— Ви геть ума рішилися, як ви можете казати таке?
Вона обійшла довкруг візка і нахилилася до нього, він відчув її гарячий подих.
— Годі, годі! — сказав він, регочучись їй ув обличчя. — Не треба вдавати. Вже хто-хто, а ви не будете сумувати, якщо я помру. Хіба що та гарнюня чорнявка, медсестра лікаря Роберталя.
Жаніна хутко випросталася.
— Вона мов баба-яга, — сказала вона. — Ви уявити собі не можете, скільки прикростей завдала вона Люсьєні. О, ця залляла б вам сала за шкуру, — крізь зуби додала Жаніна. — І їй голову не задуриш, вона не така дурненька, як я.
Шарль підвівся і занепокоєно роззирнувся довкруги. В залі вишикувалося понад дві сотні візків. Один по одному носії викочували їх на перон.
— Я не хочу їхати, — пробурмотів він крізь зуби.
Жаніна раптом розгублено глянула на нього.
— Прощавайте, — сказала вона йому. — Люба, люба моя лялю, прощавайте.
Він хотів було відповісти, та візок сіпнувся. Дрижаки пробігли по ньому від ніг до потилиці; він відкинув голову назад і побачив, як над схилилося червонясте обличчя.
— Пишіть мені, — гукнула Жаніна, — пишіть!
Він був уже на пероні, в гаморі свистків і прощальних вигуків.
— Оце... оце наш потяг? — тривожно поспитався він.
— Не подобається? А ви що хотіли? Східний експрес? — іронічно запитав служник.
— Таж це товарні вагони!
Служник сплюнув собі під ноги.
— В пасажирському вагоні ви не помістилися б, — пояснив він. — Треба було б знімати сидіння, знаєте яка це морока?
Носії брали лежаки за два кінці, знімали їх із візків і несли до вагонів. Біля вагонів стояли служники у кашкетах, вони нагиналися, брали лежаки, як могли, і заносили їх у темряву. Красунчик Самуель, найбільший джигун у Берку, в якого було вісімнадцять костюмів, проплив у руках носіїв біля Шарля і догори дригом зник у вагоні.
— Таж є санітарні потяги, — обурено сказав Шарль.
— Ох, маєте слушність. Але хто б це напередодні війни подавав санітарні потяги у Берк, щоб вивозити калік?
Шарль хотів було відповісти, але його лежак раптом гойднувся, і його підняли в повітря униз головою.
— Несіть мене прямо, — заволав він, — прямо несіть мене!
Носії зареготалися, зяйлива діра наблизилася, побільшала, вони випустили мотузки, і домовина м'яко гупнула об свіжу землю. Схилившись над могилою, доглядачка і консьєржка гірко заридали.
— От бачиш, — сказав Борис, — от бачиш, усі вони дають драла.
Вони сиділи у передпокої готелю біля обвішаного орденами добродія, котрий читав газету. Портьє привіз ліфтом дві валізи зі свинячої шкури і поставив їх біля входу, поруч з іншими.
— П'ятеро зранку вибуває з готелю, — байдуже сказав він.
— Поглянь на ці валізи, — сказав Борис, — вони зі свинячої шкіри. Ці люди не заслужили їх, — суворо докинув він.
— Чому, красунчику мій?
— Вони мають бути обклеєні наліпками.
— Але ж тоді не видно було б свинячої шкіри, — заперечила Лола.
— От-от. Справжню розкіш потрібно приховувати, до того ж, це замінило б чохли. Якби я мав такі валізи, то мене тут не було б.
— А де ти був би?
— Та де завгодно: в Мексиці або в Китаї. — Він додав: — Із тобою.
Висока жінка в темному капелюсі схвильовано пройшла через передпокій; вона гукала:
— Маріетто! Маріетто!
— Це пані Делярів, — сказала Лола. — Вона виїжджає сьогодні ополудні.
— Незабаром ми залишимося в готелі самі, — сказав Борис. — Ото буде цікаво: щовечора мінятимемо кімнату.
— Вчора в казіно, — сказала Лола, — мене слухало душ із десять. Тому я більше не надриваюся. Я попросила, щоб усіх їх зібрали докупи, за столиками посеред зали, та й мугикаю їм свої пісеньки на вухо.
Борис підвівся й пішов глянути на валізи. Він потайки помацав їх і вернувся до Лоли.
— Чому вони їдуть звідси? — знову сідаючи, сказав він. — Їм і тут велося б незлецьки. Якщо це станеться, то їхні домівки розбомбують відразу ж після їхнього повернення.
— Воно, звісно, так, — відказала Лола, — та це ж їхні домівки. Невже ти не розумієш?
— Ні.
— Так воно ведеться, — сказала вона. — З певного віку очікуєш на неприємності вдома.
Борис зареготався, й Лола занепокоєно випросталася: в неї давненько вже таке було — якщо він сміявся, то їй здавалося, що сміється він із неї.
— Чому ти регочеш?
— Бо вважаю, що ти дуже зухвала. Ти пояснюєш мені, що відчувають люди певного віку. Але ж ти нічогісінько не тямиш, сердешна моя Лоло: в тебе ніколи не було домівки.
— Не було, — сумно відказала вона.
Борис узяв її руку й поцілував долоню. Лола зашарілася.
— Ти такий люб'язний зі мною. Кажу ж, ти так змінився...
— Щось не так?
Лола міцно стиснула його руку.
— Ні, все гаразд. От тільки хотілося б знати, чому це ти такий люб'язний.
— Бо дорослішаю, — відказав він.
Вона випустила його руку й, усміхаючись, відкинулася у фотелі. Він тішився тим, що вона щаслива: йому хотілося залишити їй добру згадку про себе. Він погладив її руку й подумав: рік; в мене один лиш рік життя з нею; він розчулився: їхня історія вже мала чар минувшини. Раніше він тримав її у вуздечці, але це було мов угода без обмеження в часі: це дратувало його, він волів мати зобов'язання на визначений термін. Один рік: він принесе їй усе те щастя, котрого вона заслуговує, він виправить усі свої несправедливості, а потім кине її, але не зробить це мерзотно, не задля іншої жінки чи тому що вона остогидла йому: все воно влаштується саме, силою обставин, тому він буде доросліший і його пошлють на фронт. Він зиркнув на неї краєм ока: в неї був молодявий вигляд, її прегарні груди хвилювалися від утіхи; він сумно подумав: "Я буду чоловіком одної жінки". Мобілізований у 1940 році, вбитий у 1941, ні, в 1942 році, бо ще ж піде часу на військову підготовку, от і вийде, що за свої двадцять два роки він пізнав одну жінку. Ще три місяці тому він мріяв спати зі світськими жінками; тому що хлопчиськом був, безжалісно подумав він. Йому доведеться вмерти, не пізнавши герцогинь, та він не шкодував за цим. З одного боку, за ті місяці, які йому лишилися, він міг колекціонувати перемоги, та йому не хотілося: так лише розтринькаєш себе. Коли тобі лишилося жити всього два роки, то треба радше зосередитися на одному. Жюль Ренар казав синові: "Вивчай одну жінку, але вивчай добре, лише тоді ти пізнаєш усіх їх". Треба було ретельно вивчати Лолу, в ресторані, на вулиці, в ліжку. Він провів своїм вказівним пальцем по Лолиному зап'ястю й подумав: я ще не дуже добре знаю її. Були ще куточки її тіла, яких він не знав, та й не завжди він знав, що відбувається в її голові. Але в нього був ще рік. І до цього слід було братися негайно. Він обернув до неї голову й почав уважно розглядати її.
— Чому ти так дивишся на мене? — поспиталася Лола.
— Я тебе вивчаю, — відказав Борис.
— Не люблю я, коли ти на мене так дивишся, завжди боюся, що здаватимуся тобі старою.
Борис усміхнувся до неї: вона залишалася недовірливою, ніяк не могла звинути до свого щастя.
— Не переймайся, — сказав він.
Вдова сухо привіталася з ними й сіла у крісло біля обвішаного орденами добродія.
— Ну, що, люба пані, — сказав добродій. — Слухатимемо промову Гітлера.
— Ох! А коли ж це? — поспиталася вдова.
— Сьогодні ввечері він виступатиме в Sportpalaats (*).
========
*Палац спорту (нім.) — прим. пер.
========
— Бр-р-р! — здригнувшись, мовила вона. — Тоді я раніше вкладуся до ліжка та ще й голову сховаю під укривалом, щоб не чути його. Гадаю, нічого втішного для нас він не скаже.
— Боюся, що так, — відказав добродій.
Запала мовчанка, потім він знову озвався:
— Бачите, найбільшу помилку зробили ми в 1936 році, під час демілітаризації рейнської зони. Туди треба було послати десять дивізій. Якби ми вищирили зуби, то німецькі офіцери отримали б наказ про відступ. Але Сарро чекав згоди від Народного фронту, а Народний фронт вирішив, що краще буде віддати нашу зброю еспанським комуністам.
— Англія не пішла б за нами, — зауважила вдова.
— Вона за нами не пішла б! Вона за нами не пішла б! — нетерпляче повторив добродій. — Гаразд, пані, тепер я поставлю вам запитання. Знаєте, що зробив би Гітлер, якби Сарро оголосив мобілізацію?
— Ні, не знаю, — відказала вдова.
— На-клав-би-на-се-бе-ру-ки, пані; мені відомо це з надійного джерела: вже двадцять років я знайомий із офіцером із 2-го відділу.
Вдома сумно схилила голову.
— Стільки втрачених нагод! — зітхнула вона.
— А хто винен, пані?
— Ох! — сказала вона.
— От-от! — сказав добродій. — Тож бо й воно! Ось що значить голосувати за червоних. Француза не виправити: війна вже на порозі, а він знай вимагає оплачуваних відпусток.
Вдова підняла голову: її обличчя було стривожене.
— То ви гадаєте, що буде війна?
— Про війну, — сказав добродій, — і думати немає чого. О-о, не так швидко вона буде. Ні, Даладьє не дитина, він, звичайно ж, поступиться. Але ми матимемо гірші неприємності.
— Негідники, — крізь зуби процідила Лола.
Борис із симпатією глянув на неї. Як на її думку, то чехословацьке питання було просте: на цю маленьку країну напали, Франція мусить її захистити. Вона не дуже зналася на політиці, зате була великодушна.
— Ходімо снідати, — сказала вона, — ці двоє діють мені на нерви.
І підвелася. Він глянув на її гожі пругкі стегна і подумав: жінка. Це була жінка, вся жінка, якою він володітиме сьогодні вночі. Він відчув, як від бажання в нього аж вуха зашарілися.
Позаду вокзал — і Ґомес у потязі, з ногами на лавці, він прискорив прощання: "Не люблю обіймів на пероні". Вона спускалася монументальними східцями, потяг ще стояв на вокзалі, Ґомес палив і читав газету, залізши з ногами на лаву, в нього були нові черевики з телячої шкіри. Вона бачила його черевики на сірій оббивці лави; він їхав у першому класі; війна має свої переваги. Ненавиджу його, подумала вона. Вона була суха і спустошена. Якусь мить вона ще бачила сліпуче море, порт і пароплави, потім усе зникло: темні готелі, дахи і трамваї.
— Пабле, не біжи так! А то впадеш.
Малюк зупинився на сходинці, нога зависла в повітрі. Він побачить Матьє. Він міг іще один день провести зі мною, але він волів провести його з Матьє. Її руки палали. Поки він був тут, життя було мукою; тепер, коли він поїхав, я не знаю, куди мені йти.
Малий Пабло поважно дивився на неї.
— А тато поїхав? — поспитався він.
Навпроти висів годинник, він показував тридцять п'ять на другу.