Він вимовив це так, як звичайно звертався до мене вдома: "Всевидько".
Тепер його голос не був сухий та байдужий, він розмовляв з присяжними так, ніби зустрів на вулиці знайомих.
— Панове, я не затримаю вашої уваги. Я хотів би використати час, який ще лишається, аби нагадати вам, що справа ця неважка, вона не потребує складного аналізу, розплутування складних фактів, але вона потребує, панове, щоб кожен з вас усвідомив собі чітко, без тіні сумніву,— винен підсудний чи не винен. Почати хоча б з того, що взагалі не було підстав цю справу передавати до суду. Справа ця проста і зрозуміла, як двічі по два.
Обвинувачення не пред'явило жодного медичного доказу, що підтверджував би злочин, у якому звинувачується Том Робінсон. Єдиний аргумент, на який посилається обвинувач,— це свідчення двох осіб. Перехресний допит показав, що вірогідність цих свідчень дуже сумнівна, до того ж підсудний їх рішуче спростовує. Підсудний не винен, але в залі сидить людина, справді винна.
Я глибоко співчуваю головному свідкові обвинувачення, проте яким би глибоким не було моє співчуття, воно має межі; я не можу виправдати її, коли вона намагається перекласти свою вину на іншого, поставивши на карту його життя. Я кажу "вину", бо головний свідок звинувачення винна. Вона не вчинила злочину, вона просто порушила суворий, освячений часом закон нашого суспільства, закон настільки невблаганний, що кожного, хто його порушить, суспільство викидає геть як недостойного. Вона жертва жорстоких злигоднів і темноти, але я не можу її жаліти: вона біла. Вона добре усвідомлювала мерзенність свого вчинку, проте бажання переважило закон, і вона, вперто добиваючись свого, перейшла межу дозволеного. Вона не зупинилась. А далі з нею трапилося те, що трапляється, мабуть, з кожним принаймні раз у житті. Вона зробила так, як роблять діти: спробувала позбутися доказів своєї причетності до вчиненого. Але перед нами не дитина, що ховає крадені ласощі: вона завдала своїй жертві жорстокого удару — їй треба позбутися того, хто знає про неї правду. Він не повинен більше потрапляти їй на очі. Їй треба знищити свідчення своєї провини.
Що ж це за свідчення? Том Робінсон, жива людина. Вона хотіла позбутися Тома Робінсона. Своїм існуванням Том Робінсон весь час нагадував би їй про те, що вона вчинила. А що вона вчинила? Намагалася спокусити негра.
Вона, біла, намагалася спокусити негра. Наважилася на вчинок, якому в нашому суспільстві немає виправдання: поцілувала чорного. І не якогось старого негра, а молодого, сильного чоловіка. Доти закон для неї не існував, але досить було його порушити, як вона відразу ж попала в його безжалісні лещата.
Батько випадково побачив це. Що він сказав, ми знаємо із свідчення підсудного. Що ж зробив батько? Ми не знаємо напевно, але Мейєлу Юел хтось по-звірячому побив, і є непрямі докази, що били її лівою рукою. Ми знаємо також, що містер Юел почав діяти так, як діяв би на його місці кожен богобоязливий, непримиренний і поважний білий. Він подав відповідні свідчення, безсумнівно, підписані лівою рукою, і Том Робінсон опинився на лаві підсудних і, як ви самі бачили, давав присягу, поклавши на біблію єдину здорову руку — праву.
Отже, тихий, порядний, скромний негр, який мав необережність пожаліти білу жінку, змушений тепер заперечувати слова двох білих. Нема потреби нагадувати вам, як вони поводилися, коли давали свідчення,— це ви бачили самі. Свідки звинувачення, за винятком шерифа округу Мейкомб, стали перед вами, панове, перед судом, безсоромно впевнені, що їхні свідчення не викличуть ні найменшого сумніву, впевнені, що ви, панове, поділяєте їхню думку — хибну думку — про те, що всі негри брехливі, що всі негри розпусні, що білі жінки повинні остерігатися всіх негрів,— так міркують наші свідки і люди їхнього кола.
Таке припущення, панове, по своїй суті — брехня, така ж чорна, як шкіра Тома Робінсона, і ви це знаєте не гірше за мене. Проте ви добре знаєте правду, ось вона: є негри брехливі, є негри розпусні, є й такі негри, яких повинні остерігатися жінки — і білі і чорні. Але ж це можна сказати про все людство, а не тільки про якусь одну расу. В цьому залі не знайдеться людини, яка б жодного разу в своєму житті не збрехала, яка б хоч раз у житті не повелась аморально, нема на світі такого чоловіка, який хоч раз не подивився б на жінку хтиво.
Аттікус замовк і дістав з кишені носовичок. Потім він зняв і протер окуляри, і тоді ми зробили ще одне відкриття: раніше ніхто з нас ніколи не бачив, щоб Аттікус пітнів — на його обличчі не було й краплини поту, а тепер воно вилискувало, наче від загару.
— Ще кілька слів, панове, і я закінчую. Томас Джеферсон колись сказав, що всі люди від природи вільні і рівні; янкі і моралісти з вашінгтонських департаментів частенько дорікають нам цими словами. В наш благословенний час, у тисяча дев'ятсот тридцять п'ятому році, люди схильні повторювати ці слова до речі й не до речі. Ось вам один з таких безглуздих прикладів: педагоги переводять з класу в клас тупоголових і ледарів разом із здібними, бо всі люди, серйозно доводять педагоги, рівні від природи, а діти, залишені на другий рік, страшенно страждають од свідомості своєї неповноцінності. Але ми знаємо, що не всі люди народжуються рівними в тому розумінні, як дехто хоче нас переконати: один вирізняється своїм розумом, у другого з незалежних від нього причин більше можливостей, третій може більше заробити, одні жінки вміють краще пекти пироги — словом, є люди, від народження набагато обдарованіші, ніж інші.
Та є в нашій країні установа, перед якою всі люди рівні — жебрак і Рокфеллер, тупоголовий і Ейнштейн, невіглас і ректор університету. Ця установа, панове,— суд. І не має значення, який це суд — верховний суд Сполучених Штатів, чи скромний мировий суд десь у глушині, чи наш вельмиповажний суд, де ви засідаєте. Наші суди, як і інші громадські установи, мають свої вади, але при всьому тому суд у нашій країні — великий зрівнювач, і перед ним усі люди рівні.
Я не ідеаліст і не схильний вважати, що наш суд взагалі і суд присяжних зокрема — найбільш досконала установа. Це не ідеал, але це жива, реальна дійсність. Панове, суд в цілому не кращий, ніж кожен із присяжних, що слухають цю справу. Поміркованість суду — це поміркованість присяжних, поміркованість присяжних в цілому — це поміркованість кожного зокрема. Я певен, панове, що ви безсторонньо розглянете заслухані сьогодні свідчення, приймете справедливе рішення і відпустите підсудного до його сім'ї. В ім'я бога закликаю вас: виконайте свій обов'язок.
Останні слова Аттікус вимовив ледь чутно, і, одвернувшись від присяжних, він іще щось сказав, але я не розібрала. Незрозуміло було, чи він звертався до присяжних, чи розмовляв сам із собою. Я штовхнула Джема під бік.
— Що він сказав?
— Він, здається, сказав: "Ради бога, повірте йому".
Діл раптом перегнувся поперед мене і смикнув Джема за рукав.
— Подивись-но туди! — І показав пальцем.
Ми глянули і на мить завмерли. По середньому проходу йшла Келпурнія. Вона прямувала до Аттікуса.
РОЗДІЛ XXI
Келпурнія ніяково зупинилася біля бар'єра, чекаючи, коли її помітить суддя Тейлор. На ній був свіжий фартух, в руках вона тримала конверт.
Нарешті суддя Тейлор побачив її і сказав:
— Це, здається, Келпурнія?
— Так, сер,— відповіла вона.— Будь ласка, сер, можна передати містерові Фінчу записку? Вона ніякого відношення до... до суду не має.
Суддя Тейлор кивнув головою, і Аттікус узяв з рук Келпурнії конверт. Розірвавши його, він прочитав записку і сказав:
— Ваша честь, я... це записка від моєї сестри. Вона пише, що десь зникли мої діти... пішли опівдні і досі... я... чи не могли б ви...
— Я знаю, де вони,— озвався містер Андервуд.— Он вони, на галереї для кольорових... вони прийшли туди рівно о першій годині і вісімнадцять хвилин.
Батько обернувся і глянув угору.
— Джем, ідіть-но сюди! — гукнув він.
Потім щось сказав судді, але нам не чутно було. Ми протиснулися повз преподобного Сайкса і попрямували до сходів. Аттікус і Келпурнія зустріли нас унизу. Келпурнія — розгнівана, Аттікус — виснажений.
Джем аж підскакував від радості:
— Ми виграли, правда ж, виграли?
— Не знаю,— коротко відповів Аттікус.— Ви весь час були тут? Ідіть з Келпурнією, вечеряйте і сидіть дома.
— Ой, Аттікус, дозволь нам повернутися! — почав благати Джем.— Дозволь нам послухати вирок. Будь ласка!
— Невідомо, скільки доведеться чекати, присяжні можуть затриматися довго, а можуть повернутися за хвилину...— Але ми бачили, що Аттікус полагіднів.— Гаразд, оскільки ви всю справу слухали, можете послухати до кінця. Тільки приходьте сюди після вечері, але їжте спокійно, не поспішайте, нічого особливого ви не пропустите, а якщо присяжні все ще будуть радитися, почекаєте разом з нами. А втім, думаю, що все скінчиться до того, як ви повернетесь.
— Думаєш, його так скоро виправдають? — запитав Джем.
Аттікус розкрив рот, хотів відповісти, але так нічого й не сказав, повернувся і пішов.
Я молилася, щоб преподобний Сайкс зберіг наші місця, та згадала, що, коли присяжні пішли радитись, глядачі повалили з залу суду на вулицю. Тепер вони накинулися на аптеку, пивницю, готель — принаймні ті, хто не взяв з собою нічого на вечерю. Я перестала молитись.
Келпурнія повела нас додому.
— Відшмагати б вас усіх. Подумати тільки, щоб діти отаке слухали! Містер Джем, ви не придумали нічого кращого, ніж повести свою маленьку сестру на цей суд? Міс Олександру параліч розіб'є, коли вона про все дізнається! Не годиться таке дітям слухати...
На вулиці вже загорілися ліхтарі, і кожен, коли ми підходили ближче, освітлював профіль розгніваної Келпурнії.
— Містер Джем, я думала, у вас є голова на в'язах. Ну й додумалися! Взяти з собою маленьку сестру. Додумалися, сер! І вам не соромно? Невже у вас ніякої тями нема?
Я раділа. Стільки цікавого за один день — на цілий рік вистачить перебирати в пам'яті, а тепер ось Келпурнія шпетить свого дорогоцінного Джема — які ще чудеса чекають на мене сьогодні?
Джем усміхався.
— Кел, а тобі самій хіба не цікаво почути, що там було?
— Замовкніть, сер! Вам би від сорому й голови не підводити, а ви всміхаєтесь...— І Келпурнія знову почала сварити Джема, але він лишався байдужим.