Перші діти зупинилися, але ззаду на них напирали інші, і вал з їхніхтіл невпинно наближався.
Хтось закричав: "Убий! Убий!", до нього приєдналися інші, вигукуючи це слово щоразу голосніше та голосніше, потім почулося ритмічне тупотіння по черепичному даху, хоча, бачачи рикаючого леопарда, наближуватися вони все ще не насмілювалися. Черепиця не витримала їхньої ваги, й один із хлопців послизнувся та впав, але інший, що стояв поруч із ним, узяв відламану цеглину та кинув її в Ліру.
Вона пригнулася, і цеглина розбилася об колону за нею. Трохи раніше Віл швидко відрізав ножем від перил, що огороджували отвір над сходами, два прути завдовжки з меч і дав один із них Лірі, і вона щосили махнула своїм знаряддям та влучила у скроню першому із хлопців. Він відразу впав, але на його місці миттєво з'явився інший — вірніше, це була Анжеліка, рудоволоса, з білим як сніг обличчям та шаленими очима. Вона підскочила до підвіконня, однак Ліра вдарила її прутом, вона впала вниз.
Поруч у такий самий спосіб оборонявся Віл. Ніж лежав у піхвах у нього на поясі, а сам він колов, рубавт а бив залізним прутом, і хоча декілька дітей впали, на їхнє місце відразу ж з'являлися інші, бо черепиці вже майже не було видно за тими, хто виліз на дах. Потім з'явився хлопець у смугастій футболці. В руках у нього вже не було пістолета — або він загубив його, коли звалилися сходи, або в нього скінчилися набої. Утім, його очі зустрілися з очима Віла, і кожен із них зрозумів, що зараз відбудеться: вони битимуться, і ця бійка буде смертельно жорстокою.
— Іди сюди! — вигукнув Віл, відчуваючи, як його охоплює пристрасне бажання розірвати супротивника на шматки. — Підходь ближче!
Ще мить, і бійка почалася б.
Але тут сталася дуже дивна річ: з неба, розпроставши широкі крила, на них падав великий білий гусак, крякаючи так гучно, що навіть оскаженілі діти на даху почули його та повернулися подивитися, що відбувається.
— Каїсо! — радісно вигукнула Ліра, впізнавши деймона Серафіни Пеккала.
Гусак знову пронизливо крякнув, продовжуючи каменем падати на них згори. За дюйм від хлопця у смугастій футболці він розвернувся та злетів у небо, і той, наляканий, відскочив на край даху. У цю мить інші діти почали стривожено кричати — в небі було щось ще. Побачивши невеличкі чорні силуети, що швидко набли жалися до них на тлі всеосяжної голубизни, Ліра радісно заволала:
— Серафіно Пеккала! Ми тут! Допоможіть нам! Ми тут, у храмі!
Повітря зі свистінням пронизав десяток стріл, потім ще десяток, за ним ще — швидкість стрільби була такою великою, що коли останні стріли злетіли в повітря, перші ще не торкнулися цілі. Стріли гучно за барабанили по даху над галереєю. Вражені та розгублені, діти на даху відчули, як агресивність миттєво залишила їхні серця, поступившись місцем жахливій паніці: хто ці одягнені в чорне жінки в небі? Як це могло статися? Чи вони привиди, чи, може, якийсь різновид примар?
З пхиканням та криками вони пострибали з даху; деякі з них приземлилися невдало і тепер відповзали чи кульгали геть, інші котилися вниз по схилу, подалі від цього небезпечного місця — вони вже були не бандою, а купкою переляканих дітлахів. За хвилину після появи гусака у храмі не залишилося дітей, здатних пересуватися, і було чути лише свистіння повітря в гілках — це кружляли над бельведером відьми.
Віл звів очі та мовчки спостерігав за цим видовищем, надто вражений, щоб щось сказати, але Ліра у захваті підстрибувала та кричала:
— Серафіно Пеккала! Як ви нас відшукали? Дякую вам, дякую вам! Вони б убили нас! Приземляйтеся!
Але Серафіна та її товаришки похитали головами, знову піднялися вище та почали кружляти над храмом. Деймон-гусак розвернувся та полетів до даху, за декілька метріввід черепиці він забив крилами, гальмуючи, та опустився на дах під підвіконням.
— Вітаю, Ліро, — сказав він. — Серафіна Пеккала не може спуститися на землю, так само як й інші відьми. Тут повно примар — будинок оточений більш ніж сотнею цих потвор, і ще більше насуваються по траві. Хіба ти їх не бачиш?
— Ні, жодної!
— Ми вже втратили одну відьму і більше не можемо ризикувати. Ви можете вибратися з будинку?
— Якщо зіскочимо з даху, як ті діти. Але як ви нас підшукали? І де…
— Потім поговоримо. Насуваються нові, ще більші неприємності. Спускайтеся на землю та йдіть до тих дерев.
Віл і Ліра перелізли через підвіконня та по розбитій черепиці обережно наблизилися до ринви, що оперізувала дах. Було не дуже високо, до того ж унизу, на трохи похилій донизу землі росла трава. Першою зістрибнула Ліра, за нею — Віл. Щоб не пошкодити поранену руку, хлопець перекотився через голову — рука знову кровоточила та дуже боліла. Його пов'язка розмоталася та волочилася за ним по траві, і коли він почав намотувати її на руку, поруч із ним приземлився білий гусак.
— Ліро, хто це? — спитала Каїса.
— Його звати Віл. Він піде з нами…
— Чому примари уникають тебе? — звернувся гусак до Віла.
Хлопця вже важко було чимось здивувати, і він просто відповів:
— Я не знаю, ми їх не бачимо. Ні, почекайте! — він підвівся, вирішивши перевірити ідею, що раптом спала йому на думку. — Де вони? — спитав він. — Де найближча з них?
— За десять кроків від тебе, вниз по схилу, — повідомив деймон. — Ближче вони підійти не можуть, це очевидно.
Віл узяв ніж, глянув у цьому напрямку та почув, як деймон здивовано зашипів.
Але хлопець не зміг зробити те, що намірявся — цієї миті на землю поруч із ним зіскочила зі своєї гілки відьма Його приголомшила не так її здатність літати, як враж.І юча граціозність, пронизлива холодна ясність погляду та бліді оголені кінцівки, на вигляд юні, але водночас далеко не молоді.
— Тебе звати Віл? — спитала жінка.
— Так, але…
— Чому примари тебе бояться?
— Тому що в мене цей ніж. Де найближча? Скажіть мені, я хочу її вбити!
Але до того, як відьма встигла йому відповісти, під бігла Ліра.
— Серафіна Пеккала! — вигукнула вона, обвила відьму руками та стиснула її так міцно, що жінка аж розсміялася та поцілувала її в маківку. — О, Серафіно, звідки ви з'явилися? Ми… ті діти… вони збирали ся нас убити… ви їх бачили? Ми гадали, що загинемо… о, я так рада вас бачити! Я думала, що ніколи вже вас не зустріну!
Серафіна Пеккала подивилася через голову Ліри на те місце, де, судячи з усього, скупчилися примари, а поті м повернулася до Віла.
— Слухай мене уважно, — сказала вона. — Неподалік від цього місця в лісі є печера. Підіймайся по схилу, потім пройди ліворуч уздовж гребеня гори. Ми можемо перенести Ліру на невелику відстань, але ти надто важкий, тож тобі доведеться йти пішки. Примар там не буде: поки ми в повітрі, вони нас не бачать, до того ж вони тебе бояться. Зустрінемося в печері — ви дійдете туди за півгодини.
З цими словами вона злетіла у повітря. Віл прикрий очі долонею й деякий час спостерігав, як елегантні силуети в чорному шовку кружляють у небі та зникають за деревами.
— О Віле, відтепер ми в безпеці! З Серафіною Пеккала нам нічого не загрожує! — промовила Ліра. — Не знала, що побачу її знову. І вона з'явилася саме вчасно, тобі не здається? Так само, як тоді, в Больвангарі…
Щасливо цвенькаючи — про бійку вона забула умить, — дівчинка повела Віла вгору по схилу, до лісу. Але хлопець ішов за нею мовчки: в його руці пульсував біль, до тогож із кожним ударом серця ще трохи крові витікало і його тіла. Він притиснув руку до грудей та спробував не думати про неї.
Щоб дістатися до печери, їм знадобилося не півгодини, 1 сорок п'ять хвилин — декілька разів Віл змушений був зупинятися, щоб перепочити. Біля печери горіло багаття, на якому підсмажувався кролик, а Серафіна Пеккала помішувала щось у залізному казані.
— Покажи мені свою рану, — відразу звернулася вона до Віла, і хлопець мовчки простягнув їй руку.
Пантелеймон-кіт подивився на них із цікавістю, а сам Віл відвернувся — йому дуже не подобався вигляд його понівечених пальців.
Відьми тихо перекинулися якимись фразами, потім Серафіна Пеккала спитала:
— Яка зброя заподіяла цю рану? Віл витягнув ніж та без жодного слова передав його відьмі. Її товаришки підозріло та здивовано оглянули його — вони ніколи ще не бачили такого дивовижного леза.
— Аби твоя рана загоїлася, самих цілющих трав буде замало. Слід накласти заклинання, — промовила Серафіна Пеккала. — Що ж, зараз ми підготуємося. Почнемо, коли зійде місяць, а ти поки що можеш поспати.
Вона дала хлопцю роговий кубок з якимось зіллям, гіркота якого була пом'якшена медом, і за хвилину він відкинувся на спину та заснув. Відьма вкрила його листям та повернулася до Ліри, котра ще досі гризла кролика.
— А тепер, Ліро, — сказала вона, — розкажи мені, хто цей хлопець, а також що ти знаєш про цей світ і про ніж.
Ліра глибоко зітхнула та почала розповідь.
12
Мова екрана
Доктор Олівер Пейн та доктор Мері Мелоун сиділи в маленькій лабораторії, вікна котрої виходили на парк.
— Давай спочатку, — сказав чоловік. — Або я тебе недочув, або ти верзеш нісенітниці. Дитина з іншого світу?
— Так вона каже. Гаразд, це нісенітниці, але вислухай мене, Олівере, добре? — промовила жінка. — Вона знає про Тіні, щоправда, називає вона їх Пилом, але це те саме. Це наші тіньові частинки. І кажу тобі, коли я прилучила до її голови електроди та приєднала її до Печери, на екрані почало з'являтися щось неймовірне: картинки, знаки… У неї також був певний прилад, щось на кшталт золотого компаса з різноманітними символами, зображеними по краях циферблата. І вона сказала, що може читати його так само, як ми читаємо комп'ютер, а ще вона добре знала, яким має бути при цьому стан розуму.
Був початок робочого дня, але очі доктора Мелоун були червоними від недосипання. Її колега, котрий тільки-но повернувся з Женеви, був охоплений нетерпінням почути все й водночас налаштований досить скептично.
— Олівере, головне те, що вона спілкувалася з ними. У них дійсно є свідомість, і вони здатні відповідати нам. Ти пам'ятаєш наші черепи? Так от, дівчинка згадувала проякісь черепи в музеї Піт-Риверз — за допомогою того свого компаса вона дізналася, що вони набагато старіші, ніж це стверджує табличка в музеї, і що там були Тіні…
— Зачекай. Я хотів би, щоб ти повідомляла мені інформацію впорядковано.