Діти, побачивши його ввечері, марили уві сні привидами, і важко сказати, хто кого не любив більше: він хлопців чи хлопці його. В усякому разі, неприязнь була взаємна і досить сильна.
Людина настільки примітної зовнішності та поведінки неминуче мала стати частою темою для розмов у такому містечку, як Айпінг. Щодо його роботи, то думки були різні. Місіс Гол у цій справі трималася дуже розважливо. Коли її розпитували, вона дуже поважно пояснювала, що пожилець її — "дослідник-експериментатор", промовляючи ці слова склад за складом, повільно, аби не спіткнутися. Коли ж її питали, що воно таке "дослідник-експериментатор", то місіс Гол зверхньо відповідала, що освічені люди це знають, а потім додавала, що він, мовляв, "досліджує". Вона розповідала, що її пожилець потерпів від нещасного випадку, через що його обличчя та руки втратили звичайний свій колір, і він як людина вразлива не хоче, щоб інші це знали.
Але за спиною місіс Гол подейкували (і дедалі частіше), що Незнайомець — злочинець, який, закутуючись, намагається в такий спосіб не попасти до рук поліції і, отже, хоче уникнути правосуддя. Думка ця зародилась у мозку містера Тедді Генфрі. Проте, оскільки було відомо, ніяких значних злочинів за останні тижні не сталося. Тому, пройшовши через фантазію містера Гаулда, місцевого вчителя-практиканта, ця теорія набрала іншої форми: Незнайомець був уже перевдягненим анархістом, який виготовляє вибухові речовини; і містер Гаулд вирішив, не шкодуючи свого часу, вжити всіх заходів, щоб викрити Незнайомця. Здебільшого ці заходи полягали в тому, що містер Гаулд, зустрічаючися з Незнайомцем, дуже пильно дивився на нього або розпитував про нього тих, хто ніколи його не бачив. Однак викрити Незнайомця він так і не зміг.
Інші дотримувалися погляду, який висунув містер Фіренсайд: нібито пожилець рябий або щось подібне. Так, наприклад, Сайлас Дарген запевняв, що Незнайомець міг би розбагатіти, показуючи себе на ярмарку; знаючи Святе письмо, той Дарген навіть порівнював пожильця з людиною, що закопала свій талант у землю.
Існувала й ще одна версія — що Незнайомець, мовляв, просто трохи не сповна розуму.
Крім прихильників цих основних угруповань, були й такі, що вагалися, і такі, що приймали компромісні погляди. Мешканці графства Сассекс — люди не дуже забобонні, і думку про якусь надприродність Незнайомця було вперше висловлено в містечку тільки після подій на початку квітня. Та й то успіх вона мала тільки серед жіноцтва.
Та хоч би як там було, а населення Айпінга недолюблювало Незнайомця. Його дражливість, зрозуміла людині розумової праці, дивувала цих спокійних сассекських мешканців. Нестямна жестикуляція, звичка несподівано вигулькувати в темряві десь із-за рогу глухої вулиці, впертий опір, який він чинив спробам усіх цікавих ближче познайомитися з ним, любов до сутіні, що змушувала його зачиняти двері, спускати штори, гасити свічки та лампи,— кому могла сподобатися така поведінка? Коли він ішов містечком, зустрічні розступалися перед ним, а за спиною в нього міські жартівники й собі підіймали коміри та спускали криси капелюхів і нервовою ходою ступали слідом за ним, передражнюючи його. У той час велику популярність мала пісня "Людина-примара". Міс Сетчел проспівала її якось на благодійному концерті в школі (збір мав піти на купівлю ламп для церкви), і відтоді щоразу, коли сходилися два-три айпінгці і з’являвся Незнайомець, у гурті починали насвистувати мотив цієї пісеньки. Навіть запізнілі хлопчаки, поспішаючи ввечері додому, гукали до нього: "Людина-примара" — і в радісному збудженні тікали геть.
Каса, місцевого лікаря, долала цікавість. Бинти викликали в ньому професійний інтерес, а оповідання про тисячу й одну пляшку збуджували заздрісну повагу. Протягом усього квітня й травня він шукав нагоди порозмовляти з Незнайомцем і нарешті десь перед Зеленими святами таки знайшов її. Якраз почалося збирання пожертв на утримання місцевої медичної сестри, і це стало приводом для побачення з Незнайомцем. Лікаря вразило, що місіс Гол не знає прізвища свого пожильця.
— Він назвав мені своє ім’я,— сказала місіс Гол (твердження, до речі, цілком безпідставне),— але я не дочула.
На її думку, кожен взяв би її на сміх, якби вона призналася, що зовсім не знає імені свого постояльця.
Кас постукав у двері вітальні й увійшов. З-за дверей ясно чути було прокляття.
— Даруйте, що я так вдерся до вас,— почав містер Кас, але потім двері зачинились, і подальшої розмови місіс Гол не чула.
Вона розповідала, що перші десять хвилин чула гомін, далі вигук подиву, шурхіт ніг, падіння стільця, вибух сміху, швидкі кроки до дверей, і на порозі з’явився Кас; блідий, він виряченими очима дивився через плече. Дверей за собою він не зачинив, на господиню й не глянув, шмигнув через залу, збіг сходами й хутко пішов по дорозі. Капелюх свій він тримав у руці. Місіс Гол усе стояла за прилавком і дивилася на розчинені двері вітальні. Вона почула, як Незнайомець тихенько засміявся і пройшовся по кімнаті. З того місця, де вона стояла, обличчя його не було видно. Потім грюкнули двері вітальні, і знову запала тиша.
Кас побіг просто до Бантінга, місцевого вікарія.
— Чи я не божевільний? — уривчасто почав Кас, заходячи в убогий кабінет.— Хіба в мене вигляд хворого на голову?
— Що трапилося? — спитав вікарій, кладучи аркушики, на яких була написана його майбутня проповідь.
— Той суб’єкт із готеля...
— Ну?
— Дайте мені випити чогось,— попросив лікар і сів.
І тільки випивши склянку дешевого хересу — єдиного напою, який визнавав вікарій,— Кас трохи заспокоївся й розповів про своє побачення з Незнайомцем.
— Приходжу я,— ледве зводячи дух, казав він,— і починаю з того, що прошу відписати яку-небудь суму на користь медичної сестри. Коли я ввійшов, він сунув руки в кишені і всівся в крісло. Сопе. Я кажу йому, що чув про його наукові інтереси. "Так",— каже і знову сопе. Сопів він увесь час, поки я був там; певно, здорово застудився. Воно й не диво, коли так закутуватися. Я розказую йому про сестру, а сам пильно до всього придивляюся. Скрізь — пляшки, хімікалії, терези, пробірки на підставках і запах... вечірніх фіалок, чи що. "То підпишетесь?" — питаю. Каже, що подумає. Тоді я питаю навпростець, чи не провадить він яких-небудь дослідів? Каже, що так. І давно? Його взяла злість. "Давно, чорти б його батькові!.." — "О!" — кажу. Він і так уже кипів, а моє запитання розпалило його ще більше. Йому, бачте, дали рецепт, і рецепт надзвичайно важливий; який саме — не сказав. "Медичний?" — питаю. "А вам навіщо знати?" Я перепросив його. Він зверхньо пирхнув, кашлянув і вів далі. Він прочитав рецепт. П’ять складових частин. Потім поклав його й відвернувся. Працював він у кімнаті з відчиненим вікном, і протяг здмухнув папірець. Він помітив — щось полетіло. Кинувся до каміна, та ба! Папірець згорів, тільки попіл витягло в димар. Тут він безнадійно махнув рукою.
— Ну й що?
— А руки ніякої! Самий порожній рукав. Я подумав, що він каліка,— носить коркову руку, а оце відчепив її. А потім гадаю: ні, тут щось не так. Який же чорт підтримує рукав зсередини й не дає йому стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, запевняю вас. Анічогісінько. Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнеча, видима крізь дірку в рукаві. "Боже!" — скрикнув я. Тоді він спинився. Втупив у мене свої очі під окулярами, а потім і собі глянув на рукав.
— Ну й що?
— Оце й усе. Він не промовив ні слова. Тільки подивився на свій рукав і хутко засунув його назад у кишеню. "Я розповідав, здається, що рецепт згорів?" — і запитливо кахикнув. "Слухайте,— питаю,— як ви рухаєте цим порожнім рукавом?" — "Порожнім рукавом?" — "Авжеж,— кажу,— порожнім".— "А хіба він порожній? Ви бачили, що порожній?" Він устав. Устав і я. Він повільно ступив три кроки й підійшов зовсім близько до мене. Сопів люто! Я не злякався; хоч нехай мене повісять, коли його забинтована макітра та ці окуляри на очах не наженуть страху на будь-кого! "Так рукав, кажете, порожній?" — питає. "Звичайно",— відповідаю. А справді, таки важко було витримати його німотно втуплений погляд! Тоді він спокійно знову витягає з кишені той рукав і підводить руку до мене, неначе хоче показати її ще раз. І так повільно це робить! Я зазираю всередину. Дивлюсь немов цілу вічність. "Ну, що ж,— кажу відкашлюючись,— там нема нічого". Треба ж було сказати щось. Мене починав брати страх. Він повільно-повільно — ось так — простягає руку, поки від рукава до мого обличчя залишилось не більше як шість дюймів... Якось моторошно дивитись, коли до вас наближається порожній рукав... І тоді...
— Ну й що?
— Щось, немов великий і вказівний палець, стискає мені носа.
Бантінг зайшовся сміхом.
— Але ж там не було нічого! — майже істерично вигукнув Кас.— Добре вам сміятись, а я так налякався, що вдарив по рукаві, повернувся й дременув із кімнати...
Кас умовк. Сумнівів не було — лікар справді не на жарт перелякався. Він розпачливо повернувся й випив ще склянку дешевенького хересу, яким частував його добрий вікарій.
— І коли я вдарив його по рукаві,— вів далі Кас,— враження в мене було точнісінько таке, якби я вдарив по руці. Але руки не було! Там не було й натяку на руку!
Містер Бантінг замислився, недовірливо дивлячись на Каса.
— Надзвичайна історія,— сказав містер Бантінг. Вигляд у нього був серйозний і глибокодумний.— Справді, надзвичайна історія,— з притиском повторив він.
V. КРАДІЖКА У БУДИНКУ ВІКАРІЯ
Відомості про крадіжку в будинку вікарія ми маємо головним чином від нього самого та його дружини. Трапилось це в день традиційного в Айпінзі клубного свята. Перед світанком місіс Бантінг раптом прокинулася — їй здалось, ніби двері їхньої спальні відчинились і зачинилися знову. Спершу вона не будила чоловіка, а, сівши в ліжку, стала прислухатися. Вона ясно чула, як хтось босими ногами вийшов із суміжної кімнати й коридором іде до сходів. Переконавшись, що в домі хтось чужий, вона зараз же тихенько збудила містера Бантінга. Той, не запалюючи світла, надів на ніс окуляри, одяг жінчин пеньюар, взув купальні капці і вийшов на площадку біля сходів. Він цілком виразно почув, як унизу хтось порався коло письмового столу в його кабінеті, а потім там хтось чхнув.
Містер Бантінг повернувся до спальні, озброївся кочергою, найпевнішою зброєю, що була,— і якомога тихіше спустився вниз, а місіс Бантінг вийшла на сходи.
Було близько четвертої ранку, і нічна темрява вже розсіювалась.