Пароплав справді прибував до Гавра в п'ятницю, сімнадцятого вранці, а спеціальний поїзд приїжджав на вокзал Ген-Лазар об одинадцятій сорок п'ять. У четвер вони були в театрі і дуже весело провели час. За два дні перед тим Лаурі знову приснився кошмар, проте Луїс не ворухнувся, щоб принести води, він лежав спиною до неї і чекав, поки вона сама втихомириться. Потім Лаура заснула. Цілий день вона поралася з літньою сукнею, кроїла її, щось переробляла. Вони поговорили про те. що треба купити електричну швацьку машинку після виплати внеску за холодильник.
Луїс знайшов маминого листа в шухлядці нічного столика і забрав з собою на роботу. Він зателефонував у пароплавство, хоча вже не мав сумніву, що мама повідомила точну дату прибуття. Це було єдине, чому він вірив: про все інше не хотілося навіть і думати. Що цей дурень дядько Еміліо! Ліпше було б написати Матильді. Хоча вони були далекі одне від одного, Матильда збагнула б, що треба втрутитися і врятувати маму. Ллє, правду кажучи (це не було питання, але як тут ліпше висловитися?), чи треба рятувати маму, саме маму? На мить він подумав замовити телефонну розмову з Матильдою. Та, згадавши про херес і галети Баглі, він знизав плечима. Не було вже часу писати Матильді, хоча насправді, мабуть, час іще був. Але, мабуть, ліпше почекати п'ятниці сімнадцятого, до…
Коньяк уже не допомагав йому просто не думати чи, принаймні, думати без страху. Він усе ясніше бачив обличчя мами в останні тижні в Буенос-Айресі, відразу після похорону Ніко. Те, що йому тоді здавалося виразом горя, він сприймав тепер як злісну недовіру, як хижий вищир тварини, яка відчуває, що її хочуть спекатися і кинути десь далеко від дому. Тепер він збагнув справжнє обличчя мами. Лише тепер він бачив її такою, якою вона була в ті дні, коли всі родичі робили їй візити, висловлюючи співчуття у зв'язку з смертю Ніко, сиділи з нею вечорами. Він з Лаурою теж приїздив з Адроге, щоб побути біля неї. Вони залишалися в будинку зовсім недовго, бо відразу ж з'являвся дядько Еміліо, або Віктор, або Матильда, і всі. як один, демонстрували холодне презирство: родичі, обурені тим, що сталося, обурені Адроге і тим, що вони були щасливі, тоді як Ніко, бідолаха, тоді як… Луїс ніколи й гадки не мав про те, як попрацювала вся рідня, як мало не в складчину вони купували їм Квитки і лагідно провели на пароплав, засипавши подарунками. І прощально махали вслід хусточками.
Звичайно, синівський обов'язок змушував його негайно написати Матильді. Він ще був спроможний думати про це перед четвертою чаркою коньяку! На п'ятій він думав про все спочатку і вже сміявся (блукав пішки по Парижу, щоб довше побути самому і провітрити голову), сміявся над своїм синівським обов'язком, ніби діти мали якийсь обов'язок, ніби обов'язок міг бути, як у четвертому класі, священний обов'язок перед священною сеньйоритою з огидного четвертого класу! Ні, не було його прямим синівським обов'язком писати Матильді! Навіщо прикидатися (це не було питання, але як тут ліпше висловитися?), що мама збожеволіла? Єдине, що варто було робити, це не робити нічого: хай дні пливуть своїм плином, всі, крім п'ятниці.
Коли Луїс, як звичайно, попрощався з Лаурою, попередивши її, що не прийде снідати, бо в нього термінова робота, він уже знав наперед усі наступні події і міг би додати: "Якщо хочеш, підемо туди разом".
Він знайшов куточок у кав'ярні на вокзалі, скоріше не для того, щоб сховатися, а щоб мати маленьку перевагу — бачити, залишаючись непомітним. Об одинадцятій тридцять п'ять він впізнав Лауру по її блакитній спідниці, рушив за нею на відстані, побачив, як вона вивчала розклад, запитувала про щось у службовця, купила перонний квиток, вийшла на платформу, де вже збиралися люди, що роззиралися на всі боки в чеканні поїзда. Стоячи за вагонеткою, навантаженою ящиками з фруктами, він спостерігав за Лаурою. Й не могла вирішити — залишитися біля виходу на платформу чи пройти вперед. Він дивився на неї, нітрохи не дивуючись, дивився, як на комаху, чия поведінка могла становити якийсь інтерес.
Поїзд прийшов відразу, і Лаура змішалася з юрбою, що ринула до вікон вагонів, де кожен шукав поглядом своїх, серед криків і рук, що судомно висовувалися з вагонів, ніби там усередині можна було задихнутися. Він обійшов вагонетку, пройшов на перон між ящиками з фруктами, намагаючись не ступати на масні плями.
Зі своєї схованки він, звісно, побачить пасажирів, що виходять, знову побачить Лауру і почуття полегкості, написане у неї на обличчі. Хіба у неї на обличчі не було написане почуття полегкості? (Це не було питання, але як тут ліпше висловитися?). І потім, дозволивши собі втіху побути на пероні після того, ліс зникнуть останні пасажири і останні носії, він піде, спуститься на площу, залиту сонцем, і подасться до кав'ярні випити коньяку. Того самого вечора він напише мамі, і словом не заїкнувшись про цікавий випадок (але що тут було цікавого!), а потім набереться духу і побалакає з Лаурою (але він, звісно, не набереться духу і не побалакає з Лаурою). Ось коньяк неодмінно буде, це поза всяким сумнівом, і хай усе іде під три чорти! Бачити цих людей, що обіймаються з криками і сльозами! Цю рідню, що ніби з цепу зірвалася, ярмаркову карусель дешевої еротики, що затопила перон між накиданими валізами і пакетами! "Нарешті, скільки часу ми не бачилися, як ти засмагла, Івето, звісно, було таке чудове сонце, любко!" Луїс ладен був бодай у комусь знайти подібність з Ніко, він був повен бажання прилучитися до цього безглуздя. Ці двоє що пройшли повз нього, напевно, прибули з Аргентини, судячи з їхньої зачіски, піджаків, виразу самовдоволення, під яким ховалася схвильованість тим, що вони в Парижі. Один з них і справді нагадував Ніко, якщо, звичайно, шукати схожості. Другий не мав нічого спільного з Ніко, як, власне кажучи, і перший. Ось хоча б шия. адже вона набагато грубша, ніж у Ніко, і станом він куди ширший. Але якщо все-таки шукати схожості, ну просто задля цікавості, то в цьому другому, який пройшов щойно з єдиною валізою в руці і зараз рушив до виходу, було щось спільне з Ніко. Він, як і Ніко, лівша, і в нього така сама ледь сутула спина і ця лінія плечей. Мабуть, і Лаура думала те саме, бо йшла за ним, не зводячи з нього очей, і на її обличчі застиг знайомий йому вираз, той вираз, з яким вона пробуджувалася від кошмару і сідала на ліжку, пильно дивлячись у простір, дивлячись на того — він це тепер добре збагнув, — хто віддалявся, повернувшись до неї спиною, вчинивши помсту, що не мала назви, що змушувала її кричати і кидатися вві сні.
Але хоч би як вони шукали подібності з Ніко, цей чоловік був їм незнайомий. Вони побачили його спереду, коли він поставив валізу на землю, щоб знайти квиток і передати його службовцеві біля виходу з перону.
Лаура перша пішла з вокзалу. Він дав їй змогу піти і загубитися на автобусній зупинці. Сам же Луїс ввійшов до кав'ярні на розі площі і опустився на стілець. Згодом він ніяк не міг згадати, чи просив він принести йому щось випити, чи не віддавало гіркотою, яка тепер обпалювала йому рот дешевим коньяком.
По обіді він без перепочинку працював над новими афішами. Іноді думав про те, що повинен написати мамі, але так нічого і не придумав до кінця роботи.
Він пішов додому пішки. Біля під'їзду будинку зустрів швейцарку і трохи погомонів з нею. Він хотів би залишитися ще, щоб побалакати з нею або з сусідами, але всі квапилися додому: наближалася година вечері.
Луїс повільно піднявся сходами (правда, він завжди підіймався повільно, щоб не втомлювалися легені і не було кашлю) і на площадці третього поверху, перш ніж подзвонити, зупинився перепочити, притулившись до дверей і ніби дослухаючись до того, що відбувається в квартирі. Потім він подзвонив двома звичайними короткими дзвінками.
— А, це ти! — сказала Лаура, як звичайно, підставляючи йому для поцілунку холодну щоку. — Я вже подумала, що вас затримали. М'ясо, мабуть, уже переварилося…
Ні, м'ясо не переварилося, але було зовсім без смаку. Якби він запитав у цю мить, навіщо вона ходила на вокзал, кава чи сигарета, либонь, відновили б свій смак. Проте Лаура цілий день не виходила з дому. Вона сказала це. ніби хтось силував її брехати, або чекала, що він зробить вдавано жартівливе зауваження з приводу сьогоднішнього числа чи злощасної маминої манії.
Помішуючи каву, спершись ліктями на стіл, він знову пропустив зручну нагоду. Лаурина брехня уже нічого не важила. Однією більше там, де стільки чужих поцілунків, де така довга мовчанка, де все повниться Ніко, де в ньому або в ній нічого іншого, крім Ніко, не було. Чому б (це не було запитання, але як тут скажеш інакше?) по поставити на стіл третій прибор? Чому б не скипіти, не стиснути кулак і не зацідити у це сумне і страдницьке обличчя, яке, спотворюючись у диму сигарети, то виникало, то зникало, як між струменями води, і, здавалося, поступово наливалося ненавистю, ніби було линем самої мами? Ніби сам Ніко був у іншій кімнаті чи, можливо, чекав на сходах, припавши до дверей, — так само, як чекав він сам, — або розташувався там, де завжди був господарем, на білому просторі простирадел, куди він так часто приходив у Лауриних снах. Можливо, там він і очікував тепер, лежав навзнак, з запаленою сигаретою, легенько бухикаючи, з усмішкою на обличчі блазня; таке обличчя було у нього останні дні, коли в його жилах уже не залишалося ні крапельки здорової крові.
Луїс перейшов до іншої кімнати, наблизився до письмового столу, засвітив лампу. Йому не треба було перечитувати маминого листа, щоб відповісти на нього як належало.
Він почав писати: "Люба мамо". Написав: "Люба мамо" зібгав папір. Написав: "Мамо". Він відчував, що будинок стискається, як кулак. Все звузилося, все душило. Квартира була призначена для двох, так він думав, саме для двох. Коли він звів очі (устигнувши написати "мамо"), Лаура стояла у дверях, дивлячись прямо на нього. Луїс відклав перо.
— Тобі не здається, що він дуже схуд? — спитав Луїс.
Лаура зробила якийсь рух:. Дві блискучі сльозинки покотилися по її щоках.
— Трошки, — сказала вона. — Адже людина міняється…
[1] Ху, яка спекота! (Франц.)
Джерело: Кортасар Х.