Сам Джаспер, я повинен сказати,— оповідач нікудишній; я не раз був свідком, коли його розпитували про цю історію, але він ніколи не вмів до пуття про це розповісти, хоч усі й знають, що це був славний подвиг. Так, так, Джаспер поганий оповідач це змушені визнати навіть його найкращі друзі. "Вітрогон" ж^ тоді, вважайте, був майже в руках французів і мінгів, але Джаспер вирятував його, пішовши на такий маневр, на який здатна відважитися тільки людина з гострим розумом та хоробрим серцем. Сержант розповість це краще за мене, і було б добре, щоб ви так, при нагоді, коли-небудь попросили його. А Джаспера шкода й турбувати: він тільки зіжмакає усю цю історію, бо оповідач з нього зовсім нікудишній.
Мейбл про себе вирішила довго не чекати, а ще сьогодні розпитати в батька все про ту незвичайну історію, бо кращої нагоди почути похвалу на адресу того, хто погано оповідає, про свої подвиги, вона собі навіть уявити не] могла.
— А як "Вітрогон" — залишиться з нами, коли ми прибудемо на острови,— запитала вона, якусь мить вагаючись, чи годиться їй таке питати,— чи покине нас самих?
— Всяк може бути, залежно від обставин. Джаспер рідко коли тримає корабля на якорі, якщо є якесь діло: тож цілком можливо, що й цього разу він не сидітиме склавши руки. Одначе я так мало знаюся на кораблях та справах водяної стихії взагалі, окрім хіба що переправ на пірозі через пороги й водоспади, що взагалі нічого не скажу. В одному я, проте, переконаний: під командуванням Джаспера, який знаходить стежку на Онтаріо не згір-ше якого делавара на суші, ми можемо бути цілком спокійні.
— Л наш делавар, Великий Змій... чому Це він тут зараз не з нами, Слідопите?
— Ви б краще запитали: "Чому це ви, Слідопите, тут?" Змій на своєму місці, де йому й належить бути, а от я — ні. Він-бо пішов з двома-трьома розвідниками берегом озера й зустрінеться з нами тільки па островах, щоб передати відомості, які йому, може, пощастить роздобути. Сержант — досвідчений вояк: він не виступить назустріч ворогові, не забезпечивши тилу! Як жаль тільки, Мейбл, що ваш батечко не від роду генерал, як дехто з цих зайд-англійців, .що поналазили сюди! Я певен: якби йому доручили командування, за один 'тиждень і ноги французької не було б у Канаді!
— А нам хіба що — доведеться зустрітися з ворогами? — запитала, усміхнувшись, Мейбл і вперше відчула невиразний страх, збагнувши небезпечність експедиції.— Невже навіть до бою може дійти?
— Якщо навіть і дійде, Мейбл, то у нас знайдеться чимало чоловіків, готових з радістю заступити вас від будь-якої небезпеки. Та ви дочка вояка і до того ж, як ми знаємо, не з полохливих."Отож хай страх перед боєм не відганяє нині сну від ваших прекрасних очей!
— Таке скажете, Слідопите! Я взагалі сміливіше почуваюся тут, у глушині лісів, ніж там, у місті, де на тебе чигає стільки спокус звідусіль, хоч я ніколи й не піддавалася їм, пам'ятаючи, чим я зобов'язана своєму дорогому батечкові.
— Ви така ж, якою була й ваша матінка. Мені сержант не раз казав ще тоді, як я не бачив вашого прекрасного личка: "Сам,— каже,— переконаєшся, що Мейбл у .всьому-— викапана матір: не тонкосльоза і не слабкодуха; вона ніколи не розкисне, побачивши, що в тебе якийсь клопіт, а навпаки — підбадьорить тебе в небезпечну хвилину". Отак і казав!
— А до чого б це батькові було розповідати усе це, Слідопите? — насторожено запитала дівчина.— Чи він гадав, що у вас складеться краща думка про мене, коли знатимете, що я не боягузка, як то люблять прикидатися більшість жінок?
Це просте запитання так збентежило Слідопита, що він не знав, що йому й робити: вдатися до омани? — але ж це було не перед ворогом на полі бою; таїтися навіть зі своїми помислами? — але ж це суперечило усій його природі. Водночас якесь чуття, в котрому він і сам не міг як слід розібратися, підказувало йому, що відкрити щиро всю правду було теж недоречно, а приховати її — не входило, у його правила й звичку. Опинившись у такій скруті, він хоч-не-хоч вибрав середній шлях — вдався до натяків та недомовок, щоб і не сказати, чого не треба, і в той же час нічого не приховати.
— Маєте знати, Мейбл, що ми з сержантом давні друзі,— почав Слідопит,— і що ми з ним не один день і не один кривавий бій провели пліч-о-пліч, хоча, коли казати прав-
ду, то й не зовсім пліч-о-пліч, бо я завжди був трохи попереду, як розвідник, а ваш батько — з його вояками, як і належить солдатові королівського війська... А в нас, передових бійців, так уже ведеться, що, коли замовкають рушниці, ми рідко балакаємо про минулий бій, а найчастіше, сидячи коло нічних багать чи продовжуючи похід, ділимося тим, що в кого в душі'найдорожче,—так само, як— і ви, дівчата, коли сходитеся, аби посміятися й поділитися своїми таємничками. Отож і не дивно, що сержант, маючи таку доньку, яку він любив і любить понад усе на світі, чи не найчастіше розповідав мені саме про неї, а я, не мавши ні дочки, ні сестри, ні матері,— взагалі нікого з рідних чи близьких, окрім хіба делаварів, до яких у мене особлива прихильність, слухав його, проймався його чуттями... і теж полюбив вас, Мейбл, ще до того, як побачив вас... Так, так, полюбив, тільки наслухавшись так багато про вас.
— А тепер, коли ви побачили мене,— довірливо й невимушено усміхаючись, промовила дівчина, яка навіть і не підозрювала, що в Слідопитових словах криється щось більше, ніж батьківська любов чи братня прихильність,— тепер ви, либонь, починаєте усвідомлювати, яка то необачність здружуватися з людьми, яких знаєш тільки з розповідей інших.
— То не дружба, Мейбл... то не дружба, що я до вас почуваю. У мене почуття дружби до делаварів, і я маю його ще від дитинства,
т
але це почуття до них, і навіть до найкращого з них, зовсім не схоже на те, що з'явилося в мене до вас після сержантових розповідей і особливо тепер, коли я знаю вас краще. Я часом боюся, що для людини, котра має такий небезпечний чоловічий фах, як фах провідника, розвідника чи навіть солдата, нерозважливо заводити дружні стосунки з жінками... та ще й з молодими, бо ці стосунки можуть підірвати в неї бойовий дух і відвернути її від звичних занять...
— Сподіваюся, Слідопите, ви не хочете сказати, що дружба з такою дівчиною, як я, применшить вашу дотеперішню хоробрість та волю до боротьби з французами?
— Аж ніяк ні, аж ніяк ні! Коли б вам, наприклад, загрожувала небезпека, боюся, що мене могло б охопити шаленство; та перш ніж ми стали, як я б сказав, такі близькі знайомі, у мене тільки й думки було, що про свої походи, розвідки, вилазки, бої та інші пригоди, а от нині вони мене турбують менше. Тепер я більше думаю про те, щоб, зостатися в казармі та щоб увечері зійтися й побалакати про почуття, в яких нічого немає від ворожнечі й кровопролиття, та ще про молодих жінок і їхній сміх, про їхні веселі й ніжні голоси, чарівні погляди та приваби! Я іноді кажу сержантові, що він та його дочка зіпсують одного з найкращих і найдосвідчені-ших розвідників кордону!
— Тільки не вони, Слідопите! Вони докладуть усіх зусиль, щоб зробити з того, хто.
вже є такий прекрасний, ще й довершеного. Ви нас погано знаєте, коли думаєте, що я чи мій батько хотіли б бачити вас хоч трохи зміненим. Залишайтеся, яким ви нині є: таким само чесним, відвертим, з чистим сумлінням, безстрашним, мудрим і гідним, найбільшого довір'я провідником, і тоді ні я, ні мій батечко ніколи не перестанемо думати про вас так, як думаємо про вас тепер.
В густій темряві Мейбл не могла помітити, як мінилося Слідопитове лице, але вона своїм чарівним личком була повернена до нього, коли говорила з запалом, рівйим її відвертості, підкреслюючи цим, як далеко від будь-якого збентеження була її душа і які щирі були її слова. Правда, щоки дівчини ледь помітно шаріли, але то було тільки від збудження та щирості почуттів, хоча жоден її нерв не затріпотів і ні голос, ні серце своїм биттям не зраджували її. Одне слово, і зовні, і в душі вона була довірливою й щирою дівчиною, котра висловлювала свою повагу представникові іншої статі так, як він, на її думку, заслуговував того своїми вчинками та чеснотами, не проявляючи — при цьому жодних ознак емоцій, що супроводжують ніжніші освідчення.
Слідопит, проте, був надто недосвідчений, щоб розібратися в усіх'цих відмінностях, а безпосередність і сила слів Мейбл тільки підбадьорили добродушного мисливця. Не бажаючи, а може, й не в змозі будь-що сказати, він одійшов убік і, зіпершись на свою рушницю, хвилин десять у глибокій мовчанці дивився на зірки.
А цим часом на фортовому бастіоні між Ланді та сержантом відбувалася вже згадана вище розмова.
— Ранці перевірено?— запитав майор Данкен, глянувши на поданий йому сержантом рапорт, якого в темряві вже не можна було прочитати.
— Всі до одного, ваша честь, і всі вони в порядку.
— А спорядження, зброя?..
— Все як слід, пане майоре, і готове хоч зараз до бою.
— Ви добирали вояків за моїм списком, Дангеме?
— Тільки за ним, сер. Кращих у полку й не відшукати.
— Пам'ятайте, що вам треба саме найкращих вояків, сержанте: адже це вже третя спроба добитися успіху в цій операції; у двох попередніх, проведених під командою прапорщиків, які так лестили мені обіцянками ус-піху, ми зазнавали невдач. Я не маю наміру зовсім відмовлятися від плану, який забрав стільки праці й затрат, але ця .спроба буде остання, і її успіх в основному залежить від вас та від Слідопита.'
— Можете покластися на кожного з нас, пане майоре! Як на наш хист і досвід, — це завдання иамі під силу, і, сподіваюся* ми його виконаємо з честю. Я певен, що Слідопит не буде зайвий теж.
— На нього справді можна цілком і повністю покластися. Незвичайна • це людина, Дангеме, і він довгенько був для мене загадкою, а от нині, коли я краще його пізнав, він викликає в мене аніскільки не меншу повагу, ніж перший-ліпший генерал у війську його королівської величності.
— Я сподівався, сер, що мій намір видати за нього Мейбл ви розглядатимете як такий, що його мені треба тільки бажати та здійснювати.
— Щодо цього, сержанте, то час покаже,— відповів, посміхаючись, Ланді, хоча й цього разу тонші відтінки виразу обличчя сховала темрява.— Однією жінкою іноді важче керувати, ніж цілим полком чоловіків.