І ти з такими талантами без шматка хліба сидиш! І тобі не соромно, бідолашний?.. Я пригадую силу шалиганів, що мого й нігтя не варті, а в достатках пишаються. Я в сурдуті вибійчаному, а вони в оксамиті, – ціпочок ключкою у них із золотим держаком, персні на пальцях. А хто вони? Нікчемні бринькачі, тепер трохи не вельможі. Тоді я почуваю в собі відвагу, високу душу, гострий розум, почуваю себе здібним до всього; та тільки не було, мабуть, сили в цих щасливих піднесеннях, бо й досі я не зміг стати на певну стезю. У всякому разі, оце текст моїх частих монологів – можете витлумачити їх, як самі знаєте, аби лиш переконалися, що мені відома самозневага, ота мука сумління, що зароджується від марності дарів, якими наділило нас небо. Ця мука з усіх найжорстокіша. Кому судилася вона, тому краще було б і не родитися.
Я слухав його, і поки вдавав він сцену зводника й спокушуваної дівчини, у моїй душі боролися два протилежні пориви; я не знав – чи голосно засміятись мені, чи глибоко обуритись. Я мучився, не раз сміхом перебивався в мені гнів, не раз гнів, що здіймався в мене з глибини серця, кінчався сміхом. Мене спантеличила така прозірливість і ницість, така суміш правильних і хибних думок, така загальна збоченість почуттів, така цілковита мерзотність і така незвичайна щирість. Він помітив у мені роздвоєння і спитав:
– Що це з вами?
Я. Нічого.
Він. Ви ніби нервуєте!
Я. Так воно і є.
Він. Що ж ви порадите мені?
Я. Змінити наміри. Ох, бідолашний, у якому огидному стані ви опинилися!
Він. Із цим я згоден. А втім, хай моє становище вас не дуже турбує. Відкриваючись, я зовсім не мав на думці засмутити вас. У тих людей я дещо заощадив. Подумайте – я ж не потребував нічого, нічогісінько, а мені ще й давали щедро на дрібні розваги.
Він знову почав бити себе кулаком у чоло, кусати губи, нестямно водити по стелі очима й казати:
– Та то вже так. Я дещо назбирав; час минув, а це завжди набуток.
Я. Ви хочете сказати – втрата?
Він. Ні, ні, набуток. Адже багатшаєш щохвилини – днем менше жити чи трьома франками більше, це все одно – найголовніше, це вільно йти до скрині, о stercus pretiosum![43] Оце справжній підсумок життя в будь‑якому становищі. В останню свою хвилину всі однаково багаті – і Самюель Бернар[44], що через крадіжки, грабунки й банкрутства лишає двадцять сім мільйонів золотом, і Рамо, що не лишає нічого, Рамо, якого милосердя загорне в пожертвувану ряднину. Мертвий не чує церковних дзвонів. Даремно горлає за нього сотня попів, даремно попереду й позаду нього довгою низкою горять свічки – його душа не йде поруч церемоніймейстра. Під мармуром чи під землею гнити – це ж однаково гнити. Чи йтиме коло його труни дітвора з притулків, чи ніхто не йтиме – що з того! Та й бачите оцю руку – вона була міцна як чорт; десять пальців були, мов палиці, забиті в дерев'яний зап'ясток, а сухожилля було сухіше, тугіше й цупкіше, ніж старий ремінь, що робив на токарському колесі. Але я так їх натрудив, так намучив, так наламав; ти не хочеш, а я – побий мене Бог! – кажу: ти захочеш, і так воно буде…
І кажучи це, він правою рукою схопив пальці й кисть лівої руки й викручував їх угору, вниз, аж пучки до руки торкалися, аж суглоби хрустіли. Я боявся, щоб він не потрощив собі кості.
Я. Обережно, ви покалічитесь.
Він. Не бійтесь, їм не первина. За останні десять років вони ще й не такого в мене зазнали, та хоч і дісталось їм, а мусили вони, поганці, звикнути й навчитися по клавішах бігати й по струнах літати. Так воно виходить тепер, атож, виходить…
Разом з тим він стає в позу скрипаля, наспівує allegro Локателлі[45], його права рука вдає рухи смика, а ліва рука й пальці ніби ходять по шийці. Коли прохоплюється фальшивий тон, він спиняється, підтягує чи спускає струну, пробує її нігтем, щоб упевнитись, чи точна вона, і знову починає з того місця, на якому був урвав. Ногою вибиває такт, голова, ноги, руки, тіло в нього сіпаються, як іноді у Феррарі або Кіабрано[46], чи іншого якогось віртуоза на духовному концерті, у таких самих конвульсіях, являючи мені подобу такого самого катування і завдаючи мені майже такого самого болю. Адже то болісна річ – мука в того, чиє завдання зобразити мені втіху! Напніть між ним і мною завісу, сховайте його від мене, коли він мусить бути переді мною стратенцем, узятим на тортури. Коли ж серед цих корчів і криків траплялась витримка, те гармонійне місце, коли смик поволі лягає заразом на кілька струн, обличчя його повивав надпорив, його голос м'якшав, він сам себе захоплено слухав. Безперечно, акорди бриніли і в його, і в моїх вухах. Потім, узявши свій інструмент під ліву руку й спустивши смик у правій руці, він запитав:
– Ну, як вам подобається?
Я. Чудово!
Він. Мені теж здається непогано, але звучанням схожа на інші скрипки.
А він одразу присів, як музикант, що сідає до клавесину.
Я. Зласкавтесь над собою і наді мною.
Він. Ні, ні, якщо вже здибався з вами, ви послухаєте мене. Я не хочу похвали не знати за що. А так ви певніше мене похвалите, от я, дивись, і розживусь на учня.
Я. Я мало де буваю, ви тільки даремно втомите себе.
Він. Я ніколи не стомлююсь.
Побачивши, що жаліти його річ марна, бо соната на скрипку якраз його розворушила, я вирішив здатися на його волю.
Отож він сів до клавесину, підігнувши ноги, підвів голову до стелі, де ніби бачив нотну партитуру, співав, награвав, виконував якусь річ Альберті чи Галюппі[47], не знаю, чию саме. Його голос стелився вітром, його пальці бігали по клавішах, перекидаючись з верхів на баси, то знову вертались до мотиву, облишивши супровід. На його обличчі мінилися пристрасті – ви бачили на ньому ніжність, гнів, утіху, біль, почували piano, forte, і я певен, що досвідченіший за мене пізнав би річ за його рухами, за виразом його обличчя й уривками співу, що вряди‑годи в нього вихоплювались. І дивно те, що іноді він вагався, завертав назад, як ніби був схибив, і сердився за те, що збився.
– Тепер ви бачите, – мовив він, підводячись і втираючи піт, що краплями збігав йому по щоках, – що ми теж уміємо вставляти тритони й зайві квінти й що поєднання домінант нам знайоме. Енгармонійні переходи, якими такого шелесту наробив мій дядько, не такі вже й хитромудрощі – упораємося з ними.
Я. Великого ви тільки клопоту завдали собі, щоб довести мені свою велику вправність. Я такий, що й на слово вам повірив би.
Він. Велику вправність! О, ні! Щодо ремества мого, то я сяк‑так знаю його, а це вже більше, ніж потрібно, бо хто ж у нас зобов'язаний знатися на тому, що він робить?
Я. Не більше, як і на тому, чого він учить.
Він. Це вірно, чорт забирай, і дуже вірно! І от скажіть мені, пане філософе, щиро, по совісті: був час, коли ви не були таким багатирем, як зараз.
Я. Та й зараз з мене невеликий багатир.
Він. Але ж ви не пішли б тепер улітку до Люксембурзького саду[48]… Пригадуєте?..
Я. Облишмо це. Так, пригадую.
Він. У сірому плісовому сурдуті…
Я. Так, так.
Він. Облізлому, з подертими чохлами, і в чорних вовняних панчохах, зашитих ззаду білою ниткою.
Я. Так, так, усе, що ви хочете.
Він. Як виглядали ви тоді в алеї Зітхань?[49]
Я. Досить жалюгідно.
Він. А вийшовши звідти, тинялися вулицями?
Я. Згоден.
Він. Ви читали лекції з математики?
Я. Не тямлячи в ній нічогісінько. Адже ви до цього вели?
Він. Якраз до цього.
Я. Я вчився, показуючи іншим, і вивчив кількох непоганих школярів.
Він. Можливо, але музика не те, що алгебра та геометрія. Тепер, коли ви вельможний пан…
Я. Не такий уже вельможний.
Він. Коли ви напхали собі кишеню…
Я. Дуже мало.
Він. Ви наймаєте дочці вчителів.
Я. Ще ні, про її виховання дбає мати, бо треба ж мати спокій у господі.
Він. Спокій у господі? Чорт забирай, його можна мати тільки тоді, коли ти слуга або господар, а треба бути господарем… Була в мене жінка[50]… Хай їй царство небесне, але коли вона, було, свариться, я розпалявся, гримів на весь свій гук і глаголив, як Бог: "Хай стане світло!" І світло ставало. Тому за чотири роки часу нам не трапилося й десятка слів промовити голосніше, ніж звичайно. Скільки вашій дитині?
Я. Це не стосується до справи.
Він. Скільки років вашій дитині?
Я. Що за чорт! Облиште мою дитину і її літа, вернімося до вчителів, що в неї будуть.
Він. Побий мене Бог, не знаю нічого упертішого як філософ! Всепокірно благаю вас, чи не можна було б дізнатися в ясновельможного пана філософа, скільки років може бути його панні доньці?
Я. Припустімо, вісім років.[51]
Він. Вісім років! Так воно вже чотири роки, як мало б клавіші перебирати.
Я. А може, я й не дуже дбаю про те, щоб запровадити до плану її виховання науку, що її вчитися дуже довго, а пожитку з неї дуже трохи.
Він. А чого ж ви вчитимете свою доцю, прошу вас?
Я. Правильно мислити, коли зможу, – це така незвичайна річ серед чоловіків, а в жінок ще рідша.
Він. Ех, та хай вона й криво мислить, аби тільки була гарна, весела й кокетлива.
Я. Коли вже природа була така незичлива до неї, що дала їй тендітний організм з чулою душею, а піддала її таким самим життєвим стражданням, як ніби в неї міцний організм і залізне серце, то я навчу її, коли зможу, ці страждання відважно терпіти.
Він. Та дозвольте їй плакати, страждати, маніжитись і нервувати, як звичайно це роблять дівчата, аби тільки вона була гарна, весела й кокетлива. Як?! Ніяких танців?
Я. Не більше ніж треба, щоб робити реверанс, пристойно поводитися, добре представитись і вміти ходити.
Він. Ніяких співів?
Я. Не більше ніж треба – аби тільки, щоб мати добру вимову.
Він. Ніякої музики?
Я. Коли б був добрий учитель гармонії, я охоче звірив би йому її на дві години щодня протягом двох років, не більше.
Він. А замість істотних речей, що вона вивчатиме?
Я. Граматику, міфологію, історію, географію, трохи малювання і багато моралі.
Він. Як легко було б мені довести вам марність усіх цих знань у такому світі, як наш.