Це була мова тверезої людини, і зі зміни виразу облич слухачів можна було пересвідчитися, що вони вперше по довгому часі почули нарешті людську мову. Звичайно, вони не помітили, що й з цією прегарною мовою було не все гаразд. Чому перше посутнє слово, яке впало йому на думку, було — "нечесність"? Чи не на це й треба було класти наголос при обвинуваченні, а не на національне упередження? Якась дівчина з кухні бачила шмаровоза в дорозі до канцелярії, і Шубалеві вже цього вистачало, щоб зрозуміти, в чому річ? Чи не була то свідомість провини, яка загострила саме на цьому його увагу? Щождо свідків, то він сам їх щойно сюди привів і ще назвав їх безсторонніми й не підкупленими. Ошуканство, чисте ошуканство! І панове погодилися з ним і визнали його поведінку нормальною? Чому ж він і з якою метою потратив аж так багато часу між повідомленням дівчини з кухні й своєю появою в канцелярії? Таж не з якою іншою метою, як тільки на те, щоб шмаровоз так запаморочив панів, аби вони поступово втратили здоровий глузд, якого саме й боявся Шубаль. Чи ж він, напевне вистоявши довго за дверима, не постукав саме в ту мить, коли під враженням другорядних питань тих панів міг сподіватися, що шмаровоз уже справу програв?
Усе це було ясне, і Шубаль мимоволі ті сумніви підтвердив, але панам усе це треба було інакше, ще виразніше втокмачити. їх треба було струснути. Отож Карл і поспішив використати принаймні той час, заки увійшли свідки, що усе переплутали б.
Але саме тоді капітан жестом руки зупинив Шубаля, і той — з уваги на те, що ніби його справа на якийсь час відкладалася, — відразу відступив набік і почав стишену розмову зі служкою, який тут таки приступив до нього, розмову, яка супроводилася то поглядами в бік Карла і шмаровоза, то переконливими жестами рук. Здавалося, Шубаль готував свою наступну велику промову.
— Може, хочете щось спитати в того молодого чоловіка, пане Якобе? — звернувся під загальну мовчанку капітан до пана з бамбуковою паличкою.
— А так, — відповів той з легеньким уклоном, дякуючи капітанові за увагу. І запитав Карла ще раз:
— Властиво, як ви називаєтеся?
Карл, якому здавалося, що в інтересі головної справи потрібно якнайскорше покінчити з побічними питаннями наполегливого допитувача, відповів коротко, не пред'являючи, як він це звичайно робив, пашпорта, бо треба було його ще десь шукати:
— Карл Росманн.
— Ти диви, — мовив той, до якого зверталися, називаючи Якобом, і, ніби не вірячи своїм вухам, з посмішкою ступив крок назад. І капітан теж, і головний касир, і корабельний офіцер, та навіть служка — усі виразно виявили надмірне здивування Карловим прізвищем. Лише панове з портової управи та Шубаль лишилися байдужими.
— Ти диви, — повторив пан Якоб і якось надмір твердим кроком приступив до Карла. — Тоді виходить, що я — твій дядько Якоб, а ти — мій любий небіж. Щось таке я й прочував весь час! — звернувся він до капітана, перш ніж обняти й поцілувати Карла, який усе це сприйняв мовчазно.
— Як ваше прізвище? — запитав Карл, визволившися з обіймів, правда, дуже ввічливо, але без жадного хвилювання, намагаючися збагнути наслідки, які ця нова подія могла мати для шмаровоза. Покищо годі було припускати, щоб те, що сталося, міг будь-яким способом використати Шубаль.
— Молодий чоловіче, усвідомте ваше щастя, — сказав капітан, якому здалося, що Карлове питання образливе для гідности особи пана Якоба, який став передом до вікна, очевидно, з наміром не показати іншим зворушення на обличчі, яке він на додаток ще й почав витирати носовичком. — Це сенатор Едвард Якоб, який признався вам у тому, що він ваш дядько. Від цієї миті, певно, зовсім усупереч дотеперішнім вашим передбаченням перед вами відкривається блискуча кар'єра. Спробуйте зрозуміти це, скільки можливо в першу мить приголомшення, й опануйте себе!
— Я, щоправда, маю дядька Якоба в Америці, — мовив Карл, звертаючися до капітана, — але, якщо я правильно зрозумів, Якоб — це тільки ім'я сенатора.
— Так і є, — відповів, очікуючи на дальше вияснення, капітан.
— Отож, мій дядько Якоб, який доводиться братом моїй матері, хрещений на ім'я Якоб з тим, щоб його ім'я було подібне до імені моєї матері, яка походила з дому Бендельмайрів.
— Дорогі панове! — вигукнув у відповідь на Карлові вияснення сенатор, який, опанувавши себе, бадьоро повернувся від вікна. Усі, за винятком портових урядовців, вибухнули сміхом, дехто ніби з розчулення, дехто не знати з чого.
"Те, що я сказав, не було ніяк смішне, таки зовсім ні", — подумав Карл.
— Дорогі панове, — повторив сенатор, — супроти мого і вашого бажання ви берете участь у маленькій родинній сцені, і я не можу стримати себе від пояснення, бо, як мені здається, тільки пан капітан, — при цих словах обидва вони обмінялися поклонами, — цілковито розуміє, в чому справа.
"Тут я справді мушу уважно прислухатися до кожного його слова", — подумав Карл і втішився, бо, кинувши погляд у бік шмаровоза, переконався, що обличчя того почало повертатися до життя.
— Я живу вже багато років від початку свого перебування в Америці — слово перебування, щоправда, звучить дуже недоречно в устах американського громадянина, яким я є всім своїм серцем, — отож, уже багато років живу я тут, цілковито відірваний від своєї європейської рідні, з причин, які, по-перше, не місце тут згадувати, а по-друге, було б це для мене дуже боляче. Я боюсь навіть тієї миті, коли, можливо, змушений буду розповісти про них своєму дорогому небожеві, при чому, на жаль, годі буде утриматися від одвертого слова про його батьків та близьких їм людей.
"Це мій дядько, поза всяким сумнівом", — подумав Карл й уважно прислухався далі. — "Імовірно, він змушений був змінити своє прізвище".
— Мого любого небожа його батьки — хай буде вжите тут слово, яке відповідає дійсному станові речей, — просто позбулися з-перед своїх очей, як викидають за двері надокучливе кошеня. Я зовсім не маю наміру прикрашувати те, що вчинив мій небіж, щоб так бути покараним, але сама розповідь про нього уже містить у собі можливість вибачення.
"Про це варто поговорити", — подумав Карл, — "але я не хочу, щоб він розповідав тут. Зрештою, ледве він про те й знає. Звідки бо?"
— Він був спокушений, — продовжував дядько далі й, трохи нахилившися наперед, сперся на поставлену перед себе бамбукову паличку, у висліді чого йому дійсно вдалося уникнути в розповіді урочистості, яка неминуче без того мала б місце, — він був спокушений служницею на ім'я Йоганна Бруммер, особою близько тридцятип'ятирічного віку. Вживаючи слово "спокушений", я зовсім не маю наміру образити свого небожа, але дуже важко знайти інше відповідне до випадку слово.
Карл, приступивши тепер зовсім близько до дядька, обернувся, щоб з облич присутніх пересвідчитися, яке враження справляє на них дядькова розповідь. Ніхто не сміявся, всі зосереджено й уважно слухали. Зрештою, ледве чи личить сміятися з сенаторового небожа при першій-ліпшій, яка трапиться, нагоді. Радше можна було б сказати, що шмаровоз, щоправда, ледь помітно, усміхався до Карла, що, по-перше, свідчило, що він почав трохи оживати, а по-друге, говорило про втішне для Карла вибачення за те, що він у кабіні робив таємницю з тієї справи, яка тепер вийшла наверх.
— І от та Бруммер, — продовжував далі дядько, — дістала від мого небожа дитину, здорове хлоп'я, якому при хрещенні дали ім'я Якоб, поза всяким сумнівом на вшанування моєї скромної особи, яка, навіть лише з побіжних згадок мого небожа, мусіла справити на дівчину велике враження. На велике щастя, належить сказати. Бо тому що батьки, бажаючи уникнути виплати аліментів чи якогось іншого можливого скандалу — мушу підкреслити, що не знаю ні тамошніх законів, ні обставин життя батьків, — отож, хотівши уникнути аліментів чи якогось скандалу, батьки вирішили вислати свого сина, а мого любого небожа до Америки, як видно, при безвідповідально недостатньому спорядженні, так шо молодий чоловік, як не брати до уваги чудесних пригод в Америці, був би приречений на загибель в одному з портових завулків Нью-Йорку, якби та покоївка в адресованому мені листі, який по довгих блуканнях, щойно вчора до мене дійшов, не описала мені докладно всієї історії разом з описом особи мого небожа; та ще й мудро зробила, подавши назву корабля. Якби я поклав собі розважити вас, мої панове, я міг би зачитати тут окремі місця з листа, — і він витягнув з кишені два величезні, густо обписані аркуші паперу й помахав ними в повітрі. — Він напевно справив би на вас враження, бо написаний з дещо простакуватою, але доброзичливою в задумі хитрістю, з висловами щирої любові до батька дитини. Але я не хочу ні зловживати вашою увагою більше, ніж це потрібне для вияснення справи, ні, можливо, вразити ще не згаслі почуття мого небожа, який, якби він захотів, може прочитати собі для науки листа в тиші своєї кімнати, яка чекає на нього.
Але Карл не мав жадних почуттів до тієї дівки. У напливах щодень то дальшої минувшини уявлялася вона йому сидячою на кухні біля кухонного столу, з ліктями, опертими на стільницю. Вона звертала на нього свій погляд, коли він час від часу приходив на кухню, щоб принести батькові склянку води чи виконати якесь доручення матері. Деколи вона в кінці кухонного столу в напруженому зосередженні писала листи, здобуваючися на надхнення з Карпового обличчя. Іноді прикривала очі долонею і тоді не сприймала жадного звернення до неї. Іноді, вклякнувши на коліна в своїй вузенькій кімнатці побіч кухні, молилася до дерев'яного розп'яття; у цих випадках Карл боязко спостерігав її через щілину трохи прочинених дверей. Часто вона металася по кухні й, сміючися, як відьма, сахалася назад, коли траплявся назустріч Карл. Іншим разом, коли Карл вступав до кухні, вона закривала двері й тримала на клямці руку, доки Карл не жадав звільнити йому вихід. Іноді вона приносила речі, яких він зовсім не потребував, і мовчки пхала їх йому в руки. Але одного разу вона покликала: "Карле", — і, приголомшеного несподіваним зверненням, завела його, кривлячись та зідхаючи, до своєї кімнати, примкнувши за собою двері. Мало не задушивши, обняла його за шию і, просячи роздягнути її, у дійсності роздягла його сама й потягла в ліжко, так наче б хотіла опанувати його назавжди, щоб пестити й доглядати до кінця світу.
— Карле, о мій ти, Карле! — вигукувала вона, наче б стверджуючи своє право власносте на нього, тим часом як він нічого не міг утямити й почував себе огидно в нагромадженні теплого постільного манаття, яке вона збила спеціально для нього.