат, знайшов шлях до вічного життя.
Ті, що темними осінніми вечорами йшли повз його хату, майже завше бачили крізь прочинені двері, як Ларс смалить свою носогрійку, і чули, як він вигукує в темряву чудернацькі слова. Коли хтось спинявся, то Ларс ховавсь у куток, а як рушав далі, він набирався відваги й віддалік ішов назирці.
Коли його вулицею проїжджали селяни, він виходив з хати й заводив з ними лайку. Борнгольмські селяни майже всі дуже войовничі, вони звичайно притримували коней, і часом лайка не стихала цілу годину. Тоді виходив крамар, що мешкав навпроти, півголосом казав їм, що Ларс несповна розуму, і вони зніяковіло рушали далі, спересердя шмагаючи коней.
Настрій у Ларса мінявся залежно від погоди; здебільшого погода ж таки й визначала його. Сонячної днини він був майже тихомирний, а в бурю — лютий. Коли починалася осіння негода, в його потьмареній свідомості немов спливала згадка за брата. Тоді він не виходив з хати, і люди бачили, як він годинами сидів коло столу й уявляв, що пливе на вітрильнику. В стільниці він висвердлив дірку, запхнув туди дрюка замість щогли, повісив на нього ганчірку й сидів, обхопивши дрюка ногами та смикаючи за прив'язані до нього мотузки; палиця, примоцована до стільця, була йому за стерно. Він подавався вперед і пильно вдивлявся, наче шукав чогось у глибокій пітьмі. Долаючи уявані хвилі, він перехилявся через стіл, кликав брата й реготав так, що аж луна йшла по хаті. На городі в себе він викопав яму, наповнював часом її водою з колодязя, виносив туди стола й пускався в свою уявану подорож. Сусіди дивилися на нього й сміялися.
Так минуло кілька років. Стан його наче не мінявся, не ставав ані кращий, ані гірший, але вже ніхто більше не згадував про те, що його треба кудись відсилати. Містечко ніби вже й не могло без нього обійтися.
Аж ось на острів завітав той самий місіонер, що колись прислужився до Петерового божевілля. Він хотів підтримати словом своїм уже навернених у їхньому праведному житті й залучити нових прихильників царства божого. Задля більшого успіху він перед своїм приїздом поширював поголоску, що скоро має настати кінець світу.
У призначену годину жінки всілякого віку й стану посунули вулицями до місіонерського будинку. Вони тислися на передніх лавах, щоб бути якнайближче до божої людини. Тільки на першу лаву ніхто з них не хотів сідати, бо там примостився Ларс Велетень, як звикле, стиха сміючись. Прийшло й чимало чоловіків, але їм довелося стояти ззаду або лізти на хори, бо всі лави засіли жінки.
Божевільний Ларс Велетень сидів, безглуздо посміхаючись, а юрма жінок, погойдуючись в екстазі, співала останні рядки псалма:
Чи живеш ти, як належить,
За святим Христа законом?
Чи вписався ти в скрижалі
Під господнім світлим троном?
О, продумай все до решти,
Як живеш ти.
Слабенький органчик затих, але жінки захоплено тягли далі останню ноту. Поступово, одна по одній, вони врешті неохоче замовкли.
Проповідник у засмальцьованій краватці стояв за кафедрою, звівши догори очі, й вигукував:
— Не може спокуса не прийти на землю, але приходить вона через нас самих! Багато є таких, що викликають спокусу змагатися з богом. Це боягузи, двоїсті, ніякі! Вони хочуть стояти однією ногою на землі, а другою на небі. Та як настане судний день і небо відсунеться далеко від землі, вони роздеруться навпіл. Вже краще відверті грішники, бо вони нікого не можуть здурити. Вони постають проти неба і, немов голодні пси, ганяються за світовими принадами. Але вони самі побачать, що важко змагатися із всемогутнім. Шахраї, розбійники, присягопорушники! Коли ж вони втямлять, що Господь приходив на землю задля них і тільки задля них? Але навіть у своїй ницості вони прислужаться царству божому, бо Господь обернув зле на добре, і ці нікчемні грішники стають прикладом для щиро вірних, аби вони остерігалися й ніколи не звернули з праведної дороги.
З обличчя божевільного Ларса Велетня зійшла бездумна посмішка. Під час проповіді в нього була така міна, наче він болісно силкується пригадати щось, наче той спогад вже от-от має зринути в його пам'яті і ніяк не може. Він поїдав очима місіонера, ніби хотів закарбувати в свідомості його обличчя. А тим часом місіонер вів далі:
— Навіщо шукати спокуси на вулицях і по завулках, коли вона тут, серед нас? Це все одно, що йти по воду за річку. Чи, може, ви гадаєте, що ви від неї вільні? Якщо серед вас є хто, що не має колючки в тілі, то нехай підведеться й вийде сюди, я поцілую йому ноги!
Ніхто не вийшов, зате багато слухачів плакало.
— Ви не господні діти! Що б ви сказали, якби серед вас з'явився Христос? Не знаєте, еге ж? А я знаю, що сказав би! Я сказав би: "Слава тобі, любове моя, пресвятая діво!" Ви будете верещати й тішитися, коли роздягнену до голого тіла жінку потягнуть майданом. Бо ж ви — сатанинські діти!
Жінки голосно схлипували, а в чоловіків судомно здригалися потилиці.
— Щоправда, не всі ви такі. Але серед вас живуть ті спокусники, підлі боягузи, запеклі грішники! Вони доводяться вам братами, сестрами, батьками, дітьми! Стережіться їх, вони послані від сатани, щоб спокушати вас. І кожен, хто стоїть, хай добре дивиться, щоб не впасти. Хіба ж не сказано в святому письмі: "Коли око твоє спокушає тебе, вирви його!" От ви й повинні так учинити! Але будьте пильні й не помиліться, спершу випробуйте їх. Спробуйте вплинути на них ласкою і словом божим, і ви зразу побачите, чи носять вони в серці своєму бога, чи сатану. Бо сатана ніколи не встоїть перед знаком хреста. А хто не любить духу запари, нехай іде геть з пекарні…
На ці слова божевільний Ларс Велетень схопився з лави. Обличчя його заясніло майже надлюдською свідомістю, а голос різонув вуха молільників уриваними, нестямними вигуками:
— Пахолку сатани! Тобі ще мало, виродку! Присікуєшся з ножем до горла й не можеш нажертися! Сам іди геть з пекарні!
Він, як кішка, підскочив до місіонера, витягнув його з-за кафедри й повалив на підлогу.
Жінки заверещали, декотрі зомліли, ззаду поспішилися чоловіки й відтягли божевільного від місіонера. А той лежав нерухомий, з витріщеними очима й скривленим ротом. Він був мертвий.
— У цьому, либонь, можна добачити певний символ, — сказав лікар, оглянувши мертвого місіонера. — Релігія породжує божевілля, а воно падає на тих, хто його викликав, і роздирає їх. Зрештою, тут цей символ не пасує, бо місіонер помер зі страху. Такі святенники, як правило, великі боягузи.
Божевільного Ларса Велетня після такого блюзнірства не можна було залишати в містечку, і його відпровадили до божевільні, хоч багато хто вважав, що він починає потроху видужувати.
[1] Хочеш? Хочеш? (ісп.)