Сам Наполеон не діждався б справедливості!
На це батько відповідав:
– Буде справедливість, хоч би Наполеон і не з'явився.
Але ж він знайдеться.
– Не вірю, – бурчав пан Рачек.
– А як знайдеться, тоді що?.. – спитав батько.
– Не діждемось ми його.
– Я діждусь, – відказав батько, – а Ігнась діждеться тим більше.
Вже тоді слова мого батька глибоко запали мені в паг м'ять, але тільки пізніше події надали їм чудодійного, майже пророчого сенсу.
Десь коло 1840 року батько почав слабувати. Часом він по кілька днів не ходив на службу, а потім і зовсім занедужав.
Пан Рачек щодня навідував його, а одного разу, дивлячись на його сухі руки та пожовкле обличчя, шепнув:
– Ех, старий, мабуть, ми не діждемось Наполеона!
На це батько спокійно відповів:
– Я не вмру, поки не почую про нього.
Пан Рачек похитав головою, а тітка втерла сльозу, гадаючи, що батько говорить з гарячки. Та як було інакше й думати, коли смерть уже стукала в двері, а батько все виглядав Наполеона…
Було йому дуже погано, він навіть запричастився, коли через кілька днів прибіг до нас пан Рачек, страшенно збуджений, і, ставши серед кімнати, вигукнув:
– А знаєш, старий, Наполеон таки знайшовся![5]
– Де? – крикнула тітка.
– Звісно де – у Франції!
Батько підхопився був, але знов упав на подушки. Він простягнув руку і, втупивши в мене погляд, якого я повік не забуду, прошепотів:
– Пам'ятай!.. Усе пам'ятай…
З тим і помер.
Пізніше я переконався, які пророчі були батькові слова.
Всі ми бачили другу наполеонівську зірку, яка розбудила Італію й Угорщину; і хоч вона впала під Седаном, але я не вірю, щоб вона зовсім згасла. Що мені Бісмарк, Гамбетта чи Біконсфільд! Несправедливість доти пануватиме на світі, поки не з'явиться новий Наполеон.
Через кілька місяців по смерті батька пан Рачек, пан Доманський і тітка Зузанна зібрались на нараду: що робити зі мною? Пан Доманський хотів узяти мене в свою установу й поступово вивести в чиновники; тітка радила якесь ремесло, а пан Рачек торгівлю городиною. Та коли запитали мене, куди б я хотів піти, я відповів: у магазин.
– Хто його знає, може, це й буде найкраще, – Зауважив пан Рачек. – А до якого б ти хотів купця?
– До того, на Підваллі, в котрого на дверях шабля, а в вікні козак.
– Знаю, – озвалась тітка, – він хоче до Мінцеля.
– Можна спробувати, – сказав пан Доманський, – Ми ж усі знаємо Мінцеля.
Пан Рачек на знак згоди плюнув аж у грубку.
– Господи милостивий! – крикнула тітка. – Цей урвитель незабаром на мене почне плювати, коли брата не стало… Нещасна ж я сирота!..
Велике діло! – озвався пан Рачек, – Виходь, вацьпані, заміж та й не будеш сиротою.
– А де ж я знайду такого дурня, який би мене взяв?
– Овва! Може б, і я взяв вацьпаиі, бо нема кому мене розтирати, – буркнув пан Рачек, важко нагинаючись до підлоги, щоб вибити попіл а люльки.
Тітка розплакалась; тоді озвався пан Доманський:
– Чого тут довго розводити церемонії! Ти не маєш опіки, а він не має господині; поберіться та візьміть до себе Ігнася, отож навіть матимете дитину. Та ще й дешеву дитину, бо Мінцель дасть йому харч і житло, а ви тільки одежу.
– Га?.. – спитав пан Рачек, дивлячись на тітку.
– Віддайте спочатку хлопця в науку, а потім… може, я й наважусь, – відповіла тітка. – У мене завжди було передчуття, що я погано скінчу…
– Ну, то гайда до Мінцеля! – сказав пан Рачек, підводячись з стільця. – Тільки, вацьпані, не обдури мене! – додав він, насварюючись на тітку кулаком.
Рачек з Доманським пішли і десь за півтори години повернулись, обидва дужо розчервонілі. Пан Рачек насилу дихав, а пан Доманський ледве тримався на ногах, мабуть, тому, що сходи наші були дуже круті.
– Ну як?.. – спитала тітка.
– Нового Наполеона посадили в Пороховию![6] – відповів пан Доманський.
– Не в Пороховню, а в фортецю Га-у… Га-у… – додав пан Рачек і кинув шапку на стіл.
– А як же з хлопцем?
– Завтра має прийти до Мінцеля з одягом та білизною, – відповів пан Доманський. – У фортецю, тільки не в Га-у… Га-у… а в Гам-Гам, чи в Хам… навіть не знаю…
– Подуріли зовсім, опиюси! – крикнула тітка, хапаючи пана Рачека за руку.
– Тільки без оцих сімейних штучок! – обурився пан Рачек. – Сімейні штучки будуть після весілля, а зараз…
Має прийти завтра до Мінцеля з білизною й одягом… Нещасний Наполеон!..
Тітка випхнула за двері пана Рачека, потім пана Доманського й викинула за ними шапки.
– Геть відціля, пияки!
– Віват Наполеон! – загорлав пан Рачек, а пан Доманський заспівав:
Прохожий, якщо кинеш в цей бік оком,
Цей напис прочитаєш і замислишся глибоко…
Цей напис прочитаєш і замислишся глибоко.
Голос його помалу завмирав, немов він опускався в колодязь, потім замовк і долинув до нас уже з вулиці. За хвилину там зчинився якийсь галас, а коли я виглянув у вікно, то побачив, що поліцейський тягнув пана Рачека до ратуші.
Отакі події сталися перед моїм вступом у купецький стан.
Магазин Мінцеля я знав давно, бо батько посилав мене до нього за папером, а тітка – за милом. Я залюбки бігав туди, щоб надивитись на виставлені в вітринах іграшки.
Скільки пам'ятаю, там у вітрині був великий козак, який скакав на коні й вимахував руками, а на дверях висіли барабан, шабля і шкіряний кінь зі справжнім хвостом.
Всередині магазин нагадував великий погріб, кінця якого я ніколи не міг добачити, бо там завжди було темно.
Знаю тільки, що за перцем, кавою і лавровим листом треба було йти ліворуч, до прилавка, за яким стояли величезні шафи з шухлядами від підлоги до самої стелі. А папір, чорнило, тарілки й склянки продавались за прилавком праворуч, де стояли шафи із скляними дверцятами; за милом і крохмалем треба було йти в глиб магазину, де стояли бочки та стоси дерев'яних ящиків.
Навіть стеля була непорожня. Там висіли довгими рядами пухирі, наповнені гірчицею та фарбами, величезна лампа, що світилась взимку цілий день, сітка з корками для пляшок і, нарешті, невелике чучело крокодила приблизно на півтора ліктя завдовжки.
Власник магазину був Ян Мінцель, старик з рум'яним обличчям і кущиком сивого волосся під бородою. Цілий день сидів він у шкіряному кріслі коло вікна, одягнений в голубий бавовняний каптан, білий фартух і такий самий білий ковпак. Перед ним на столі лежала велика книга, в яку він записував виторг, а над головою висіла в'язка нагаїв, призначених на продаж. Старий одержував гроші, давав здачу, робив записи в книзі, часом куняв, і, незважаючи на все це, з незбагненною пильністю стежив за ходом торгівлі в усьому магазині. На втіху вуличних прохожих він ще встигав час від часу смикати за шнурок козака в вітрині і, нарешті, що мені найменше подобалось, потягав нас за різні провини одним з тих нагаїв, що висіли у нього над головою.
Кажу "нас", бо в магазині було три кандидати на тілесне покарання: я і два племінники старого – Франц і Ян Мінцелі.
Пильності хазяїна та його вправності в орудуванні козячою ніжкою я зазнав уже на третій день після того, як став на роботу в магазин.
Франц одважив якійсь жінці на десять грошей родзинок. Побачивши, що одне зерно впало на прилавок (в ту хвилину старий сидів з заплющеними очима), я непомітно схопив його і з'їв. Виколупуючи кісточку, що застрягла у мене в зубах, я відчув, немов до моєї спини доторкнулись розпеченим залізом.
– Ах ти, шельмо! – гримнув старий Мінцель, і, перш ніж я зміркував, у чому річ, він встиг оперіщити мене нагаєм ще кілька разів.
Я скрутився від болю, але з того часу не насмілився ні крихти взяти в рот у магазині. Мигдаль, родзинки й навіть ріжки набули для мене смаку перцю.
Розправившись зі мною, старий почепив нагая на місце і з найдобродушнішим виглядом почав сіпати за шнурок козака. Дивлячись на його усміхнене обличчя та примружені очі, я не міг повірити, що в цього добродушного діда така важка рука. І тоді я вперше відчув, що отой козак у вітрині здається мені не таким цікавим з середини магазину, як із вулиці.
Наш магазин був колоніально-галантерейно-москательний. Колоніальні товари відпускав покупцям Франц Мінцель, тридцятилітній з чимось молодик з рудою головою і заспаним обличчям. Він найчастіше діставав від дядька нагайки, бо курив люльку, ночами кудись зникав з дому, пізно ставав за прилавок, а головне за те, що недбало важив товар. А менший, Ян Мінцель, що завідував галантерейним відділом і, незважаючи на незграбність, відзначався лагідністю, – також був битий за те, що крав кольоровий папір і писав на ньому до панночок листи.
Тільки Август Кац, який продавав мило, не зазнавав ніяких засобів виховання нагаєм. Цей миршавий чоловічок був надзвичайно пунктуальний. Він раніш за всіх приходив на роботу, краяв мило й важив крохмаль, як автомат. Їв, що давали, в найтемнішому закутку магазину, немов соромився, що йому притаманні людські потреби. О десятій вечора він десь зникав.
В цьому оточенні я прожив вісім років, з яких кожен день був схожий на інші дні, як крапля осіннього дощу на всі інші краплі осіннього дощу. Вставав я о п'ятій годині ранку, вмивався і замітав магазин. О шостій відчиняв вхідні двері й віконниці. В ту ж мить відкілясь із вулиці з'являвся Август Кац, знімав сюртук, одягав фартуха і мовчки ставав поміж бочкою сірого і високим стосом цеглинок жовтого мила. Потім через задні двері вбігав старий Мінцель, бурмотів: "Morgen"[7], поправляв ковпака, виймав із шухляди книжку, вмощувався в кріслі й кілька разів сіпав за шнурок козака. Вже після нього з'являвся Ян Мінцель, цілував дядька в руку і ставав за свій прилавок, на якому влітку ловив мух, а взимку креслив пальцем або кулаком якісь фігури.
За Францом звичайно доводилось посилати. Входив він заспаний, позіхаючи, байдуже цілував дядька в плече й цілий день чухався в голові, що могло означати або сонливість, або невдоволення. Майже не було ранку, щоб дядько, стежачи за ним, не перекривив його і не спитав:
– Ну… де ти, шельмо, бігаль?
Тим часом на вулиці починався рух, і прохожі все частіше просувалися перед вітриною. То наймичка, то дроворуб, то хлопчик від шевця, то добродій у конфедератці проходили в один та в другий бік, немов фігурки в рухомій панорамі.