Після короткої наради з індіянами вони розпалили вогнище й заходилися лаштуватись на ночівлю.
Узявши приклад із своїх досвідченіших товаришів, Манро й Данкен спали цієї ночі якщо й не зовсім спокійно: то, в усякому разі, без страху. Роса вже випарувалась, сонце розвіяло туман і яскравим промінням освітило ліс, коли вони знов рушили в дорогу.
По кількох милях Соколине Око, що йшов попереду, почав сповільнювати ходу, ступаючи чим далі обережніш. Часто він зупинявся, оглядав дерева, а перетинаючи хоч би й дрібний струмочок, уважав на глибину потоку, його швидкість, колір води. Не звіряючись на самого себе, він раз у раз заклопотано радився із Чингачгуком. Під час однієї з таких нарад Гейворд помітив, що Анкес, хоч уважно прислухається до розмови, сам у ній не бере участі. Данкенові кортіло запитати молодого ватага, чи все гаразд, але спокійна й гідна постава індіянина показала йому, що Анкес — як, власне, і Данкен теж — цілком покладається на розум і розважливість старших товаришів. Нарешті розвідник озвався по-англійському, щиро пояснивши, що вони опинилися в скруті.
— Коли я побачив, що стежка до гуронського селища стелиться на північ, — сказав він, — мені не треба було багато морочитись, аби зрозуміти, що вони йтимуть долинами, поміж водами Гудзону й Горікену, доки не добудуться до витоків канадських річок, які допровадять їх до самого серця країни французів. Але ось ми вже недалеко від Скаруну[28], а жодного сліду так і не побачили. Можливо, ми не туди пішли?
— Боронь боже від такої помилки! — вигукнув Данкен. — Пройдімося ще раз своїм слідом і пригляньмося пильніше. А не може Анкес нам чогось слушного порадити?
Молодий могіканин хутко глянув на батька, але не відповідав, усе так само стриманий На обличчі. Чингачгук перехопив його погляд і помахом руки дозволив синові заговорити. Ту ж мить лице Анкесове зблиснуло радістю. Схопившися з місця, мов олень, він умах вискочив на невеличкий пагорок за якийсь десяток ярдів попереду і тріумфально пристав над свіжопокопирсаною землею, так наче тут недавно проходила в'ючна тварина. Весь гурт Стежив очима за цим несподіваним рухом і з розквітлого обличчя юнака вичитав приємну звістку.
— Слід, — заявив розвідник, підходячи до Анкеса. — Цей парубок, як на свої літа, неабияк спостережливий і кмітливий.
— Але дивна річ, що він так довго мовчав про це, — тихо промовив Данкен, ставши обік розвідника.
— Ще б дивніша річ була, якби він заговорив без дозволу! Ні, ні. Цей ваш білий молодик, що знання свої здобуває з книжок і міряє їх сторінками, може собі уявити, що розумом, як і ногами, він прудкіший за батька. Але де досвід за вчителя, там учень добре знає, чого вартий пережитий вік.
— Дивіться! — мовив Анкес, показуючи на південь і на північ, куди в обидва боки слалася помітна тропа. — Темноволоса подалася до морозу.
— Жоден собака ніколи не мав кращого сліду, — відказав розвідник, жваво пориваючись уперед у підказуваному напрямку. — Нам пощастило, та ще й здорово! Можемо йти тепер, задерши вгору носа. Ага, ось вони, ваші ступаки. Цей гурон подорожує, немов білий генерал. Здурів хлопець, не йнакше. Пошукай-но, сагаморе, чи нема тут де сліду від коліс, — провадив він далі, озираючись і задоволено сміючись. — Скоро ми побачимо, що цей довбур їде в кареті, а за ним стежать три пари очей, найкращих на все пограниччя.
Піднесений розвідників настрій і такий дивовижний успіх переслідування, та ще й після того, як дали гак на добрих сорок миль, оживив надію в серці у кожного. Вперед тепер посувалися швидко, мавши певність подорожнього, що простує битим шляхом. Коли який ручай, скеля або твердий грунт переривали слід, метке око розвідника віднаходило його трохи далі, і то так швидко, що майже не доводилося приставати. Те, що Магуа йшов самими долинами, тільки полегшувало їм дорогу, запевняючи бодай напрямок руху. Але звідси зовсім не випливало, що гурон занехаяв звичне тубільне мистецтво ошукувати переслідувачів, — фальшиві сліди, раптові повороти траплялися часто, де дозволяв на це струмок чи характер поверхні. Однак подорожани рідко давалися на обман або викривали свою помилку, ще коли були недалеко від сліду.
В другій половині дня вони перекинулись через Скарун і рушили на захід. Проходячи глибокою долиною, через яку біг прудкий потік, вони несподівано опинились на місці спочивку Хитрого Лиса. Над струмком лежали головешки погаслого багаття, усюди були розкидані оленячі кістки, галузки на деревах пообгризувані кіньми. Побіч Гейворд знайшов навіть невеличкого куреня і приглянувся до нього зворушено, гадаючи, що саме тут спочивали Кора й Еліс. Але хоч землю навкруг було витолочено і відбитки ніг людських та тваринних ясно видко, далі всякі сліди раптом зникали.
Щоправда, сліди нарагансетів скоро знайшлися, але коні, здавалося, просто никали самопасом. Анкес, що, як і Чингачгук, намагався вистежити, куди ж ті коні пішли, раптом знайшов зовсім свіжі ознаки їх присутності.
Перше ніж кинутись їхнім слідом, він сповістив товаришів про своє відкриття і, поки ті ще радилися, встиг вигулькнути знову, ведучи обидві кобилиці — сідла на них були поламані, а черпаки брудні, так наче тварини вільно блукали з кілька день.
— Що це означає? — запитав Данкен, бліднучи й стривожено озираючись, мовби кущі й листя крили в собі якусь жахливу таємницю.
— Що наша дорога близько до кінця і що ми у ворожій країні, — відповів розвідник. — Якби на того негідника напирала погоня й панночки не годні були йти пішки, він міг би зняти з них скальпи. Але не чуючи ворогів за плечима й маючи такі добренні коні, він і волосини їм не зайняв. Я знаю, що у вас на думці, і це сором нам, білим, таке думати. Коли хто гадає собі, що хай навіть і мінг здатен заподіяти зло жінці, той не знає ані індіянської вдачі, ані законів лісу. Ні, ні. Я чув, що французькі індіяни забралися в ці гори полювати на лосів, і ми, очевидно, недалеко від їхнього табору. Та хоч би там як, коні є тут, а гуронів нема; отже пошукаймо, куди вони подалися.
Соколине Око й могікани тепер не в жарт взялися до роботи. Накреслили коло кількасот футів в обводі, і кожен узяв на себе ділянку. Пильні обстежини, одначе, нічого не дали. Відбитків було багато, але все такі, що не виходили поза цю місцину. Розвідник і його товариші ще раз обійшли круг стоянки, ступаючи слід у слід, і зібралися знов посередині, не більше знаючи, як і перше знали.
— Що за чортовиння! — вигукнув Соколине Око, побачивши розчаровані обличчя індіян. — Мусимо зійти вниз, сагаморе, до початку струмка, і дюйм по дюйму все перевірити. Оце щоб гурон похвалявся перед своїми, що його нога не полишає сліду! Та ввік такого не може бути!
Сам подавши приклад, розвідник з подвоєним завзяттям узявся до пошукувань. Ані листочка не полишили у спокої, кожну хмизину підіймали й кожного камінця, — бо ж відомо, що індіяни часто прикривають ними свої сліди, працюючи над цим страх як терпляче й ревно. Але нічого нового не відкрилося. Нарешті моторний Анкес перший скінчив свою пайку роботи, загатив землею струмок і відвів воду в інше річище. Тільки-но корито струмкове підсохло, він схилився над ним і почав гостро й допитливо приглядатись. Захоплений вигук сповістив про успіх молодого вояка. Коли весь гурт з'юрмився навкруг, Анкес показав на відбиток мокасина у вогкому намулі.
— Хлопчина буде гордістю свого народу і терням у тілі гурона, — мовив Соколине Око, дивлячись на слід не з меншим захопленням, як котрий природознавець на мамутове ікло чи мастодонтове ребро. — Але це слід не індіянина. Занадто великий притиск на п'яту, і носаки квадратові, наче це якийсь французький танцюриста викидав коники перед земляками. Анкесе, збігай-но назад, зміряєш стопу співакову. Онде напроти тої скелі, під горою, чудовий її відбиток.
Коли юнак виконав доручення, розвідник і Чингачгук уважно перевірили слід. Розміри збіглися, і Соколине Око без вагань заявив, що це слід Девіда, котрий змушений був знову черевики змінити на мокасини.
— Тепер мені все ясно, так наче я на власні очі бачив хитрощі Лисові, — додав він. — Співакові таланти, головне, в горлянці та ногах, тож його й примусили йти першим, а самі ступали йому в сліди.
— Але, — скрикнув Данкен, — я не бачу слідів…
— Панночок, — перепинив його розвідник. — Цей шельмак знайшов спосіб якось нести їх, аби таким чином ошукати переслідувачів. Голову даю, що за кільканадцять ярдів ми побачимо сліди їхніх гарненьких ніжок!
Подорожани рушили тепер уздовж струмка, занепокоєно вдивляючись у відбитки ступнів. Потік скоро повернувся у своє русло, але лісовики, не спускаючи з ока його берегів, ішли все далі, певні, що слід лежить під водою. Трохи більш як за півмилі струмок обмивав підніжжя великої голої скелі. Тут усі зупинилися, щоб пересвідчитись, чи не вийшли з води гурони.
І добре зробили, бо меткий і спостережливий Анкес невдовзі нагледів відбиток ноги на мшині, куди необачно ступив котрийсь гурон. Ідучи в підказаному напрямкові, молодий могіканин заглибився в сусідні зарості і впав на слід такий свіжий та виразний, як і той, що був перед струмком. Ще один вигук юнака сповістив товаришів про відкриття і припинив їхні пошуки.
— Так, хитрість це чисто індіянська, — мовив розвідник, коли весь гурт зібрався біля сліду. — Тут і білий запевне дався б ошукати.
— То ми йдемо далі? — запитав Гейворд.
— Не так хутко, не так хутко. Дорогу свою ми знаємо, але не завадить уважно над усім поміркувати. Така моя думка, майоре. Тут усе ясне й певне, крім одного: як той негідник перепровадив жінок, не полишивши від них сліду в струмку. Навіть гурон занадто ґречний, щоб дозволити їхнім делікатним ніжкам ступити у воду.
— Але чи ось це не поможе нам у клопоті? — сказав Гейворд, указуючи на подобу якихось примітивних нош, зроблених з гілля і лозинами переплетених, що валялися неподалік, викинуті, очевидячки, за непотребою.
— А таки поможе! — врадувано скрикнув Соколине Око. — Шельмаки на хвилину дороги витратили цілі години фальшувань, аби лиш затерти за собою сліди. Що ж, я знаю: вони ладні й увесь день згаяти на таку марницю. Ось ми маємо три пари мокасинів і дві пари маленьких ніг. Ну й дивація, що людська істота може ходити на таких дрібненьких ніжках! Дай-но мені ременя, Анкесе, я зміряю довжину цієї ступні.