Сусіди дивувалися, коли почули про це. Дехто з них не вірив, вони переморгувалися між собою і надимали щоки. А поважний чоловік у трикутному капелюсі, як тільки тривога минулася, вирішив уточнити місце події, при цьому закопилив губу і похитав головою. Це повторили й усі інші учасники зібрання.
А потім постановили спитати думку старого Пітера Вандердонка, котрого помітили, як той човгав дорогою. Він був нащадком тезки-історика, який написав одну з перших хронік провінції. І як найстаріший мешканець села добре знав усі знакові події та повір'я околиць. Він одразу ж згадав Рипа і цілковито підтвердив правдивість цієї історії. А також запевнив товариство, що цей факт підтверджений його пращуром-істориком. Каацкільські гори завжди заселяли дивовижні істоти. Абсолютно достовірно те, що великий Гендрик Гудзон, першовідкривач річки та краю, періодично обходив їх із "примісячною ватагою", таким чином наглядаючи за своїми володіннями і пильно пантруючи річку та велике місто, названі його іменем. Його батькові якось довелося бачити почвар у старовинній голландській одежі, які грали в кеглі глибоко в горах, і одного літнього вечора він чув стукіт їхніх куль, що нагадував віддалений гуркіт грому.
Якщо коротко, то згодом компанія розпалася і повернулася до важливіших питань — виборів. Донька Рипа забрала батька додому, щоб він міг жити в неї. Вона мала затишний, добре вмебльований будиночок і дужого, веселого чоловіка-фермера, у котрому Рип впізнав одного з халамидників, який колись дряпався йому на спину. Щодо сина і спадкоємця Рипа, котрий був настільки схожий на свого батька, коли стояв тоді, прихилившись до дерева, то він працював на фермі, але успадкував схильність робити будь-що, лише не свою роботу.
Рип поновив свої старі прогулянки та звички. Він скоро надибав багатьох своїх колишніх друзів, хоча і їх час не пожалів. Тому тепер, уже дідусь, вважав за краще приятелювати з молодшими, котрі незабаром його дуже полюбили.
Не маючи якихось обов'язків удома і досягнувши такого щасливого віку, коли людина немає більше турбот, він знову зайняв своє місце на лавці біля дверей готелю. Його тепер вважали одним із патріархів села, свідком колишніх часів, "до війни". Збігло чимало часу, поки він зміг вникнути в усі тонкощі місцевих пліток і второпати всі ті неймовірні події, що відбулися за час його довгого сну. Сталася революція, війна, країна скинула ярмо старої Англії, замість того, щоб бути підданим його величності Георґа III, він перетворився тепер на вільного громадянина Сполучених Штатів. Рип насправді в політиці не дуже петрав: зміна держави й імперії не справила на нього якогось враження. Бо він знав лише один тип деспотизму, від якого довго страждав, — деспотичну владу спідниці. На щастя, це вже було в минулому. Він скинув із шиї ярмо подружжя і міг тепер будь-куди ходити та робити, що йому заманеться, не остерігаючись тиранії пані ван Вінкль. Щоразу, коли згадували її ім'я, чоловік хитав головою, стенав плечима і підіймав погляд угору, що можна було пояснити і як вияв покірності своїй долі, і як радощі з приводу свого визволення.
Він викладав свою історію кожному незнайомцю, котрий прибував до пана Дулітла. Спочатку стежив, щоб щоразу, коли розповідав, змінювати якісь деталі, мабуть, через своє нещодавнє пробудження. Але згодом вона вилилася саме в цю оповідку, яку я й відтворив. І не було ні чоловіка, ні жінки чи дитини в околиці, котрі не знали б її напам'ять. Дехто часом проте заявляв, що сумнівається в її достовірності, і наполягав на тому, що в Рипа не все гаразд із головою і ця історія — один із заскоків, який не полишає його свідомості. Однак старі голландські поселенці майже повсюдно визнавали це правдою. І навіть зараз, коли чують відлуння грози літнього дня з Каацкільських гір, то стверджують, що це Гендрик Гудзон і його ватага грають у кеглі. Й усі чоловіки в околиці, котрі потерпають під жінчиним підбором, коли їхнє життя стає просто нестерпним, мріють хильнути забуття з келиха Рипа ван Вінкля.
●
Заувага
З огляду на зміст викладеної байки, можна було б запідозрити, що вона запозичена паном Нікербокером із німецької легенди про імператора Фрідріха ван дер Ротбарта та Кіпфаузерські гори. Однак додана до цієї повісті примітка вказує, що такі події справді трапилися, і ніхто не сумнівається в їхній достовірності.
"Історія Рипа ван Вінкля багатьом може здатися занадто неймовірною, але тим не менше прошу мені вірити, бо знаю, що околиці наших стародавніх голландських поселень були всуціль насичені дивовижними подіями та явищами. Я справді чув багато таких історій, як ця, у селищах уздовж Гудзону. Усі вони мали занадто багато підтверджень, щоб піддавати їх сумнівам. Я навіть балакав із тим Рипом ван Вінклем, котрий, коли його бачив востаннє, був дуже шанованим дідусем і настільки самодостатнім, раціональним і послідовним в усьому, що, гадаю, жодна сумлінна людина не зможе не довіряти йому.
Більше того — я навіть бачив сертифікат достовірності, виданий державними органами юстиції, підписаний хрестиком і завірений нотаріусом. Тому ця історія не дає жодних підстав сумніватися.
Д.Н."
●
Постскриптум
Нижче подаємо витяги із мандрівного нотатника пана Нікербокера.
Каацберзькі, або Каацкільські, гори в усі часи були оповиті легендами. Індіанці вважали їх пристанищем духів, які впливали на погоду, посилали сонячне світло або хмари на землю і від волі котрих залежали успішні й невдалі сезони полювання. Ними керував верховний дух, подейкували, що це їхня матір. Вона жила на найвищому шпилі Каацкіль, відчиняла двері дня і ночі та робила це в слушну годину. Вона вішала новий місяць на небо і збирала старі зірки. У часи посухи, якщо хотіла її послабити, ткала легкі літні хмарки з павутиння та ранкової роси і пускала їх із вершечка гори такими легкими, наче бавовняними, щоб могли плавати в повітрі. Під впливом сонця вони перетворювалися у лагідні дощі, напоюючи траву весною, щоб плоди дозрівали, а кукурудза росла зі швидкістю один дюйм на годину. Проте якщо вона була невдоволена, то ткала хмари чорними-пречорними, сидячи посеред них, мов павук із пляшечкою чорнил. І ті хмари грізно сунули на гори та долини!
У старі часи, як розповідали індійські легенди, існував такий собі Маніту або Злий дух, який оселився у найглухішому місці Каацкільських гір і зловтішався від усілякого лиха та прикрощів червоношкірих. Іноді він з'являвся у подобі ведмедя, пантери чи оленя і змушував втомленого мисливця блудити лісами та горами, а потім лякав його гучними криками! Хе-хе! Так нещасний опинявся на краю прірви або бурхливого потоку.
Улюблені місця того Маніту були відомі. Це або скеля, вершечок самотньої гори, або квітучі виноградні лози, що деруться вгору, або дикі квіти, що рясніють на луках біля підніжжя Садової скелі. Край самого підніжжя є ще й невелике озеро, в якому, подейкують, водяться водяні змії, які полюбляють ніжитися на сонці, лежачи на листі латаття, що плаває на поверхні. До цього місця індіанці ставляться з великим трепетом, і навіть найсміливіший мисливець не буде переслідувати свою здобич у цих угіддях. Проте якось один із них таки зважився, пробрався до Садової скелі й побачив там безліч гарбузів, що звисали з дерев. Одного він прихопив із собою, але спіткнувся і впустив в урвище, з якого хлинув бурхливий потік, що змив той гарбуз і поніс проваллями, де його вщент розбило, а води знайшли шлях до Гудзону і продовжують текти до наших днів, будучи тим самим потоком, який відомий під назвою Каатерскіль.
[1] Фартинг королеви Анни — єдина мідна монета, яка чеканилася в роки її правління у Великій Британії. (Прим. ред.)
[2] Битва біля Банкер-Хіллу — битва між англійським і американським військами в передмісті Бостона під час Війни за незалежність СІНА, що відбулася 17 червня 1775 року.