Він сидів, утупившись очима в прилади. Ніхто з пілотів не почув, коли увійшла стюардеса. Вона торкнулася капітанового плеча.
— Місіс Чайлдер стало гірше. І захворів іще один пасажир.
Дан не повернув голови. Простяг руку й увімкнув рефлектори. Снопи яскравого світла потонули в пасмах дощу і снігу. Дан погасив світло й ввімкнув пристрій, що запобігав обледенінню.
— Я не можу зараз відлучитися, Дженет, — відповів він. — Доведеться все-таки з'ясувати, чи немає серед пасажирів лікаря. І хай усі позастібають ремені. Перевір. Буде здорово качати. Я прийду, як тільки зможу.
— Слухаю, капітане.
Дженет стала на дверях пасажирського салону й голосно, щоб усі могли її добре почути, сказала:
— Прошу застебнути ремені, ми перебуваєм у районі атмосферних збурень. — Вона нахилилася над парою напівсонних пасажирів, що сиділи найближче до неї. — Даруйте, може, котрийсь із вас лікар?
Один з них похитав головою:
— Ні... А що сталося?
— Нічого серйозного.
Крик болю перервав їхню розмову. Дженет швидко підійшла до подружжя Чайлдер. Місіс Чайлдер тихо стогнала, лежачи на чоловікових руках. Очі її були заплющені, обличчя скривлене від нападу болю. Дженет опустилася навколішки й витерла піт із чола жінки. Містер Чайлдер з жахом подивився на Дженет:
— Треба щось робити!.. Що це може бути?
— Будь ласка, закутайте її. Зараз я дізнаюся, чи немає серед пасажирів лікаря.
— Лікаря? О боже, мусить бути! Але що ми робитимемо, коли його немає?
— Прошу не хвилюватися. Я зараз повернуся.
Дженет підвелася, кинула короткий погляд на хвору й пішла між рядами сидінь, питаючи, чи немає серед пасажирів лікаря.
— А що, хтось захворів? — відповідали їй запитанням.
— Ні, просто одній пасажирці стало погано. Це часом буває з надто вразливими особами. Пробачте, що потурбувала вас.
Раптом хтось схопив її за руку. Це був один з веселої четвірки. Обличчя в нього було землисто-сіре, шкіра блискуча.
— Вибачте, що турбую вас, але я препогано себе почуваю. Чи не можна попросити склянку води?
— Зараз принесу.
— Не знаю, що зі мною сталось. Ніколи ще так кепсько не почував себе. — Чоловік відкинув голову на подушку сидіння й важко дихав, надимаючи щоки. Один з його товаришів прокинувся, розплющив очі й підвів голову.
— Що тобі? — запитав він.
— Живіт, — пояснив хворий. — Мені роздирає нутрощі. — Він схопився за живіт і скривився від болю.
Дженет торкнулася Спенсерового плеча й тихенько затермосила ним.
Він розплющив одне око, потім друге.
— Пробачте, що розбудила вас. Ви часом не лікар?
Спенсер намагався зібратися з думками.
— Я? Лікар? Ні, ні... І не знаю, чи є тут хто...
Дженет хитнула головою і рушила далі.
— Хвилинку, хвилинку! — затримав він її. — Ось цей містер, мій сусід, лікар.
— Дякувати богу, — полегшено зітхнула стюардеса. — Я мушу його розбудити.
Спенсер торкнув ліктем скуленого Бейрда.
— Хтось захворів? — спитав він Дженет.
— Одній пасажирці стало погано.
— Лікарю, лікарю! — Спенсер енергійно смикнув Бейрда за руку. Той покрутив головою, щось промимрив і врешті прокинувся. — Одначе, лікарю, виклик до хворого усе ж таки є.
— Ви лікар? — швидко запитала Дженет,
— Так, я лікар Бейрд. Що трапилось?
— Двоє пасажирів серйозно захворіли. Чи не могли б ви їх оглянути?
— Захворіли? Ну, звичайно, зараз іду. Спенсер підвівся, пропускаючи його.
— Де вони? — спитав Бейрд, протираючи очі.
— Було б добре, якби ви спершу оглянули місіс Чайлдер, — мовила Дженет, супроводжуючи лікаря й раз по раз звертаючись до пасажирів: — Прошу застебнути ремені, прошу застебнути ремені.
Місіс Чайлдер лежала, наскільки це їй дозволяла спинка сидіння. Вона важко, уривчасто дихала, волосся злиплося від поту.
Бейрд якусь мить пильно дивився на неї, потім опустився поруч на коліна і, взявши зап'ястя хворої, намацав пульс.
— Цей добродій — лікар, — пояснила Дженет.
— О, я дуже радий, вельмишановний! — зраділо мовив містер Чайлдер.
Жінка розплющила очі.
— Лікар? — прошепотіла вона тремтячими губами.
— Лежіть спокійно, —сказав Бейрд, дивлячись на годинник. Потім пустив руку хворої, помацав по кишенях і витяг офтальмоскоп. — Розплющте широко очі, — мовив він лагідно і за допомогою тоненького променя світла з маленького ліхтарика оглянув обидва ока. — Болить? — запитав.
Жінка кивнула головою.
— Де? Тут? Чи тут? — і почав обмацувати живіт. Хвора раптом здригнулася й болісно скрикнула. Він прикрив її пледом, поклав руку на холодне чоло й підвівся. — Це ваша дружина? — звернувся Бейрд до чоловіка, що сидів поруч.
— Так, лікарю.
— А інші скарги, опріч болю в животі, були?
— Вона блювала.
— Коли це почалося?
— Недавно. — Чайлдер запитально глянув на Дженет. — Зовсім несподівано.
Бейрд замислено кивнув головою, взяв Дженет під руку й одійшов з нею набік.
— Ви давали їй якісь ліки? — запитав він тихо, щоб не почули пасажири, які з цікавістю повертали до них голови.
— Аспірин з водою, — відповіла Дженет. — Ой, зовсім забула, мені ще треба віднести води другому пасажирові, що теж захворів!
— Стійте! — суворо наказав їй Бейрд. Сон його остаточно розвіявся, він цілком оволодів собою і знову був лікар Бейрд, упевнений і досвідчений.
— Де ви вчилися доглядати хворих?
Дженет зашарілася.
— У школі стюардес, але...
— Ну, добре. Не будемо про це говорити. Прошу надалі запам'ятати, що хворим, у яких почалося блювання, не можна давати аспірину. Це тільки погіршує їхній стан. Хіба воду.
— Вибачте, лікарю, — пробелькотіла Дженет.
— А зараз підіть до капітана й скажіть йому, що треба негайно приземлитися. Хвору треба мерщій відправити в лікарню. І нехай викличуть на аеродром карету швидкої допомоги.
— Що з нею?
— В цих умовах важко поставити точний діагноз, але її стан настільки тяжкий, що це виправдує негайну посадку поблизу міста, де є лікарня. Прошу передати це капітанові.
— Іду, лікарю. Може, ви будете такі ласкаві й тим часом оглянете другого хворого? У нього ті самі симптоми.
Бейрд уважно глянув на стюардесу.
— Ті самі? Де він?
Дженет провела лікаря до пасажира, що, підтримуваний приятелем, весь зібгавшись, блював. Бейрд нахилився, щоб побачити його обличчя.
— Я лікар, — він поклав долоню пасажирові на чоло. — Що ви їли протягом останніх двадцяти чотирьох годин?
— Те, що звичайно, — простогнав чоловік. — На сніданок яєчню з салом, другий сніданок — салат... бутерброди на аеродромі й оце недавно повечеряв. — 3 куточка рота по підборіддю в нього текла слина. — Болить, лікарю, і очі...
— Очі? А що з очима? — урвав його Бейрд.
— Бачу погано, все двоїться...
Ця відповідь розсмішила його приятеля.
— Мабуть, віскі було надто міцне!
— Облиште, — зупинив його Бейрд і підвівся. Перед ним стояли Дженет і капітан.
— Закутайте його, будь ласка. Ще пару пледів.
Капітан повів лікаря до кухні.
— Коли ми зможемо приземлитися, капітане? — запитав Бейрд.
— Все лихо в тому, що ми взагалі не можемо приземлитися.
Бейрд витріщив очі.
— Чому?
— Погода. Я одержав по радіо прогноз. Низька хмарність і туман над преріями по той бік гір. Калгарі не приймає, треба летіти на узбережжя.
Бейрд був приголомшений.
— А що, коли повернутися?
Дан похитав головою.
— Це виключено. Вінніпег перестав приймати зразу ж після нашого вильоту. Туман. Зрештою, до узбережжя ближче.
Бейрд скривився, нервово постукав по абажуру лампи.
— Скільки годин летіти до найближчого аеродрому?
— О п'ятій ранку за тихоокеанським часом зможемо сісти. — Дан помітив, що лікар мимоволі зиркнув на годинник, і додав: — Або за три з половиною години. Літаки нерегулярної лінії не належать до найшвидших машин у світі.
— Ну що ж, в такому разі до посадки у Ванкувері треба самим давати собі раду. Мені потрібна моя сумка. Чи можна до неї дістатися? Я здав її в Торонто в багаж.
— Спробуємо, — відповів капітан. — Сподіваюсь, що вона лежить не на самому споді. Дайте, будь ласка, багажну квитанцію.
Лікар здобув із задньої кишені штанів гаманець, витяг з нього квитанцію й подав капітанові.
— Там є дві сумки, капітане. Мені потрібна та, що менша. Я не взяв із собою багато ліків, але найнеобхідніше там є.
Зненацька літак, як п'яний, поточився вбік, потім його кинуло вниз. Ту ж мить з кабіни пілотів пролунав сигнал тривоги. Капітан схопив трубку телефону.
— Капітан слухає. Що сталося, Пітере?
Кволим голосом, насилу вимовляючи слова, другий пілот повідомив:
— Я захворів, швидше сюди!
— Ходіть зі мною! — звернувся Дан до лікаря. Обидва рушили до кабіни пілотів. — Пробачте, леді й джентльмени! Сподіваюсь, ніхто не набив собі гулі, — звернувся Дан до пасажирів, що запитально дивилися на нього. — Потрапили в повітряну яму.
Вони вскочили в кабіну пілотів й одразу ж побачили, що другий пілот білий, як крейда, обличчя його вкрите потом, пальці судорожно стискують штурвал.
— Заберіть його звідси, — коротко наказав капітан.
Бейрд і Дженет, що вбігла слідом за ними, взяли Пітера під пахви й витягли з крісла. Дан поклав руки на штурвал.
— Посадовіть його ззаду, — звелів він.
Пітера посадили в крісло радиста. Він виблював. Бейрд розстебнув йому комір і розв'язав краватку. Тіло Пітера щохвилини конвульсивно здригалося від нападів болю.
— Лікарю! — нервово промовив капітан. — Що все це означає?
— Я ще не можу поставити діагноза, — похмуро відповів Бейрд. — Але в усіх трьох випадках однакові симптоми. Схоже на отруєння їжею. Що було на вечерю?
— На вибір, баранина або лосось, — відповіла Дженет. — Мабуть, пригадуєте, лікарю, ви їли...
— Баранину! — перебив її Бейрд. — Вечеря була години дві тому... Що він їв? — і кивнув головою на другого пілота.
На обличчі Дженет відбився майже панічний страх.
— Лосося, — прошепотіла вона.
— А що їли ті двоє?
— Не пам'ятаю...
— Прошу це негайно з'ясувати.
Зблідла стюардеса вийшла з кабіни. Бейрд присів навпочіпки біля другого пілота. Очі в Пітера були заплющені, тіло погойдувалося в такт руху літака.
— Будь ласка, дихайте глибоко. За хвилину ви одержите ліки, від яких вам стане легше. — Бейрд зняв з полиці плед і накрив ним пілота.
Пітер розплющив повіки й сухим язиком облизав губи.
— Ви лікар? — спитав він. Бейрд кивнув головою.
— Прошу вас не говорити. Це стомлює. Дихайте глибше.
— Скажіть капітану, що він мав рацію...
— Я сказав, щоб ви помовчали. Дихайте глибоко, і вам відразу стане легше.
Повернулася Дженет.
— Я спитала в обох хворих, — сказала вона, задихаючись.