Вона також почула незвичайні лестощі: порівняння її зі швидким та сміливим птахом було новим і приємним, адже вона завжди вважала себе повільною й надто пунктуальною. Проте разом із усім цим їй спало на думку, що мулефа помиляються щодо неї, що вони дістали про неї хибне враження, що вона не зможе справдити їхні відчайдушні надії.
Утім вона мусить зробити все, що від неї залежить. Мулефа чекають цього від неї.
— Сатамаксе та мулефа, — мовила вона, — ви довірились мені, і я зроблю все можливе. Ви були добрими до мене, а ваше життя є гідним і красивим, тож я спробую віддячити Вам. Тепер, коли я бачу сарф, я знаю, над чим мені працювати. Дякую за віру в мене.
Мері почала спускатися з кургану, і всі мулефа, повз котрих вона проходила, щось бурмотіли та гладили її своїми хоботами. Вона, втім, з острахом думала про обіцянку, яку тільки-но дала.
Тієї самої миті у світі Ситагаза священик-убивця отець Гомес важко піднімався по схилу гори стежкою, що пролягала Повз перекручені стовбури оливкових дерев. Вечірнє світло Пробивалося крізь сріблясте листя, а повітря дзвеніло голосами цвіркунів і цикад.
Він побачив попереду невеличку ферму, повиту виноградом, там бекала коза і дзенькав серед сірих каменів струмочок. Поруч із будинком порався біля якогось діла старий чоловік, а жінка приблизно одного з ним віку вела козу до відерця біля стільця.
Мешканці селища, котре отець Гомес пройшов за декілька годин до того, повідомили йому, що жінка, за якою він ішов, справді проходила тут і що вона наче збиралася Піднятися в гори. Священик подумав, що старе подружжя могло бачити її. Принаймні, на фермі можна буде придбати сиру та оливок, а також набрати джерельної води. Отець Гомес був цілком звиклий до скромного життя, і в нього було вдосталь часу.
18
На підступах до міста мертвих
Ліра прокинулася ще вдосвіта. Біля її грудей заворушився Пантелеймон, і вона скочила на ноги, щоб прогулятися та розігрітися. Небо на сході поступово сіріло. Вона ще ніколи, навіть в укритій сніговою ковдрою Арктиці, не зустрічала такої тиші: не було жодного подуву вітерцю, а море було таким спокійним, що навіть найменші брижі не порушували його дзеркальної поверхні. Здавалося, цей світ застиг, вдихнувши й ще не видихнувши.
Віл спав, підібгавши під себе коліна та поклавши голову на рюкзак із ножем. Ліра побачила, що з хлопцевого плеча сповз плащ, і поправила його, удавши, що при цьому вона намагається не торкатися його деймона. "Його деймон має бути десь поруч", — подумала дівчинка.
Несучи все ще сонного Пантелеймона, вона пройшлася вздовж берега та сіла на укосі піщаної дюни на такій відстані від Віла, щоб її голос не розбудив його.
— Ці мені маленькі люди! — промовив Пантелеймон.
— Вони мені не подобаються, — твердо сказала Ліра. — Гадаю, нам слід якомога швидше здихатися їх. Мабуть, коли ми зможемо впіймати їх у якусь сітку, Віл проріже вікно і відразу зачинить його за нами, й тоді ми будемо вільні.
— Але в нас немає сітки, — відповів деймон. — Хай там як, вони надто розумні, щоб можна було так відірватися від них. Ти знаєш, Тіаліс наразі дивиться на нас.
За декілька секунд до цього Пантелеймон набув вигляду яструба, тому його очі були зіркішими, ніж у дівчинки. Темрява неба поступово змінювалася на найблідішу небесну блакить, і коли дівчинка кинула погляд на море, з-за горизонту саме з'явився краєчок сонця, засліпивши її. Позаяк вони сиділи на схилі дюни, світло досягло цього місця на декілька секунд раніше, ніж піщаного пляжу, і Ліра мала змогу спостерігати, як сонячні промені біжать до Віла. Потім вона роздивилася крихітну фігуру шевальє Тіаліса, який, зібраний і зосереджений, стояв біля голови хлопця та дивився на них!
— Річ у тому, — промовила Ліра, — що вони не можуть примусити нас робити те, що їм потрібно. Вони змушені йти за нами. Гадаю, їм це також не дуже подобається.
— Якщо вони схоплять нас, — сказав Пантелеймон, маючи на увазі себе й Ліру, — та наставлять на нас свої жала, Вілу доведеться зробити те, що вони йому накажуть.
Ліра обміркувала цю думку. Вона добре пам'ятала той жахливий крик болю, що його видала пані Кольтер, конвульсії, які трусили її тіло, марення, що миттєво почалося в золотавої мавпи після того, як у кров жінки потрапила отрута… І це була лише подряпина, про що за декілька хвилин по тому, в іншому світі, нагадав її матері лорд Роук. Тож Віл змушений буде поступитися та робити те, що йому скажуть галівесп'яни.
— Утім, припустімо, вони вважають, що він відмовиться, — сказала дівчинка. — Припустімо, вони мають його за безжальне чудовисько, котре просто холодними очима дивитиметься, як ми вмираємо. Можливо, Вілу краще спробувати зробити так, аби його вважали саме таким.
Дівчинка взяла з собою алетіометр, і було вже досить світло, щоб роздивитися його циферблат, тож вона розгорнула свій улюблений інструмент та поклала його собі на коліна. Потроху вона поринула в той транс, у якому їй зазвичай відкривалися численні шари значення та найзаплутаніше павутиння зв'язків між ними. Її пальці шукали символи, а розум тим часом добирав слова: "Як можна позбутися маленьких шпигунів?"
За мить стрілка почала швидше, ніж будь-коли раніше, смикатися туди-сюди — її рухи були такими різкими, що Ліра спочатку злякалася, що може прогледіти деякі ривки та зупинки. Але якась частина її свідомості уважно стежила за ними й відразу ловила значення того чи того руху.
Алетіометр повідомляв їй: "Не намагайтеся цього зробити, бо від них залежить ваше життя".
Це було несподіванкою, до того аж ніяк не приємною. Але Ліра не зупинилася на цьому та поставила нове запитання: "Як ми можемо потрапити до країни мертвих?"
Відповідь була такою: "Спускайтеся. Слухайтеся ножа. Ідіть уперед. Слухайтеся ножа".
Нарешті дівчинка невпевнено спитала: "Чи правильним є те, що ми збираємося зробити?"
"Так", — миттєво відповів алетіометр.
Ліра позіхнула, виходячи із трансу, та заправила волосся за вуха, обличчям і плечима відчуваючи перше тепло сонця. Світ, у якому вони перебували, також прокидався: заворушилися комахи, а сухі стеблинки, що росли на гребені дюни, почали хитатися під легким вітерцем.
Дівчинка загорнула алетіометр і повернулася на те місце, де спав Віл. Аби нажахати галівесп'ян, Пантелеймон набув вигляду найбільшої із тварин, у яких він міг утілюватися — лева, — але на шевальє це, здається, зовсім не справило враження. Він сидів над магнітним резонатором, щось передаючи в ефір, і коли він закінчив, Ліра спитала його:
— Ви розмовляли з лордом Ізраелем?
— Із його представником, — відповів Тіаліс.
— Ми не підемо до нього.
— Саме це я йому повідомив.
— І що він відповів?
— Його слова призначені для моїх вух, а не для твоїх.
— То й нехай, — промовила дівчинка. — А ви одружені з леді Салмакією?
— Ні. Ми лише колеги.
— У вас є діти?
— Немає.
Відповідаючи дівчинці, Тіаліс продовжував пакувати магнітний резонатор. Коли він завершив це, леді Салмакія, що прокинулася, дуже граціозно підвелася із заглиблення, котре вона вирила у м'якому піску. Бабки все ще спали на своїх прив'язях зі шнура завтовшки як павутиння, їхні крила були покриті краплинками роси.
— У вашому світі є великі люди, чи вони всі малі, як ви? — спитала Ліра.
— Ми можемо впоратися з великими людьми, — не дуже люб'язно відповів Тіаліс і відійшов, аби переговорити з леді. Вони розмовляли надто тихо, щоб Ліра могла їх почути, але вона з задоволенням спостерігала, як маленькі люди вмиваються росою з піщаного очерету. Дівчинка подумки звернулася до Пантелеймона: "Уяви собі краплі води розміром із кулак! Мабуть, для них вода виглядає зовсім іншою, ніж для нас, і їм важко увійти в неї — поверхня краплі є для них чимось на кшталт оболонки надувної кульки". "Не забувай, що я можу ставати твариною, навіть меншою від них", — так само подумки відповів дівчинці деймон.
Вона подивилася на Віла й побачила, що хлопець прокидається. Перше, що він зробив, це озирнувся в пошуках галівесп'ян, котрі відразу припинили свою розмову й почали уважно за ним стежити.
Хлопець перевів погляд на Ліру.
— Я хочу дещо сказати тобі, — повідомила дівчинка. — Іди сюди…
— Якщо ви хочете віддалитися від нас, — пролунав чіткий голос Тіаліса, — ви повинні залишити ніж. Утім, можете розмовляти тут.
— Хіба ми не можемо побути наодинці? — обурено вигукнула Ліра. — Ми не бажаємо, щоб ви почули нашу розмову!
— То йдіть, але залиште ніж.
У полі зору більш нікого не було, а галівесп'яни, безперечно, не змогли б скористатися ножем. Віл пошукав у рюкзаку, дістав звідти флягу з водою та два м'ятних тістечка, подав одне з них Лірі й разом із нею пішов схилом дюни.
— Я спитала алетіометр, — повідомила йому дівчинка, — і він сказав, що нам не слід утікати від галівесп'ян, бо вони незабаром урятують нам життя. Тож нам слід примиритися з їхньою присутністю.
— Ти сказала їм, що ми збираємося зробити?
— Ні! І не скажу — щойно вони за допомогою цього їхнього приладу перекажуть це лордові Ізраелю, він прилетить сюди й зупинить нас. Отже, ми нічого не скажемо їм, а просто робитимемо те, що задумали.
— До речі, вони шпигуни, — зауважив Віл, — отже, добре вміють ховатися та підслуховувати. Тож, мабуть, нам краще зовсім не згадувати про наші наміри. Ми знаємо, куди збираємося, а коли вони побачать, що ми прорізаємо вікно, то змушені будуть просто піти за нами.
— Зараз вони нас не чують — надто велика відстань. Віле, я також питала алетіометр, як туди потрапити. Він лише сказав: "Слухайтесь ножа".
— Отже, нібито все легко? — промовив хлопець. — Але я впевнений, що насправді це не так. Знаєш, що сказав мені Йорик?
— Не знаю. Коли ми прощалися, він лише сказав, що все це буде дуже складно для тебе, але, на його думку, ти впораєшся. Проте він не повідомляв мені ніяких подробиць…
— Ніж зламався тому, що я подумав про свою матір, — пояснив Віл. — Отже, я мушу зовсім не думати про неї. Але… Це як коли хтось каже тобі: "Не думай про крокодила", однак саме тому, що тобі це сказали, ти нічого не можеш із собою вдіяти й постійно думаєш про нього…
— Проте минулої ночі ти зробив вікно, й нічого не сталося, — сказала Ліра.
— Так… Та може, річ у тому, що я був дуже втомлений. Що ж, побачимо.