Та це єдине, що Крістіна встигла помітити, бо увагу її відразу притягла до себе людина, що, болісно вигнувшись, напівсиділа, напівлежала в ліжку. Це був знайомий їй, схожий на пташку чоловік на ім'я Олберт Уеллс. Його обличчя мало землисто-сірий колір, очі вирячилися, він судорожно хапав ротом повітря, силкуючись наповнити легені.
Крістіна підійшла до ліжка. Колись, багато років тому, вона бачила в батьковім кабінеті пацієнта в нападі ядухи. Все, що робив тоді батько, Крістіна повторити не змогла б, але одне запам'ятала.
– Відчиніть вікно! – звеліла вона Даквортові. – Йому потрібне свіже повітря.
Розсильний не відводив зляканих очей від обличчя хворого.
– Вікно запломбоване, – розгублено пробелькотів він. – Всі вікна запломбували, коли встановили кондиціонери.
– То зірвіть пломбу. А як не вийде, розбийте шибку.
Вона вже зняла трубку телефону, що стояв на тумбочці біля ліжка. Коли телефоністка озвалася, Крістіна сказала:
– Говорить міс Френсіс. Доктор Аронс у готелі?
– Ні, міс Френсіс. Але він залишив якийсь номер. Якщо справа нагальна, я можу викликати його.
– Так, справа нагальна. Скажіть докторові Аронсу, хай негайно – чуєте, негайно! – їде сюди. Я в номері чотирнадцять-тридцять дев'ять. Спитайте, чи довго йому добиратися сюди, й подзвоніть мені.
Поклавши трубку, Крістіна подивилася на хворого. Хирляве тіло старого не розгиналося, він хрипів, і обличчя його, ще хвилину тому землисте, починало синіти. Він знову застогнав, бо кожен віддих давався йому ціною страшного напруження, і ці відчайдушні потуги вичерпували його останні сили.
– Містере Уеллс, – сказала вона, намагаючись надати своєму голосу впевненості, якої зовсім не почувала, – вам буде легше дихати, якщо ви розслабитеся.
Вона помітила, що розсильний уже дає собі раду з вікном: металевими плічками зірвав пломбу і тепер торсає нижню раму, яка поволі піддається.
Слова Крістіни начебто дійшли до свідомості хворого – в усякому разі, він обм'як. Дівчина обняла його за плечі (на ньому була старосвітська фланелева нічна сорочка, під грубою тканиною випиналися гострі старечі лопатки) й поправила подушки, щоб він міг зручніше вмоститися на них, не змінюючи пози. Він невідривно дивився на неї вологими, вирячкуватими очима, намагаючись бодай поглядом виразити свою вдячність. Вона заспокійливо сказала:
– Я викликала лікаря. Він от-от буде тут.
В цю мить Джіммі Дакворт напружився, крякнув, і рама підскочила, вгору. Свіжий, прохолодний вітер війнув у кімнату. "Отже, гроза таки посунула на південь", зраділа Крістіна. Олберт Уеллс жадібно хапав ротом чисте повітря.
Задзвонив телефон. Кивнувши розсильному, щоб той заступив її біля хворого, вона зняла трубку.
– Доктор Аронс, уже їде, міс Френсіс, – повідомила телефоністка. – Він був у Параді. Просив переказати, що прибуде за двадцять, хвилин.
Крістіна прикинула: Параді лежить на тому березі Міссісіпі, за Алжіром[4]. Навіть якщо він витискатиме з машини все, що можна, двадцять хвилин – це фантазія. До того ж вона іноді сумнівалася в компетентності шановного доктора Аронса, любителя сезерека[5], який мешкав у готелі безплатно, виконуючи за це обов'язки лікаря швидкої допомоги.
– Боюся, так довго ми чекати не можемо, – сказала вона телефоністці. – Перегляньте, будь ласка, список мешканців, може, серед них є лікарі?
– Я вже переглянула. – В голосі телефоністки бриніла гордість – певно, вона начиталася оповідань про своїх героїчних колег і теж готувала себе до подвигу. – В двісті двадцять першому живе доктор Кеніг, а в тисяча двісті третьому – доктор Аксбрідж.
Крістіна занотувала номери в блокноті, що лежав поряд з телефонним апаратом, і сказала:
– Гаразд, з'єднайте мене, будь ласка, з двісті двадцять першим.
Лікарям, що оселяються в готелі, право на спокій гарантоване так само, як усім. Проте в нагальних випадках протокол доводиться порушувати.
Після кількох гудків трубку зняли, і сонний голос вимовив з помітним німецьким акцентом:
– Слухаю вас.
Відрекомендувавшись, Крістіна сказала:
– Даруйте, що турбую вас, докторе, але один з наших мешканців серйозно захворів. – Вона скоса глянула на ліжко. Хоч синюшність зійшла, обличчя хворого все ще було мертвотно-сіре, і дихав він так само важко. – Чи не могли б ви оглянути його?
На мить запала пауза, а тоді голос у трубці зичливо, лагідно відповів:
– Люба фройляйн, я був би вельми щасливий, якби міг бодай чимось стати вам у пригоді. Боюся, однак, що зробити цього не зможу. – І з добродушним сміхом: – Бачте, я доктор музики і приїхав до вашого прекрасного міста як запрошений – так це у вас зветься? – запрошений диригент, щоб дати кілька концертів з вашим чудовим симфонічним оркестром.
Хоч яка заклопотана була Крістіна, вона насилу стримала сміх.
– Прошу пробачення, докторе.
– О, пусте, пусте. Звичайно, якщо моєму сердешному сусідові – як би це сказати? – не зможуть зарадити інші доктори, то я готовий прийти до нього із своєю скрипкою. – У телефонній трубці почулося глибоке зітхання. – Хіба можна уявити собі смерть кращу, ніж під адажіо Вівальді чи Тартіні – до того ж у віртуозному виконанні!
– Дякую. Сподіваюся, що до цього не дійде. – Крістіна вже нетерпеливилась.
Доктор Аксбрідж озвався зразу. На перше запитання Крістіни відповів сухо, по-діловому: "Так, я лікар-терапевт". Вислухавши її, коротко кинув:
– Буду за кілька хвилин.
Розсильний усе ще стояв над хворим. Крістіна сказала йому:
– Мені потрібен містер Макдермот. Він зараз у Президентському люксі. Почекайте його в коридорі, і як тільки він звільниться, попросіть, щоб негайно піднявся сюди. – Вона знову зняла телефонну трубку. – Головного інженера, будь ласка.
На щастя, головний інженер не мав звички зникати бозна-куди. У Дока Вікері, холостяка, що мешкав у готелі, був у житті лиш один інтерес: технічне обладнання "Сейнт-Грегорі". Вже двадцять п'ять років, відколи він розпрощався з морем і своєю рідною Шотландією, Док Вікері доглядав усю готельну техніку і за скрутних часів, коли грошей на заміну старого обладнання не вистачало, вмів у тільки йому відомий спосіб змушувати втомлені машини працювати понад силу. Головний інженер був приятелем Крістіни і – вона знала це – дорожив дружбою з нею. За мить шотландець підняв трубку, і Крістіна коротко розповіла йому про Олберта Уеллса.
– Лікар іще не прибув, але він, напевно, скаже, що потрібен кисень. У нас, здається, є переносний кисневий апарат, правда?
– Атож, у нас є балони з киснем, Кріс, але ми використовуємо їх тільки для газозварювання.
– Все одно це кисень, – сказала Крістіна. Власне, ідея належала не їй, – вона просто згадала батькову розповідь про аналогічний випадок. – Упаковка, зрештою, не має значення. Тож, будь ласка, звеліть комусь із механіків приставити сюди все, що треба.
– Буде зроблено, ясочко. Я й сам зараз у штани влізу й прийду, бо в мене є такі розумники, що можуть накачати твого хворого ацетиленом, і тоді він уже напевно вріже дуба.
– Ну, то, будь ласка, швидше!
Вона поклала трубку й подивилася на Олберта Уеллса. Очі в нього були заплющені, він затих і, здавалося, зовсім не дихав.
У відчинені двері злегка постукали, із коридора ввійшов високий, худорлявий чоловік – вугласте обличчя, сиві скроні, синій, немодного крою костюм, під піджаком – бежова піжама.
– Аксбрідж, – відрекомендувався він коротко й чітко.
– Докторе! – вигукнула Крістіна. – Оце щойно він…
Лікар кивнув, поставив на ліжко свій саквояж і блискавичним рухом видобув з нього стетоскоп. Не гаючи ні секунди, приклав його до грудей старого, послухав, потім обернувся до саквояжа, вийняв шприц, вправним і точним рухом насадив голку, надбив скляну ампулку й набрав у шприц рідину. Відтак схилився над хворим, високо закасав рукав нічної сорочки й скрутив його грубим джгутом.
– Візьміться тут і тримайте міцно, – наказав Крістіні.
Змочивши ватку спиртом із пляшечки, доктор Аксбрідж провів нею по шкірі і встромив голку у вену. Потім кивнув Крістіні: "Можете відпустити" – і, подивившись на годинник, почав повільно вводити рідину.
Крістіна запитливо глянула на лікаря. Той пояснив:
– Амінофілін. Стимулює діяльність серця.
Він знову подивився на годинник, плавно й повільно натискаючи на лоршень шприца. Минула хвилина, друга… Шприц уже спорожнів наполовину, але хворий не реагував.
– Що з ним? – пошепки спитала Крістіна.
– Бронхіальна астма. Думаю, що в нього це не перший напад.
Раптом малий чоловічок глибоко зітхнув – і почав дихати. Він дихав повільніше, ніж перед цим, і не так судорожно. Його очі розплющилися.
Крістіні відлягло від серця. Лікар витяг голку й почав розбирати шприц.
– Містере Уеллс, – промовила Крістіна, – ви чуєте мене?
У відповідь він покивав головою, невідривно, як і допіру, дивлячись їй у вічі.
– Ми знайшли вас у дуже тяжкому стані, містере Уеллс. Це доктор Аксбрідж, наш мешканець. Він прийшов допомогти вам.
Чоловік перевів погляд на лікаря й через силу вимовив, чи, радше, видихнув: "Дякую". Отже, він нарешті заговорив! Обличчя його трохи порожевіло.
– Передусім дякуйте цій дівчині. – Лікар стримано посміхнувся, потім сказав Крістіні: – Він серйозно хворий і потребує подальшого медичного догляду. Я раджу негайно перевезти його до лікарні.
– Ні, ні! Я не хочу, – швидко і рішуче промовив старий. Відштовхнувшись від подушок, він подався вперед, витяг з-під ковдри ще недавно неживі руки, очі дивилися тепер гостро, осмислено. Крістіна здивовано подумала, що за ці кілька хвилин він буквально ожив. Правда, дихалося йому ще важко, він одсапувався, але криза вже явно минула.
Лише тепер Крістіна могла придивитися до нього уважніше. Раніш вона давала Уеллсові років п'ятдесят із чимось, але, мабуть, помилялася – йому, видно, було всі шістдесят. Дрібна статура, худорляві сутулі плечі, загострені риси обличчя робили його схожим на горобця – Крістіна мимоволі порівнювала його з пташкою й під час попередніх зустрічей. Він був майже лисий і залишки свого сивого волосся звичайно зачісував ріденькими прядками, але зараз воно було скуйовджене й мокре від поту. З обличчя його не сходив лагідний, сумирний, навіть якийсь винувато-вибачливий вираз, але Крістіна гадала, що це тільки маска людини з твердою й рішучою вдачею – людини, що тишком-нишком вміє домагатися свого.
Вона познайомилася з Олбертом Уеллсом два роки тому.