Він усе нервово закладав і закладав ногу за ногу.
— Хочете танцювати? — поспитався він.
— Ні, — відказала Івіш, — випити хочу. — Тоді налляла собі пів-келиха і пояснила: — Добре пити, коли танцюєш, бо танець не дає упитися, а алкоголь підтримує сили.
І з вимушеним виглядом додала:
— Як пречудово я розважаюся, та й закінчую блискуче.
"Ну, все, — подумав Матьє, — він з нею заговорив". Борис набрав поважного вигляду, він говорив, не дивлячись на Лолу. Лола мовчала. Матьє відчув, що стає червоний, мов рак, він був лютий на Бориса. Плечі височенного неґра на мить закрили Лолине обличчя, потім воно знову з'явилося, тепер уже з виразом замкнутости, далі музика урвалася, натовп розступився, і Борис вийшов з нього рішучий і лютий. Лола йшла трохи оддалі за ним, вигляд у неї був невдоволений. Борис нахилився до Івіш.
— Зроби мені послугу: запроси її танцювати, — попросив він.
Нітрохи не здивувавшись, Івіш підвелася й кинулася назустріч Лолі.
— О ні! — застогнала Лола. — Ні, моя крихітко Івіш, я так стомилася.
Якусь хвилю вони сперечалися, потім Івіш потягла її танцювати.
— Не хоче? — поспитав Матьє.
— Ні, — відказав Борис, — але вона мені заплатить за це.
Він був блідий, люта й водночас млява ґримаса на обличчі робила його схожим на сестру. Схожість була невиразна, та все ж неприємна.
— Не робіть дурниць, — стурбовано сказав Матьє.
— Ви ображаєтесь на мене, правда ж? — поспитав Борис. — Ви ж забороняли мені говорити з нею на цю тему...
— Я був би мерзотником, якби ображався на вас: ви ж добре знаєте, що дозволив... Чому вона не захотіла?
— Хтозна, — стенувши плечима, відказав Борис. — Зробила бридку ґримасу і сказала, що гроші їй і самій згодяться. Отак! — з лютим подивом сказав він. — Допіру я в неї що-небудь попрошу... вона відразу ж дає мені одкоша! Та вона мені за це заплатить, якщо жінка її віку хоче мати молодого коханця...
— Як ви їй це все пояснили?
— Сказав, що це для приятеля, котрий хоче придбати ґараж. Навіть прізвище назвав: Пікар. Вона його знає. Він і справді хоче купити ґараж.
— Мабуть, вона не повірила вам.
— Цього я не знаю, — сказав Борис, — знаю тільки одне: зараз вона мені за це заплатить.
— Та заспокойтеся ж! — вигукнув Матьє.
— Ну, нічого, — вороже сказав Борис, — це моя справа.
Він підійшов до високої білявки, вклонився їй, і вона, трохи зашарівшись, підвелася. Коли вони почали танцювати, Лола з Івіш пройшли в танку біля Матьє. Білявка пускала бісики, та посміхалася вона досить насторожено. Лола зберігала спокій, вона велично рухалася в танку, й люди розступалися перед нею, щоб виявити пошану. Івіш рухалася задки, піднявшим очі догори, й ні про що не підозрювала. Матьє взяв Борисового ножа за кінчик леза й короткими, сухими ударами постукав колодкою по столі: проллється кров, подумалося йому. Втім, йому все це було анідесь, на думці в нього була Марсель. Він думав:"Марсель, моя дружина", і щось над ним зімкнулося з хлюпотінням. Моя дружина, вона мешкатиме в моєму домі. Отак. Це природно, цілком природно, так само, як дихати чи ковтати слину. В ньому звучало й звучало: іди ж, не наїжачуйся, будь податливий, будь природний. У моєму домі. Я бачитиму її щодня упродовж усього мого життя. Він подумав:"Усе зрозуміло, в мене є життя".
Життя. Він дивився на ці розпашілі обличчя, на ці руді місяці, що пливли на подушечках із хмар:"В них є життя. У всіх. У кожного своє. Вони тягнуться через стіни дансинґу, через паризькі вулиці, перетинаються, перехрещуються і залишаються такими ж суворо індивідуальними, як зубна щітка, бритва, чи предмети туалету, які ніколи не позичаються. Я знав, що в кожного є своє життя. Не знав тільки, що є воно і в мене. Думав собі: я нічого не роблю, я не піддамся цьому. І що ж вийшло? А те, що я втрачав себе всередині". Він поклав ножа на стіл, взяв пляшку і нахилив її над своїм келихом, — вона була порожня. В келиху Івіш іще залишалося трохи шампанського, він узяв його й вихилив.
"Я ловив ґави, читав книжки, кохався. І це залишало слід! Кожен мій порух породжував поза мною самим, у майбутньому, якесь уперте очікування, котре потроху визрівало. Це очікування — це я сам, це я, котрий чекає на роздоріжжях, на середхрестях, у великій залі мерії XIV округу, це я там, у червоному фотелі, чекаю на самого себе, чекаю, коли ж я прийду, в чорному вбранні, з твердим пристібним комірцем, прийду і скажу, вмираючи від палу: так, так, я згоден узяти її за дружину". Він шалено струснув головою, та його життя вперто вимагало свого. "Помалу, але певно, під впливом свого настрою, своїх лінощів, витворив я свою власну мушлю. Тепер кінець, я замурований зусібіч! У центрі моє помешкання зі мною всередині, серед фотелів із зеленої шкіри, зовні ж існує вулиця Ґьоте, я завжди на неї виходжу, проспект дю Мен і ввесь Париж довкруг мене, північ попереду, південь позаду, Пантеон праворуч, Ейфелева вежа ліворуч, Порт-Клинянкур напроти, а посеред вулиці Венсинґеториґа маленька нора з рожевого оксамиту, спальня Марсель, моєї дружини, і Марсель усередині, гола, чекає мене. А довкруг Парижа — Франція, покреслена штрихами доріг в одному напрямку, а далі моря, то голубої, то чорної барви, Середземне голубе, а Північне чорне, Ла-Манш кольору кави з молоком, а ще далі країни, Німеччина, Італія, — Еспанія біла, тому що я не подався туди воювати, — а потім круглі міста на певних відстанях від моєї кімнати. Тамбукту, Торонто, Казань, Нижній Новґород, непохитні, як межові стовпи. Я приходжу, йду собі геть, гуляю, блукаю, та скільки б я не волочився, це все ж таки не що інше, як просто вакації університетського викладача, скрізь, де я не буваю, несу я з собою свою мушлю, я так і залишаюся у своїй кімнаті, посеред своїх книг, ні на один сантиметр не наближаюсь я до Марракеша чи Тамбукту. Навіть якщо я сяду в потяг, на пароплав, ув автобус, навіть якщо поїду на вакації в Марокко, якщо раптом приїду в Марракеш, то все одно залишуся у своїй кімнаті, вдома. І якщо я піду прогулятися майданами, базарами, якщо стисну плече якогось араба, щоб через нього доторкнутися до Марракеша, то що ж, в Марракеші буде цей араб, та не я: я так і залишуся сидіти у своїй кімнаті, супокійний і замислений, яким я й вирішив бути, за три тисячі кілометрів од марроканця і його бурнуса. У своїй кімнаті. Назавжди. Назавжди колишній коханець Марсель, а тепер її чоловік-викладач, назавжди той, хто так і не вивчив анґлійську, не вступив до компартії, не був ув Еспаніїї, назавжди".
"Моє життя". Воно оточувало його. Це був чудернацький предмет без початку й кінця, та все ж його не можна було назвати нескінченним. Він пробігав його очима від одної мерії до другої, від мерії XVIII округу, де він у жовтні 1923 року проходив призивну комісію, до мерії XIV округу, де він одружиться з Марсель у серпні чи вересні 1938 року; це життя мало сенс, невиразний і колихкий, як і будь-яке природне явище, в'язку прісноту, запах куряви й фіялок.
"Я провадив беззубе життя, — подумалося йому. — Беззубе. Ніколи не кусався, все чекав, зберігав себе на потім — і от допіру виявив, що в мене вже немає зубів. Що ж робити? Розтрощити свою мушлю? Легко сказати. Й усе ж таки! Що залишається? Крихітна крапелька смоли, що повзтиме в куряві, залишаючи за собою сяйнисту доріжку".
Він підняв очі й угледів Лолу, на її вустах була недобра посмішка. Він угледів Івіш: вона танцювала, відкинувши голову назад, пропаща, по ній не видно було, якого вона віку, й майбутнього в неї не було:"В неї немає мушлі". Вона танцювала, вона була напідпитку, вона не думала про Матьє. Геть не думала. Наче його ніколи й не існувало. Оркестр заграв арґентинське танґо. Матьє добре його знав, то було "Mio caballo murrio", та він дивився на Івіш, і йому здавалося, ніби він чує цей сумний жорстокий мотив уперше. "Ніколи не буде вона моєю, ніколи не ввійде до моєї мушлі". Він посміхнувся й відчув смиренне освіжаюче страждання, ніжно споглядаючи це маленьке, люте й тендітне тіло, об яке розбилася його свобода. "Люба моя Івіш, люба моя свободо". І зненацька над його розбещеним тілом, над усеньким його життям постала чиста свідомість, свідомість без будь-якого "я", просто дещиця теплого повітря; вона ширяла над ним, вона була як погляд, з високої високости дивилася вона на нього, нікчемну богему, дрібного буржуа, що руками й ногами тримається за свої звички, невдаху інтелектуала, "не революціонера, не бунтаря", на абстрактного мрійника, оточеного своїм плюсклим життям, — і винесла вирок:"Це пропаща людина, так їй і треба". Вона ні з ким не була солідарна, вона оберталася в бульбашці, котра теж оберталася з карколомною швидкістю, вона була розчавлена, пропаща, вона страждала там, на обличчі Івіш, звучала ефемерною й сумовитою мелодією. Червона свідомість, сумовита жалісна мелодійка, mio caballo murrio, вона здатна була на все, справді почувати відчай за еспанців, вирішувати все, що завгодно. Якби ж то так могло тривати й далі... Та далі воно не могло тривати: свідомість роздувалася й роздувалася, мов пухир, ось оркестр замовк, і вона луснула. Матьє опинився наодинці з собою, в глибині свого життя, сухий і суворий, він більше не засуджував себе, й тим більше не приймав себе, він був просто Матьє та й годі. "На один екстаз більше. А далі?" Борис порвернувся на своє місце, вигляд у нього був трохи пригнічений.
— От халепа!
— Що там? — поспитався Матьє.
— Та ця білявка. Мерзенне дівчисько!
— Що вона там накоїла?
Борис насупив брови і, не відповідаючи, здригнувся. Івіш підійшла до столу й сіла поруч із Матьє. Вона була сама. Матьє пробіг поглядом по залі й побачив Лолу поруч із музиками, вона розмовляла із Саррюньяном. Схоже було, що Саррюньян здивований, потім він крадькома кинув погляд у бік високої білявки, яка недбало махала віялом. Лола посміхнулася йому і перетнула залу. Коли вона сіла, вигляд у неї був чудернацький. Борис із цікавістю розглядав свій правий черевик, панувала важка мовчанка.
— Ну, це вже занадто, — вигукнула білявка, — ви не маєте права, нікуди я не піду.
Матьє здригнувся, всі пооберталися. Саррюньян запобігливо схилився над білявкою, неначе метрдотель, що приймає замовлення. Він щось казав їй, тихо й рішуче.