Таким чином Корак безпечно перейшов річку, навіть не замочивши ніг.
Тантор ішов на південь швидкою нечутною ходою, і для нього не існувало жодних перешкод, окрім величезних дерев пралісу. Іноді Коракові доводилося залишати широку плескату голову і пересуватись по деревах, бо гілля нависало над самісінькою спиною слона. Врешті вони дісталися краю галявини, на якій розбив табір ненависний швед, але не зупинилися. Ворота були із східного боку й виходили на річку. Тантор і Корак надходили з півночі, де воріт не було. Але навіщо Танторові ворота?
За наказом мавполюда Тантор підняв хобота догори, щоб не подряпати його ніжної шкіри об кущі "бома", і пройшов так, наче там нічого не було. Десяток чорношкірих сиділи навпочіпки біля своїх хатин, коли почули шерех і побачили, хто наближається. З переляканим вереском вбий підхопились і чкурнули до воріт. Тантор погнався за ними. Він ненавидів людей і думав, що Корак прийшов на полювання. Але мавполюд завернув його до великого полотняного намету, що стояв посеред галявини, — там мали бути дівчина і викрадач.
Мальбін лежав біля входу в намет у гамаці під невеликою запоною. Він втратив багато крові, рани боліли, і він дуже ослаб. Він здивовано прислухався до криків своїх людей, визирнув і побачив, як вони тікають до воріт. В цей час з-за рогу намету висунулася величезна голова Тантора, а потім з'явився увесь слон. Слуга Мальбіна, який ніколи не був надто прив'язаний до свого пана, чкурнув геть, щойно побачив страшного звіра, і безпомічний Мальбін залишився сам. Слон зупинився за кілька кроків від гамака, в якому лежав поранений. Мальбін застогнав. Він був надто кволий, щоб тікати. Міг лише лежати й дивитися широко розплющеними очима в маленькі очиці розлюченого звіра, від погляду якого холола кров, і очікувати смерті.
І раптом, на його превеликий подив, зі спини слона зістрибнула людина. Мальбін відразу впізнав у цьому дивовижному створінні того, хто згромадив довкола себе великих мавп та бабуїнів, — білого воїна джунглів, що звільнив короля бабуїнів і нацькував розлючену зграю волохатих чортів на нього і Єнсена. Мальбін скоцюрбився від страху.
— Де дівчина? — спитав Корак англійською.
— Яка дівчина? — спитав Мальбін. — Тут нема ніяких дівчат, лише дружини моїх слуг. Хочеш якусь із них?
— Біла дівчина, — відповів Корак. — Не здумай мені брехати — ти її викрав від друзів. Вона в тебе. Де вона?
— Це не я! — закричав Мальбін. — То все англієць, він намовив викрасти її. Він хотів поїхати з нею до Лондона. Вона й сама хотіла їхати. Його звуть Бейнс. От у нього й спитай, якщо ти хочеш знати, де дівчина.
— Я саме від нього! — сказав Корак. — Він мене й послав сюди. Дівчини з ним немає. А тепер годі брехати, кажи правду. Де вона? — Корак погрозливо ступив до шведа.
Мальбін побачив на його обличчі вираз рішучості й люті і здригнувся.
— Я скажу! — закричав він! — Не чіпай мене. Я розповім усе, що знаю. Дівчина була тут, але це Бейнс намовив її лишити своїх друзів, обіцяючи одружитися. Він не знав, хто вона, а я знаю, тому що за її повернення обіцяно велику винагороду. Мені потрібні були тільки гроші. Але вона втекла через річку на моєму каное. Я гнався за нею, але з'явився Бог зна звідки шейх, схопив її, напав на мене й прогнав. А потім прийшов Бейнс, розлючений, що втратив дівчину, і ледь не застрелив мене. Хочеш, то йди до шейха і спитай — він виховував її змалку, як свою доньку.
— То вона не донька шейхова? — спитав Корак.
— Ні! — відповів Мальбін.
— А хто ж вона? — спитав Корак.
Мальбін побачив можливість вигоди для себе. Єдина користь із того, що він знав, тепер полягала в можливості обміняти знання на життя. Він не сумнівався, що цей здичавілий мавполюд уб'є його, не вагаючись.
— Я скажу все, коли ти знайдеш її, — сказав він, — якщо ти пообіцяєш, що не вб'єш мене, і віддаси половину винагороди. Якщо вб'єш мене, то ніколи не дізнаєшся всього про дівчину, бо, крім мене, про це знає тільки шейх, а він нізащо, не скаже. Дівчина нічого не знає про своє походження.
— Якщо ти кажеш правду, я не вб'ю тебе, — сказав Корак. — Зараз я піду в селище до шейха, і якщо дівчини там немає, то повернуся і знищу тебе. А. щодо решти пліток, то якщо дівчина якось захоче дізнатися про своє минуле, ми прийдемо разом і знайдемо спосіб розквитатися з тобою за розповідь.
При слові "розквитатися" в Коракових очах з'явився такий вираз, що Мальбін радий був провалитися крізь землю. Вочевидь утекти немає можливості, цей чорт забере і його таємницю і життя, перше ніж він устигне щось зробити. Швидше б він забирався геть із своїм лютооким приятелем. Слон нависав над Мальбіном горою і лютим поглядом стежив за найменшим порухом шведа.
Корак увійшов до Мальбінового намету, щоб остаточно пересвідчитися, що Меріем тут немає. Коли він зник з очей Тантора, слон підійшов до Мальбіна впритул. Погляд тварини не віщував нічого доброго. Величезний хобот піднявся над ним, звиваючись змією, так що швед перелякано втиснувся глибше в гамак.
Тантор обнюхав і обмацав тіло переляканого Мальбіна і грізно засурмив. Його очиці заблищали. Нарешті він знайшов створіння, яке багато років тому вбило його подругу. Слон Тантор ніколи нічого не забував і не вибачав. Мальбін розгадав пекельні наміри звіра і закричав до Корака:
— Рятуйте! Рятуйте! Цей диявол уб'є мене!
Корак вибіг з намету саме в ту мить, коли слон уже схопив хоботом свою жертву, і все разом — гамак, запона й чоловік — злетіли над головою Тантора. Корак став перед твариною, вимагаючи, щоб той дав жертві спокій, але з таким самим успіхом він міг би наказати річці текти в зворотному напрямку.
Тантор гасав довкола, мов кіт, що вполював мишу, потім скинув Мальбіна додолу і вмить мало що не з котячою спритністю уклякнув біля нього і почав колотити розпростерте тіло величезними іклами, голосно сурмлячи в божевільному гніві. Та врешті, переконавшись, що в потовченій скривавленій людській постаті вже не лишилося життя, підняв те, що недавно було Свеном Мальбіном, вкупі з гамаком та накриттям, і жбурнув через колючу загорожу в джунглі.
Корак із жалем спостерігав трагедію, якої волів би не бачити. Він не любив шведа, навіть більше — ненавидів, але швед володів якоюсь важливою таємницею. Тепер вона пропала назавжди. Хіба що шейх міг її виказати. Але на це Корак сподівався дуже мало.
Мавполюд безстрашно підійшов до могутнього Тантора, ніби й не був щойно свідком убивства людини, подав знак, . щоб слон підійшов ближче, і підняв його на спину. Тантор скорився, враз зробившись лагідний, мов кошеня, і обережно посадив Корака нагору.
Ховаючись у джунглях, Мальбінові слуги дивилися, як загинув їхній господар, і тепер, сповнені страху, проводжали поглядами дивовижного білого воїна верхи на розлюченому звірі, що пірнув у джунглі тим-таки шляхом, яким прибув сюди.
25
Шейх грізно поглянув на бранця, якого двоє воїнів привели з півночі. Він вислав загін за Абдулом Камаком і сердився, що натомість йому прислали зраненого нікчемного англійця. Чому вони не порішили його там, де знайшли? Це, напевно, якийсь бідолаха крамар, що заблудився в джунглях. Користі з нього ніякої.
Шейх грізно накинувся на бранця.
— Ти хто такий? — спитав він французькою.
— Я пан Морісон Бейнс із Лондона, — відповів той.
Ім'я лунало промовисто, і старий розбійник подумав про можливий викуп. Його наміри щодо полоненого змінилися. Наміри, але не ставлення, — допит тривав.
— Що ти хотів украсти в моїй країні? — ревнув шейх.
— Я не знав, що Африка належить тобі, — відповів пан Морісон. — Я шукаю дівчину, яку вкрали з дому мого друга. Викрадач поранив мене, і мій човен понесло вниз за течією — коли твої люди схопили мене, я просто повертався назад до його табору.
— Дівчину? — спитав шейх. — Оцю? — І він кивнув ліворуч на кущі біля загорожі.
Бейнс поглянув у вказаному напрямку і вирячив очі з подиву: там, спиною до нього, підібгавши ноги, сиділа Меріем.
— Меріем! — вигукнув він і кинувся вперед, але один із його сторожів перехопив пана Морісона за руку і шарпнув назад.
Дівчина, почувши своє ім'я, підхопилася на ноги й озирнулася.
— Морісон! — скрикнула вона.
— Сиди там і не пхайся не в свою справу! — гарикнув на неї шейх і повернувся до Бейнса. — Отже, це ти, християнський пес, вкрав у мене доньку?
— Доньку? — вигукнув Бейнс. — Вона твоя донька?
— Так, моя донька, — рикав араб, — і жодному невірному я її не віддам. Ти заслужив смерть, англійцю, але якщо ти заплатиш, то врятуєшся. Я подарую тобі життя.
Бейнс уже не зводив здивованого погляду з Меріем, яка, на його думку, зараз була бранкою Гансона, а опинилася в арабському селищі. Що трапилося? Як вона втекла від шведа? Араб забрав її силоміць чи вона втекла за власним бажанням, попрохала захисту людини, яка називає її своєю донькою? Багато б він віддав, аби порозмовляти з нею. Якщо вона тут у безпеці, то розмова лише зашкодить їй, араб може здогадатися, що він прагне забрати її звідси, до своїх друзів-англійців. Панові Морісону вже не спадало на думку вирушити з дівчиною до Лондона.
— Ну? — спитав шейх.
— О! — вигукнув Бейнс. — Я перепрошую, це не вона! Я мав на увазі зовсім іншу. Втім, я згоден заплатити. Скільки ти хочеш?
Шейх назвав суму, як на пана Морісона, не таку вже й велику. Морісон ствердно кивнув. З такою самою легкістю він би згодився, якби сума значно перевищувала його можливості, бо зовсім не збирався нічого платити. Згоджуючись на пропозицію шейха, він хотів лише виграти час і звільнити Меріем, якщо виявиться, що вона цього хоче. Твердження араба, що він її батько, ставило під сумнів переконання пана Морісона щодо намірів дівчини. Водночас нерозумно було б думати, що гарна молода жінка згодиться залишитися в брудному дуарі у старого лихого араба і не захоче повернутися в гостинний дім-бунгало, звідки Морісон знадив її. Англієць поринув у понурі роздуми про огидність свого вчинку— роздуми, обірвані шейхом, який наказав панові Морісону написати листа британському консулові в Алжирі, диктуючи дуже точно (що свідчило про неодноразові вимагання грошей у багатих полонених англійців). Побачивши, що листа адресовано консулові в Алжирі, Бейнс почав заперечувати: мовляв, таким шляхом гроші дійдуть не раніше, як через рік.