Але чоловік затулив мені долонею рота, поніс мене сходами вниз, зняв мені мотузку з шиї і посадовив мене на вантажну машину...
Йозеф спробував відвести її руки від своїх очей, але вона міцно при ти сл а їх і спитала:
— Ти не хочеш почути, що було далі?
— Хочу,— відповів він.
— То не розплющуй очей і дай мені закурити.
— Тут, у лісі?
— Так, тут, у лісі.
— Візьми сигарету в кишені сорочки.
Йозеф відчув, як вона, затуляючи правою рукою йому очі, лівою розстібнула кишеню на його сорочці й витягла з неї пачку сигарет та сірники.
— Я й тобі дам закурити,— сказала вона.— Тут, у лісі. Мені тоді якраз минув п'ятий рік, і я була така мила
дитина, що мене навіть на машині розпещували, пхали мені в рот ласощі, а коли зупинялися на перепочинок, мили милом. По машині стріляли з гармат і з кулеметів, але не влучили в нас. Ми їхали довго, я добре не знаю, скільки, але напевне не менше, як два тижні. А коли зупинялися на ніч, то чоловік, що не дав мені погратися в гру "Він так наказав*, брав мене з машини, загортав у ковдру і клав біля себе на сіно, на солому, а часом на ліжко й казав* "Зви мене татом". Я не знала, що таке "тато", бо на того чоловіка в гарному мундирі завжди казала "папо". Та потім навчилася казати "тату",, так я звала тринадцять років чоловіка, що не дав мені погратися в ту гру Тепер я мала ліжко, ковдру й матір. Вона була сувора, але любила мене, і я прожила дев'ять років у їхньому чистому будинку. Коли я пішла до школи, священик сказав: "Гляньте, хто в нас тепер є—справжня, справжнісінька маленька язичниця". Всі діти засміялися, бо вони не були язичниками, а священик додав: "Але ми швидко зробимо з нашої маленької язичниці, з. нашого милого ягнятка маленьку християнку". І вони зробили з мене християнку. Ягнятко було слухняне й щасливе, танцювало, скакало на одній нозі, грало в м'яча, стрибало через мотузку й дуже любило своїх батьків. А потім настав день, коли в школі було пролито трохи сліз, виголошено кілька напутніх промов, кілька разів нагадано, що переступлено важливий поріг у житті, і ягнятко пішло в науку до кравчині. Воно вчилося там вправно орудувати голкою і ниткою, а мати вчила його прибирати, пекти й варити, і всі люди в селі казали: "Ну, ця колись вийде за принца, більше ніхто їй не до пари". Та одного дня в село приїхала дуже велика й дуже чорна машина, яку вів бородатий чоловік. Машина спинилася на сільському майдані, і чоловік спитав, не вилазячи з неї: "Скажіть, будь ласка, де живуть Шміщі?" Люди відповіли йому: "Шміців у нас багато, котрі вам потрібні?" Чоловік за кермом сказав: "Ті, що мають дочку-приймачку". Тоді люди пояснили йому: "Ну, то вам потрібен Едуард Шміц, він живе он там, бачите, зразу за кузнею, та хата, що перед нею росте самшит". Чоловік подякував і поїхав далі, а всі люди пішли за ним, бо до Едуарда Шміца від сільського майдану було не більше, як п'ятдесят кроків. Я сиділа в кухні й перебирала салат. Я любила цю роботу: обрізала листя салату, погане викидала, а гарне клала в друшляк, де його набиралася ціла купа, чистого й зеленого. Мати саме сказала мені: "Не журися цим, Маріанно, хлопці не винні, що вони стають такі в тринадцять-чотирнадцять років, а деякі вже й у дванадцять, природа вимагає свого, з нею не так легко боротися".— "Я не тому журюся",— мовила я. "А чому?" — спитала мати, і я відповіла їй: "Я згадую свого брата, як він висів над дверима, а я сміялася, бо не знала який то був жах... А він же був нехрещений". Не встигла мати щось сказати на це, як двері відчинилися — ми не почули, як у них постука ли,— і я зразу впізнала її. Вона була така сама білява й висока і носила елегантний капелюшок, тільки вже не мала синього мундира. Вона кинулась до мене, розгорнула обійми і сказала: "Ти — моя Маріанна... Хіба голос крові нічого тобі не каже?" На мить ніж завмер у моїй руці, тоді я обрізала ще один листок салату й відповіла: "Ні, голос крові нічого мені не каже" —"Я твоя мати",— мовила вона "Ні,— запе речила я,— ось моя мати. Мене звуть Маріанна Шміц.— По мовчавши хвилю, я додала: —"Він так наказав", і ви накину ли мені зашморг на шию, шановна пані". Кравчиня навчила мене, що таким жінкам треба казати "шановна пані".
Вона кричала, плакала і пробувала обняти мене, але я тримала ножа перед грудьми гостряком уперед. Вона говори ла про гімназію і університет, кричала і плакала, але я вибігла через задні двері на город, а звідти полем примчала до священика й розповіла йому все. Він сказав: "Вона твоя мати, природне право — це природне право, і поки ти не станеш повнолітньою, закон на її боці. Погані справи". Я за перечила йому: "Хіба вона не втратила це право, коли грала ся в гру "Він так наказав"?" І священик знов сказав: "Ти хитре дівчисько, добре запам'ятай цей доказ" Я запам'ятала цей доказ і завжди наводила його, коли вони торочили мені про голос крові. Я щоразу відповідала їм: "Я не чую голосу крові, просто не чую". Вони дивувалися: "Не може цього бути, такий цинізм протиприродний".— "Ні,— заперечувала я,— протиприродне інше* "Він так наказав". Вони відповіда ли* "Але ж це було більше ніж десять років тому, і твоя мати кається, що вчинила так". А я казала: "Є вчинки, яких не можна спокутувати каяттям".— "Невже ти хочеш бути невблаганнішою за самого бога, що судить нас?" —питала вона. "Я не бог,— відповідала я,— і не можу бути такою милосердною, як він" Я лишилася у своїх батьків, та одного не змогла вибороти: тепер моє ім'я та прізвище не Маріанна Шміц, а Маріанна Дросте, і я почуваю себе так, наче в мене вирізано якийсь орган. Я й далі згадую,— тихо додала вона,— свого маленького брата, якого примусили гратися в гру "Він так наказав"... Ти й досі вважаєш, що є щось страшніше за Це, таке страшне, що мені не можна його розповісти?
— Ні, ні, Маріанно Шміц,— сказав Йозеф,— я тобі все розповім.
Маріанна відтулила йому очі, він випростався і глянув на неї. Вона намагалася не всміхатись.
— Такого страхіття твій батько не вчинив би,— сказала вона.
— Так,— погодився Йозеф,— такого страхіття він не вчинив би, але вчинив щось доволі страшне.
— Ходімо,— мовила Маріанна,— розкажеш мені в машині, вже скоро п'ята, і їм доведеться чекати на нас. Коли б у мене був дідусь, я б не примушувала його чекати, а якби ще він був такий, як твій, я б для нього зробила все.
— А для мого батька? — спитав Йозеф.
— Я його ще не знаю,— відповіла вона.— Ходімо. І не ховай голову в пісок, скажи йому про це, як тільки тралиться нагода. Ходімо.
Вона потягла його за руку, він підвівся і, коли сів у машину, знов обняв її за плечі.
9
Молодий банковий службовець співчутливо глянув на Шреллу, коли той підсунув до нього по мармуровій ляді п'ять англійських шилінгів і тридцять бельгійських франків.
— Це все?
— Так, усе,— відповів Шрелла.
Службовець узявся до свого арифмометра й невдоволено покрутив ручкою. Крутити йому довелось небагато, і вже це викликало в нього зневагу. Написавши на бланку кілька цифр, він підсунув до Шрелли п'ятимаркову асигнацію, чотири монети по десять пфенігів і три по одному.
— Прошу, хто далі.
— Ви б не могли мені сказати, чи до Блесенфельда й досі ходить одинадцятий номер? — тихо спитав Шрелла.
— Чи одинадцятий ходить до Блесенфельда? — перепитав службовець.— Я ж не довідкове бюро трамвайного управління. А крім того, я справді не знаю, чи він туди ходить.
— Дякую,— сказав Шрелла, поклав гроші в кишеню й відступив, даючи місце біля віконця чоловікові, що виклав на ляду цілу пачку швейцарських франків. Виходячи з банку, він іще чув, як довго й шанобливо крутилася ручка арифмометра.
"Нічим не можна краще виявити свою зневагу, як увічли вістю",— подумав він.
Вокзал. Літо. Сонце. Веселі обличчя. Кінець робочого тиж ня. Бої з готелю несли на перон валізи, якась молода жінка високо тримала табличку з написом: "Ті, хто їде до Лурда, збираються тут". Продавці газет, ятки з квітками, дівчата й хлопці з барвистими купальними рушниками під пахвами.
Шрелла перейшов привокзальний майдан, зупинився на острівці для пішоходів і почав вивчати таблицю трамвайних маршрутів. Одинадцятий і досі ходив до Блесено^ельда, він саме стояв перед червоним світлом світлос}юра між готелем "Принц Генріх" і задньою стіною собору Святого Северина. Ось він під'їхав до зупинки, пасажири вийшли з нього, і Шрелла став у чергу, щоб заплатити за проїзд. Потім сів скинув капелюха, стер піт з чола і протер скельця окулярів. Поки трамвай рушав, він даремно чекав, що в нього з'являться якісь почуття,— вони так і не з'явилися. Школярем він тисячі разів їздив одинадцятим номером у місто й назад додому. Він пригадував замащені чорнилом пальці школярів, що їхали з ним, їхню дурну балаканину, яка завжди страшенно дратувала його: зрізаний конус, давноминулий час, умовний час з ірреальним значенням, борода Барбаросси, що й досі росте крізь стіл, "Підступність і кохання", Лівій, Овідій у сіро-зелених палітурках, і що далі від'їздив трамвай від центру, в напрямку Блесено^ельда, то тихіша ставала балаканина. Поки трамвай виїздив за межі Старого міста, злазили ті, що вважали себе зобов'язаними говорити про гімназійні предмети з найбільшим апломбом, і розходилися по широких темних вулицях з показними будинками, в Новому місті злазили ті, в чиїх голосах було менше апломбу й розходилися по вужчих вулицях з гіршими, не такими показними будинками, і лише два чи три гімназисти доїздили до БлесеноЬельда, де будинки були зовсім непоказні. Коли трамвай, погойдуючись на рейках, поминаючи дачні городи й гравійні кар'єри, під'їздив до останньої зупинки, в ньому вже розмовляли про нормальні речі.
— Твій батько також страйкує?
— У Гресігмана скидка вже досягла чотирьох з половиною процентів.
— Маргарин подешевшав на п'ять по^енігів.
Парк, де літню зелень давно витолочено, де піщаний грунт навколо басейнів перетоптаний тисячами дитячих ніг і всіяний сміттям, клаптями паперу та склом із пляшок. Груфель-штрасе, де склади скупників утилю знов і знов наповнювали ся обрізками бляхи й ганчірками, пляшками й папером. Тут колись з'явилася була злиденна ятка з лимонадом, у якій худий, як жердина, безробітний хотів спробувати щастя в торгівлі. Скоро він погладшав, обладнав свою ятку склом і хромом, поставив блискучі автомати, набив черево пфенігами й запанів, хоч іще кілька місяців тому, коли виникала така необхідність, покірно знижував ціну за склянку лимонаду на два пфеніги, боязко озираючись навколо й пошепки прохаючи:
— Тільки нікому більше не кажи.
Одинадцятий номер, погойдуючись на рейках, проїхав Старе місто, Нове місто і повз дачні городи та гравійні кар'єри почав наближатися до Блесено^зельда, а в його серці не ворухнулися ніякі почуття.