Він з прикрістю думав: "Якби ж я справді захворів! А то й нежитю не було! Мама дуже вже за мене боїться. Послухати її — то мене взагалі не можна випускати!.."
І він тужно дивився у вікна.
Аж ось, майже через тиждень, батько сказав:
— Я замовив, синку, за тебе слівце матері. Сьогодні нагорі дощ, і ти зможеш погуляти. Але обіцяй мені повернутися вчасно!
— Авжеж, обіцяю! — вигукнув Водяничок і відразу взувся в чобітки. — Більше я ніколи не прийду з сухими ногами.
— Ну, сьогодні-то не прийдеш, — сказав батько. — Сьогодні тобі й дощик не дасть прийти з сухими ногами.
— Дощик? А хто це? — спитав Водяничок.
— Як тобі сказати, — відповів Водяник, — дощ — це наш великий друг. Якби не він, то невдовзі на світі не лишилося б жодного водяника.
— А чому не лишилось би?
Водяничкові дуже хотілося про це довідатись. Але, зачувши мамину ходу, він сказав собі: "Мерщій у ставок! Краще буде, як я вчасно зникну!"
Так він і зробив. Шасть — і вже опинився за рогом хати.
Гей, як чудово було знов шугати у воді! Малому здалося, що він просидів у хаті сто років. На радощах хлопчик проплив через весь ставок туди й назад. Рибини перелякано кидалися вбік, з дна піднімались вирочки мулу, водорості гойдалися позаду, а черепашки з ляку вмить стулялися.
— Отак! — гукнув Водяничок, досхочу награвшись. — А тепер нагору!
Поволі поплив стомлений Водяничок догори. Вода навколо ставала дедалі тепліша й ясніша. "Заплющити очі! — подумав вів. — Щоб знов не засліпило сонце!" Але коли він виринув і обережно розплющив очі, то не побачив такого болючого ясного світла, як колись.
Сонця ніде не було видно. Небо наче завісили ковдрами, а на ставок довкола малого густо летіли звідкись згори дрібнісінькі камінчики. Так ніби хтось із повних пригорщів сипав на воду пісок. Падаючи, кожний камінчик легесенько стукався об неї. А тих камінчиків було страх як багато, і над ставком стояв безнастанний плюскіт.
Водяничок підставив долоньки, щоб спіймати кілька тих камінчиків, але помітив, що то зовсім не камінці, а краплинки! Вони сподобались йому, бо приємно лоскотали шкіру. Кілька краплинок навіть упало йому на ніс, що його найдужче розвеселило.
І враз він згадав, що батько розказував йому про дощ. То це справді дощ! Треба мерщій привітатися з ним! Адже це їхній найкращий друг! Малий подумав, що дощ — це якийсь такий водяник, і вирішив його розшукати. "Він, мабуть, на березі, десь там собі сидить", — думав малий.
Та як же здивувався Водяничок, коли вийшов на берег! Сьогодні все навкруги було чудове, мокре — все, що раніше завжди було сухе! Трава й каміння, квіти й поле, дорога й кущі. Листя старої верби обважніло від дощу, з нього капало, по стовбуру теж стікала вода, кора стала темна й блискуча.
Водяничок дихав на повні груди. Ах, яке сьогодні смачне повітря! Це був смак вогкої землі й трухлявого дерева, мокрих трав і листя. І така приємна прохолода! Весь світ сповнювало нескінченне шарудіння. І Водяничок подумав: "Отак хай буде завжди, мені це подобається!"
А ще він подумав: "Сьогодні тут зовсім безпечно, сьогодні мої ноги нізащо не висохнуть… Однак де ж він ховається, той дощик?"
Водяничок роззирнувся, але нікого ніде не побачив: ні людини, ні звіра — нікогісінько. Він почав лазити під мокрими кущами: чи не причаївся дощик десь там? Але ні під кущами, ні в очереті, хоч скільки він шукав, дощику не було. Тоді Водяничок вирішив його покликати.
— Гей! — гукнув він голосно, склавши трубочкою долоньки, — Гей, дощику, де ти?!
Він довго чекав відповіді, наставивши вуха. Але довкола чулося тільки те саме нескінченне шарудіння.
Раптом позаду в ставку щось заплюскотіло — ніби хтось вилазив із води. "Це він!" — подумав Водяничок і обернувся.
Як же він розчарувався, побачивши власного батька, що виходив на берег.
— А ти що тут робиш, синку? — спитав батько.
— Що роблю? — засмучено перепитав Водяничок. — Я шукав, де заховався дощик. А тепер гукаю його, але він не озивається. Мабуть, він утік.
Батько засміявся.
— Кого ти шукаєш? Дощ? Але, дитино, ти ж уже хтозна-відколи стоїш на дощі! Так, так! — усміхаючись, додав Водяник. — Он що буває, коли не дослухаєш до кінця, що тобі каже батько.
Ночви на воді
Влітку до млинового ставка майже щодня приходили з села люди — дорослі й діти, — щоб скупатися.Коропа Ципрінуса це зовсім не тішило, — як на нього, то краще б вони сиділи вдома.
Але Водяничкові подобалося, сховавшись десь у прибережних кущах, стежити за тими, що купалися.
Звісно, плавали вони так собі, ці люди. Хто по-жаб'ячому, хто по-собачому. І всі — виставивши голови з води. Кумедно було бачити людські червоні обличчя, що, сапаючи й випльовуючи воду, плавали по ставку.
А ще кумедніші здавалися плавці знизу! Коли Водяничок перевертався під водою на спину, він бачив угорі чудернацькі рухливі тіні. Смішно було дивитися, як вони там просто викручували собі руки й ноги, а самі майже з місця не рушали.
Якось, коли він лежав у мулі і дивився вгору, на людей, там раптом де не взялося щось чорне й неоковирне. Досі малий нічого такого ще не бачив. Воно повільно пропливло над ним, наче величезна рибина, тільки без плавців і хвоста. Водяничок не міг збагнути, як воно посувалося вперед. "Треба роздивитись його зблизька!" — подумав малий.
Водяничок поплив до берега і виринув з води. Він побачив, що те дивовижне щось схоже на ночви, в яких сидів чоловік, А чоловік той був мірошник. У кожній руці він тримав по палиці і спритно правив ночвами, які пливли по воді.
І тоді Водяничок згадав, що він такі ночви вже десь бачив. Ну звісно ж! Ночви ті завжди стояли в очереті біля берега. Водяничок думав, що то ночви для прання. А тепер він знав, що в цих ночвах можна плавати! Однак пливли вони тільки вперед! Водяничок уважно стежив, як мірошник загрібав воду двома довгими палицями. "Це треба запам'ятати!" — подумав Водяничок. Він-бо хотів, як тільки випаде нагода, і собі так покататися.
Другого дня, опівдні, коли всі люди розійшлися обідати, Водяничок вирішив спробувати щастя.
Ночви стояли там, де й завжди, — в очереті коло берега. Вони були прив'язані до дерев'яного кілка, але то дарма. Малий, правда, не розв'язав мотузяного вузла, зате він дуже легко висмикнув з м'якої землі кілок, взяв його разом з мотузком під пахву і вліз у ночви.
А де ж дерев'яні палиці, якими гріб мірошник? Їх ніде не було. Напевне, мірошник забрав їх із собою. Казна-що! Як же перепливти в ночвах ставок без палиць?
Водяничок трохи подумав. Потім узяв дерев'яний кілок і спробував гребти ним. Але з цього нічого не вийшло. Тоді малий умостився на задку ночов і почав відштовхуватися кілком від берега. Ночви ледве просувалися крізь гомінкий, тріскучий очерет. Нарешті Водяничок виплив на чистоводдя. Але тут уже не міг дістати кілком дна: ставок поглибшав, а кілок був занадто короткий.
"Отакої! — сердито подумав Водяничок. — Що мені з цих ночов, коли я не зможу в них плавати? Піду-но знайду на березі довшу палицю!".
Він уже хотів був стрибнути у воду і пливти до берега, як раптом помітив, що ночви зовсім не стоять на місці. Легенький вітерець, що повівав з берега, поволі підганяв уперед. Це, звичайно, дуже втішило Водяничка. Він побіг на передок ночов і перехилився через край. "Цікаво, який здається ставок згори, — подумав Водяничок. — Чи побачу я внизу старого Ципрінуса? Або нашу хату?"
Та хоч як він придивлявся, а бачив тільки блакитне небо, що відбивалось у воді, край дерев'яних ночов і над ними — голову якогось малого водяничка.
— Бе-е-е! — перекривив його Водяничок і показав язика. А той собі бекнув і показав язика йому. Водяничок уявив собі, нібито це його братик. Бо насправді ж братика в нього не було. Весела зайшла гра! Вже тільки заради неї варто було прокататися в цих дерев'яних ночвах…
— Гей, ти, шибенику! — почулося раптом з берега. — Негайно повертайся назад! Хто дозволив тобі кататися на човні?
"Мірошник! — промайнула у Водяничка думка. — Мерщій у воду!" — і він сторч головою шубовснув із човна в ставок, аж човен, гойднувшись, зачерпнув води.
А Водяничок з переляку шугнув на самісіньке дно ставка і принишк там.
Та потім йому стало соромно. Він подумав: "Як же тепер мірошник дістане свої ночви? Може, вигляну, що там діється? На хвилиночку вистромлю носа, так, щоб мірошник не помітив…"
Водяничок приплив до прибережних кущів і, сховавшись там, вистромив з води голову. Він побачив, що мірошник стоїть на березі, розмахує руками і лементує що є сили:
— Рятуйте! Якесь хлоп'я впало у воду! Рятуйте! Рятуйте!
На його крик збіглися мельничуки.
— Принесіть жердини! — ледве зводячи дух, кричав мірошник. — Хлоп'я впало у воду! Випало з човна! Та жвавіш, бо захлинеться!
Один побіг до млина, інші кинулись у воду і притягли дерев'яні ночви до берега. Коли перший приніс жердини, усі четверо посідали в ночви і випливли насеред ставка.
Мельничуки водили по дну жердинами. Блідий мірошник сидів у човні, витираючи з лоба холодний піт.
— О Боже, Боже! — стогнав він. — Хлоп'я впало у воду на моїх очах! Ой лишенько, лишенько!
— Та що ж то за хлопчина? — питали мельничуки.
— Не знаю! — сказав мірошник. — Це скоїлось так швидко! Він був у червоній шапочці й жовтих чобітках, якщо мені не зраджує пам'ять! Але чого це ми розбалакалися! Шукайте! Шукайте!
"Еге, шукайте мене! — зловтішно думав Водяничок. — Шукайте на здоров'я! Це вам за те, що мірошник нікому не дозволяє кататись у своїх ночвах".
Водяна гірка
З нижчого краю ставка була невеличка гребля з заставками, збитими з товстих колод. Коли мірошник крутив залізний коловорот, ті заставки поволі піднімались догори. Коли він крутив корбу на другий бік, вони так само поволі опускалися.— Мірошник пропускає попід заставками саме стільки води, скільки потрібно для млина, — пояснив Водяничкові батько. — Ця гребля має для нас неабияке значення. Якби не вона, то ми б давно вже опинилися на мілині.
Короп Ципрінус боявся навіть підпливати до греблі.
— Там небезпечно! — щиро признався він. — Як підхопить вода, що біжить під ті заставки, ти пропав! Вона затягне у свій вир, хочеш ти цього чи ні!
— Та ні! — заперечив якось Водяничок. Якщо схитрувати, нічого не трапиться! Можу з тобою закластися.