Вона продовжувала:
— Тому що ви забираєте людей одного за одним, і потім вони не повертаються. Дехто впевнений, що ви їх вбиваєте, а інші розповідають ще щось, а та дівчинка сказала, що ви відрізаєте…
— Це абсолютна неправда. Ми забираємо дітей, коли настає їх час переїжджати до іншого місця. Вони дорослішають. Боюсь, твоя подруга сама себе розтривожила. Нічого подібного! Навіть не думай про це. Хто твоя подруга?
— Я приїхала сюди лише вчора, я ще не знаю нічиїх імен.
— Як вона виглядає?
— Я забула. Здається, в неї каштанове волосся… світло-каштанове, мабуть… Хтозна.
Лікар відійшов, щоб тихо поговорити з сестрою. Поки вони розмовляли, Ліра спостерігала за їхніми деймонами. Деймоном сестри був красивий птах — так само охайний та байдужий, як і собака сестри Клари, а в лікаря був великий важкий метелик. Але вони не рухалися. Вони не спали, тому що очі пташки сяяли, а вуса метелика злегка ворушилися, але вони були якісь апатичні, чого Ліра від них не чекала. Здавалося, їх ніщо не турбує і ніщо не цікавить.
Невдовзі лікар повернувся і продовжив огляд, зважуючи Ліру і окремо Пантелеймона, дивлячись на неї крізь спеціальний екран, вимірюючи її серцебиття, ставлячи її під невеликий отвір, який шипів і випускав струмінь із запахом свіжого повітря.
Під час одного з тестів почав безперервно дзвонити дзвінок.
— Пожежна тривога, — сказав лікар, зітхнувши. — Добре, Лізі, йди за сестрою Бетті.
— Але весь їхній верхній одяг у гуртожитку, лікарю. Вона не може так вийти надвір. Нам спочатку сходити туди?
Він був роздратований тим, що довелось перервати експерименти, тому нервово хруснув пальцями.
— Мені здається, це та річ, яку і треба з'ясувати на практиці, — сказав він. — Яке безглуздя.
— Коли я вчора приїхала, — втрутилася послужливо Ліра, — сестра Клара склала мій одяг до шафи в тій кімнаті, де вона мене оглядала. В сусідній. Я можу одягти його.
— Чудова думка! — погодилася сестра. — Тоді швидше.
З прихованою радістю Ліра поспішила за сестрою, дістала свої теплі хутра, панчохи й чоботи і швидко натягла їх, поки сестра вбиралася у вугільний шовк.
Потім вони швидко пішли до виходу. На широкому майданчику перед групою основних будівель тупцювало приблизно сто чоловік — дітей і дорослих — деякі збуджені, інші роздратовані, а більшість — збентежені.
— Бачите? — сказав один з дорослих. — Це варто робити, щоб подивитися, в якому хаосі ми опинимося, якщо буде справжня пожежа.
Хтось дмухав у свисток і махав руками, але на нього не звертали великої уваги. Ліра побачила Роджера й позадкувала. Роджер потягнув за руку Білі Косту, і скоро вони втрьох опинилися серед виру бігаючих дітей.
— Ніхто не помітить, якщо ми все тут оглянемо, — сказала Ліра. — Їм знадобиться вічність, щоб усіх порахувати, а ми можемо сказати, що просто побігли за кимсь і заблукали.
Вони почекали, поки більшість дорослих почали дивитися в інший бік, а потім Ліра взяла трохи снігу, зробила з нього сніжку, яку розсипала у руках, і навмання кинула її у натовп.
За мить всі діти робили те саме, в повітря полетіли купи снігу.
Радісні вигуки повністю заглушили крики дорослих, які намагалися встановити порядок, а троє дітей тим часом зникли за рогом.
Сніг лежав таким товстим шаром, що вони не могли рухатися швидко, але в цьому і не було потреби, бо за ними ніхто не стежив. Ліра та хлопці залізли на горбатий дах одного з тунелів і опинилися серед дивного місячного ландшафту пагорбів та низин, одягнутих у біле під чорним небом і освітлених відбиттям від вогнів довкола майданчика.
— Що ми шукаємо? — запитав Білі.
— Хтозна. Просто дивимося, — відповіла Ліра і попрямувала до присадкуватої квадратної будівлі, яка стояла далі від решти, і поряд з нею світила потужна анібарична лампа.
Шум позаду не стихав, але дедалі більше віддалявся. Звичайно, тут всі діти відчували волю, і Ліра сподівалася, що вони схочуть перебувати на свободі якнайдовше. Вона обійшла навколо квадратної будівлі, шукаючи вікно. Дах був лише приблизно за сім футів від землі, і, на відміну від інших будинків, цей не був з'єднаний з рештою станції тунелем.
Вікон не було, але були двері. Табличка на них застерігала червоними літерами:
ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО
Ліра спробувала посмикати двері, але не встигла вона повернути ручку, як Роджер скрикнув:
— Дивіться! Птах! Чи…
Його чи було вигуком сумніву, тому що створіння, яке стрімко опускалося з неба, було зовсім не птахом — це був дехто, кого Ліра вже бачила раніше.
— Деймон відьми!
Гусак, приземляючись, бив своїми великими крилами, піднімаючи хмару снігу.
— Вітаю тебе, Ліро, — сказав він. — Я прямував сюди за тобою, але ти мене не бачила. Я чекав, поки ти вийдеш надвір. Що відбувається?
Вона швидко розповіла йому все.
— Де цигани? — запитала вона. — Джон Фаа у безпеці? Вони перемогли самоїдів?
— Більшість з них у безпеці. Джон Фаа поранений, але не тяжко. Люди, які вкрали тебе — мисливці, а також нападники, які зазвичай грабують мандрівників. Маленькими групами вони подорожують швидше, ніж цілими загонами. Цигани близько дня їзди звідси.
Два хлопчики налякано не зводили очей з гусака-деймона і те, як Ліра спілкувалася з ним, тому що, звичайно, вони ніколи не бачили деймона без власної людини і мало знали про відьом. Ліра сказала їм:
— Слухайте, краще підіть подивіться, щоб нас ніхто не побачив. Білі, йди туди, Роджере, спостерігай за дорогою, якою ми прийшли. Ми не затримаємося.
Вони побігли виконувати наказ, а Ліра знову обернулася до дверей.
— Навіщо ти хочеш туди потрапити? — запитав гусак-деймон.
— Хочу знати, чим вони тут займаються. Вони відрізають… — вона стишила голос, — вони відрізають деймонів від людей. Від дітей. І я думаю, що вони роблять це тут. Принаймні, тут є щось, і я збираюсь подивитися. Але вони замкнуті…
— Я можу відімкнути, — сказав гусак і вдарив крилами раз чи двічі, відкидаючи сніг від дверей. Коли він це зробив, Ліра почула, як щось обернулося в замку.
— Заходь обережно, — сказав деймон.
Ліра відчинила двері і прослизнула всередину. Гусак-деймон ішов за нею. Пантелеймон був збуджений і наляканий, але він не хотів, щоб деймон відьми побачив його страх, тому заховався в шубі на грудях у Ліри.
Коли очі Ліри звикли до світла, вона все побачила.
У скляних ящиках на полицях уздовж стін сиділи деймони всіх роз'єднаних дітей: схожі на привидів коти, птахи, щури та інші створіння — всі нажахані та збентежені й бліді як крейда.
Деймон відьми розлючено скрикнув, а Ліра притиснула до себе Пантелеймона і сказала:
— Не дивись! Не дивись!
— Де діти цих деймонів? — запитав гусак, тремтячи від гніву.
Ліра розповіла про страшну зустріч з малим Тоні Макаріосом і подивилася з-за плеча на бідолашних деймонів у клітках, які намагалися бути ближче і притискали свої бліді обличчя до скла. Ліра чула слабкі вигуки болю та самотності. У тьмяному світлі слабкої анібаричної лампи вона бачила імена, на кожному ящику, так, — серед них був порожній з написом Тоні Макаріос. Було також ще чотири чи п'ять порожніх ящиків з іменами на них.
— Я хочу випустити ці бідолашні створіння! — сказала вона розгнівано. — Я розіб'ю скло і звільню їх…
І вона озирнулася навкруги, шукаючи який-небудь предмет, яким це можна було зробити, але поряд нічого не було. Гусак-деймон сказав:
— Зачекай.
Він був деймоном відьми і набагато старший за неї та сильніший. Їй слід було робити, як він казав.
— Ми маємо змусити цих людей думати, що хтось забув замкнути двері і клітки, — пояснив він. — Якщо вони побачать розбите скло та відбитки ніг на снігу, скільки ще ти зможеш маскуватися? Треба протриматися, поки приїдуть цигани. А тепер роби, як я кажу: візьми жменю снігу, і коли я скажу тобі, кинь трохи на кожну клітку по черзі.
Вона вибігла надвір. Роджер та Білі все ще стояли на сторожі і з майданчика все ще було чути галас та сміх — минула лише хвилина чи близько того.
Вона зачерпнула легкого пухкого снігу в обидві руки і повернулася, щоб зробити, як сказав гусак. Коли вона посипала трохи снігу на кожну клітку, в гусака щось клацнуло в горлі, і замок на передній клітці відкрився.
Коли всі клітки було відімкнуто, Ліра відчинила першу з них, і маленька пташка-горобець вилетіла назовні, але впала на землю, не втримавшись на своїх крилах. Гусак нахилився і обережно підняв її своїм дзьобом, а пташка обернулася на мишу, яка невпевнено трималася на лапках. Пантелеймон стрибнув до неї на підлогу, щоб заспокоїти.
Ліра працювала швидко, і за п'ять хвилин усі деймони були вільні. Деякі намагалися заговорити і скупчилися довкола неї та навіть пробували смикнути її за панчоху, але табу їх втримало. Вона розуміла чому. Бідолашні, вони скучили за своїми важкими, твердими і теплими людськими тілами. Вони хотіли притиснутися і почути стук серця, як робив це Пантелеймон.
— Тепер швидше, — сказав гусак. — Ліро, тобі треба бігти і змішатися з іншими дітьми. Будь хороброю, дитино. Цигани поспішають з усіх сил. Я повинен допомогти цим бідним деймонам знайти їхніх людей… — він підійшов ближче і сказав: — Але вони ніколи вже не зможуть бути одним цілим. Вони роз'єднані навіки. Це найстрашніша річ, яку я будь-коли бачив… Не думай про відбитки ніг — я їх приховаю. Тепер поспішай…
— О, будь ласка! Перш ніж ви підете! Відьми… Вони літають, чи не так? Я не спала, коли бачила одного разу, як вони летять.
— Так, дитино, а що?
— Вони зможуть тягнути повітряну кулю?
— Безперечно, але…
— Серафіна Пеккала прибуде?
— Немає часу пояснювати політику нації відьом. Сюди втягнуто різні сили, а Серафіна Пеккала повинна захищати інтереси свого клану. Але, мабуть, те, що відбувається тут, є частиною того, що відбувається ще десь. Ліро, тобі треба йти. Біжи, біжи!
Вона побігла. Роджер, який з широко розкритими очима спостерігав, як бліді деймони повільно виходили з приміщення, поплентався до подруги крізь глибокий сніг.
— Вони — це як склеп у Джордані, це деймони!
— Так, тихо. Не кажи Білі. І нікому більше не кажи. Ходімо назад.
Позаду них гусак могутньо махав крилами, закидаючи снігом сліди. Від'єднані деймони виходили і скупчувалися поряд, видаючи слабкі сумовиті вигуки втрати і прагнення. Коли відбитки зникли під снігом, гусак повернувся, щоб зібрати всіх деймонів разом.