Ви не придивилися, ви увесь час плакали. Він надто знервований, бо серйозно хворий, — ось де всього причина.
— Ох, ця хвороба! Що ж буде, що ж буде! І як він говорив з тобою, Дуню! — сказала мати, боязко зазираючи в очі дочці, щоб прочитати всі її думки, і вже наполовину заспокоєна тим, що Дуня ж і захищає Родю, отже, простила його. — Я певна, що він завтра одумається,— додала вона, щоб уже все до кінця випитати.
— А я так певна, що він і завтра говоритиме те ж саме... про це, — відрізала Євдокія Романівна, і вже, звичайно, ця відповідь примусила Пульхерію Олександрівну замовчати, бо тут був пункт, про який вона дуже боялася тепер заводити мову. Дуня підійшла й поцілувала матір. Та мовчки міцно обійняла її. Потім сіла і в тривожному чеканні Разуміхіна боязко почала стежити за дочкою, яка, схрестивши руки, заходила туди й сюди кімнатою, теж чекаючи і поринувши в роздум. Таке ходіння з кутка в куток у глибокому замисленні було давньою звичкою Євдокії Романівни, і мати завжди якось боялась порушувати в такий час її задуму.
Разуміхін, звичайно, був смішний зі своєю раптовою пристрастю до Євдокії Романівни, що спалахнула в ньому сп'яну; але, подивившись на Євдокію Романівну, особливо тепер, коли вона ходила, схрестивши руки, кімнатою, смутна й задумана, може, багато хто зрозумів би його, коли б навіть не брати до уваги його ексцентричного стану. Євдокія Романівна була напрочуд вродлива — висока і струнка, міцна, впевнена,— що виявлялося в кожному її жесті і що, проте, анітрохи не робило її рухи менш м'якими і граціозними. Обличчям вона була схожа на брата, але її можна було навіть назвати красунею. Волосся в неї було темно-русяве, трохи світліше, ніж у брата; очі майже чорні, блискотливі, горді і водночас подеколи надзвичайно добрі. Вона була бліда, але не хворобливо бліда; лице її сяяло свіжістю і здоров'ям. Рот у неї був трохи замалий, а нижня губка, свіжа й червона, злегка випиналася вперед, разом із підборіддям, — єдина неправильність у цьому прекрасному обличчі, яка, проте, надавала йому особливої характерності і, між іншим, немовби гордовитості. Вираз обличчя її завжди був вдумливий, скорше серйозний, ніж веселий; зате як же пасувала усмішка до цього обличчя, як же личив їй сміх, веселий, молодий, щирий! Зрозуміло, що палкий, одвертий, простуватий, чесний, дужий як богатир і п'яний Разуміхін, який ніколи не бачив нічого подібного, з першого погляду зовсім втратив розум. До того ж випадок, мов навмисне, вперше показав йому Дуню в прекрасний момент любові й радості зустрічі з братом. Він бачив потім, як затремтіла в неї від обурення нижня губка у відповідь на грубі й невдячно жорстокі накази брата, — і був скорений.
Він, проте, сказав правду, коли проговорився тоді сп'яну на сходах, що ексцентрична хазяйка Раскольникова, Парасковія Павлівна, приревнує його не тільки до Євдокії Романівни, але, чого доброго, і до самої Пульхерії Олександрівни. Незважаючи на те, що Пульхерії Олександрівні було вже сорок три роки, обличчя її все ще зберігало залишки колишньої краси, і до того ж вона здавалася значно молодшою за свої роки, що завжди буває з жінками, які зберігають ясність духу, свіжість вражень і чесний, чистий жар серця до старості. Скажемо в дужках, що зберегти все це — єдиний засіб до того, щоб не втратити краси своєї навіть у старості. Волосся її вже починало сивіти й рідшати, коло очей давно вже з'явилися дрібненькі променясті зморщечки, щоки позападали й висохли від турбот і горя, і все-таки обличчя це було прекрасне. Це був Дунеччин портрет, тільки через двадцять років, хіба що нижня губка у матері не випиналася вперед. Пульхерія Олександрівна була чутлива, проте не до нудоти, боязка і поступлива, але до певної межі: вона багато чим могла поступитися, багато на що могла погодитись, навіть на те, що суперечило її переконанню, але завжди була така межа чесності, правил і крайніх переконань, яку ніщо не могло примусити її переступити.
Рівно через двадцять хвилин після того, як пішов Разуміхін, пролунали два несильні, але квапливі удари в двері; Разуміхін повернувся.
— Не зайду, нема часу! — заспішив він, коли відчинили двері, — хропе на всі заставки, спить добре, спокійно, і дай боже, щоб годин із десять проспав. Коло нього Настя; звелів їй не йти звідти, поки не повернуся. Тепер притягну Зосимова, він вам відрапортує, а потім і ви спати; втомилися, бачу, страшенно.
І він швидко пішов від них коридором.
— Який меткий і... відданий юнак! — вигукнула надзвичайно зраділа Пульхерія Олександрівна.
— Здається, хороша людина, — навіть із деяким захопленням відповіла Євдокія Романівна, починаючи знову ходити туди й сюди кімнатою.
Майже через годину почулася хода в коридорі і знову стукіт у двері. Обидві жінки чекали, цього разу цілком вірячи обіцянню Разуміхіна; і справді, він устиг притягти Зосимова. Зосимов одразу ж погодився залишити бенкет і йти подивитись на Раскольникова, але до дам пішов неохоче, з великою недовірою слухаючи п'яного Разуміхіна. Та самолюбство його було одразу ж заспокоєне і навіть утішене: він побачив, що його справді чекали, як оракула. Він просидів не більш як десять хвилин, а встиг остаточно умовити й заспокоїти Пульхерію Олександрівну. Говорив він з величезним співчуттям, але стримано і якось підкреслено серйозно, зовсім як двадцяти-семирічний лікар на важливій консультації, і жодним словом не ухилився від основної теми, не виявив і найменшого бажання завести розмову про щось таке, що б сприяло ближчому знайомству з обома дамами. Ще тільки заходячи, він помітив, яка напрочуд гарна Євдокія Романівна, і одразу ж постарався зовсім навіть не помічати її і тримався так протягом усього візиту, звертаючись тільки до Пульхерії Олександрівни. Все це давало йому величезне внутрішнє задоволення. Щодо хворого він заявив, що, на його думку, той зараз у цілком задовільному стані. За спостереженнями ж його, хвороба пацієнта, крім поганих матеріальних обставин в останні місяці, має ще певні моральні причини, "є, сказати б, продуктом багатьох складних моральних і матеріальних впливів, тривог, побоювань, турбот, деяких ідей... та іншого". Помітивши побіжно, що Євдокія Романівна почала особливо уважно прислухатись, Зосимов заговорив на цю тему докладніше. А на тривожне і боязке запитання Пульхерії Олександрівни про "нібито деякі підозріння відносно божевілля" він відповів зі спокійною й одвертою усмішкою, що слова його перебільшені; що, звичайно, у хворого помічається певна настійлива думка, яка виказує мономанію, — а він, Зосимов, особливо стежить тепер за цією надзвичайно цікавою галуззю медицини, — але ж треба пам'ятати, що майже до сьогоднішнього дня хворий марив, і... і, звичайно, приїзд рідних його заспокоїть, розважить і вплине рятівно, "якщо тільки можна буде уникнути нових особливих зворушень", додав він значуще. Потім підвівся, солідно і привітно відкланявся, супроводжуваний благословеннями, палкою подякою, благаннями і навіть несподівано простягнутою йому для потиску ручкою Євдокії Романівни, і вийшов надзвичайно задоволений цими відвідинами і ще більше самим собою.
— А говорити будемо завтра; лягайте, зараз, обов'язково! — скріпив Разуміхін, виходячи із Зосимовим. — Завтра якнайраніше я у вас з рапортом.
— Одначе яка чарівна дівчина ця Євдокія Романівна! — зауважив Зосимов, мало не облизуючись, коли вони вийшли на вулицю.
— Чарівна? Ти сказав чарівна! — заревів Разуміхін і раптом кинувся на Зосимова і схопив його за горло.— Якщо ти коли-небудь насмілишся... Розумієш? Розумієш? — кричав він, трясучи його за комір і притиснувши до стіни, — чув?
— Та пусти, п'яний чорт! — відбивався Зосимов і потім, коли вже той його пустив, пильно подивився на нього і раптом зареготав. Разуміхін стояв перед ним, опустивши руки і замислившись, похмурий і серйозний.
— Звичайно, я віслюк, — з похмурим виглядом проказав він, — але... і ти теж.
— Е ні, брат, зовсім не теж. Я про пусте не мрію.
Вони пішли мовчки, і, тільки підходячи до квартири Раскольникова, Разуміхін, дуже занепокоєний, урвав мовчанку.
— Слухай,— сказав він Зосимову, — ти хлопець добрий, але ти, крім усіх твоїх недоліків, ще й джиґун, це я знаю, та ще й з брудних. Ти нервове, розпещене ледащо, ти не вмієш стримувати себе, ти зажирів і ні в чому собі відмовити не можеш, — а це вже я називаю брудом, бо це неодмінно доводить до бруду. Ти так себе розпестив, що, сказати правду, я найменше розумію, як ти можеш бути при всьому цьому непоганим і навіть самовідданим лікарем. На перині спить (це лікар!), а вночі встає до хворого! Років так через три ти вже не вставатимеш до хворого... Ну та хай йому, не в тому річ, а ось у чому: ти сьогодні в хазяйчиній квартирі ночуєш (насилу умовив її!), а я в кухні: от вам нагода познайомитись ближче! Не те, що ти думаєш! Тут, брат, і натяку на це немає...
— Та я зовсім і не думаю.
— Тут, брат, доброчесність, мовчазність, соромливість і цнотливість запекла, і разом з тим — зітхання, і тане, мов віск, так і тане! Врятуй ти мене від неї заради всіх чортів на світі! Преавенантненька!.. Віддячу, власним життям віддячу!
Зосимов зареготав ще дужче.
— Ач як тебе ухопило! Та нащо вона мені?
— Запевняю, клопоту небагато, тільки говори безупинно, що хочеш, тільки поруч сядь і промовляй. До того ж ти лікар, почни лікувати від чого-небудь. Присягаюсь, не пошкодуєш. У неї клавікорди[3-01] стоять; я ж, ти знаєш, бренькаю потрошку; у мене там одна пісенька є, російська справжня: "Зальюсь слезьми горючими..."[3-02] Вона справжні любить, — ну, з пісеньки й почалося; а ти ж на фортепіанах віртуоз, метр, Рубінштейн...[3-03] Запевняю, не пошкодуєш!
— Та ти що, наобіцяв їй чого, чи як? Підписку за формою дав? Женитись, може, обіцяв?..
— Нічого, нічого, зовсім нічого такого не було! Та й не така вона; до неї пробував був Чебаров...
— Ну, то кинь її!
— Та не можна так кинути!
— А чому ж не можна?
— Ну, та якось так не можна, та й годі! Тут, брат, притягальне начало є.
— То навіщо ж ти її зваблював?
— Та я зовсім не зваблював, мене самого, може, зваблено через мою дурість, а їй зовсім однаково буде, ти чи я, аби тільки поруч хтось сидів та зітхав. Тут, брат...