Буфетник відразу змикитив, у чому рятунок. Заглянувши пригаслим поглядом за арку, де в якомусь очевидному передпокої дожидалися троє людей, він шепнув:
— Смертельно хворий...
Жінка здивовано подивилася на забинтовану голову буфетника і, повагавшись, сказала:
— Ну що ж... — і перепустила його за арку.
Тієї миті протилежні двері розчинилися, в них зблиснуло золоте пенсне. Жінка в халаті сказала:
— Громадяни, цей хворий піде поза чергою.
І не встиг буфетник огледітись, як уже опинився в кабінеті професора Кузьміна. Нічого страшного, врочистого і медичного не було в цій продовгуватій кімнаті.
— Що з вами? — спитав приємним голосом професор Кузьмін і трохи тривожно подивився на забинтовану голову.
— Ось щойно з певних вуст дізнався, — відповів буфетник, загнано поглядаючи на якусь фотографічну групу під склом, — що в лютому наступного року я помру від раку печінки. Благаю зупинити.
Професор Кузьмін як сидів, так і відкинувся на високу шкіряну готичну спинку крісла.
— Даруйте, не розумію вас... ви що, були у лікаря? Чому у вас голова забинтована?
— Якого там лікаря?.. Бачили б ви цього лікаря!.. — відповів буфетник і раптом зацокотів зубами. — А на голову не зважайте, не має стосунку. На голову плюньте, вона тут ні до чого. Рак печінки, прошу зупинити!..
— Та вибачайте, хто вам таке сказав?!
— Вірте йому! — палко попрохав буфетник. — Він знає напевне!
— Нічого не розумію, — знизуючи плечима і від’їжджаючи з кріслом від стола, говорив професор. — Як же він може знати, коли ви помрете? Тим паче, що він не лікар!
— У четвертій палаті, — відповів буфетник.
Тут професор подивився на свого пацієнта, на його голову, на вогкі брюки і подумав: "Цього ще бракувало! Божевільний!" Спитав:
— Ви п’єте горшку?
— Ніколи не торкався, — відповів буфетник. Через хвилину його роздягли, поклали на холодну
цератову канапку, і професор м’яв йому живіт. Тут, слід сказати, буфетник значно повеселішав. Професор категорично стверджував, що зараз, принаймні в цю хвилину, жодних ознак раку в буфетника немає. Але якщо так... раз він боїться і якийсь шарлатан його налякав, то потрібно зробити всі аналізи... Професор черкав щось на аркушиках паперу, пояснюючи, куди піти, що віднести. Окрім цього дав записку до професора-невропатолога Буре, пояснюючи буфетнику, що нерви його геть-чисто розладнані.
— Скільки вам платити, професоре? — ніжним і тремтливим голосом попитав буфетник, витягуючи пухке портмоне.
— Скільки хочете, — коротко й сухо відповів професор.
Буфетник витяг тридцять рублів і виклав їх на стіл, а потім нараз м’яко, наче кошачою лапою орудуючи, поклав поверх червінців стосик у газетному папірці, який тихо дзенькнув.
— А це що таке? — спитав Кузьмін і підкрутив вус. І
— Не зневажте, громадянине професоре, — прошепотів буфетник, — благаю, зупиніть рак!
— Заберіть зараз же своє золото, — сказав професор, пишаючись собою, — ви б краще за нервами стежили. Завтра ж дайте сечу на аналіз, не пийте багато чаю та їжте зовсім без солі.
— Навіть суп не солити? — попитав буфетник.
— Нічого не солити, — наказав Кузьмін.
— Ехх!.. — тоскно вигукнув буфетник, розчулено дивлячись на професора, забираючи десятки і задкуючи до дверей.
Хворих того вечора у професора було небагато, і з наближенням сутінок пішов останній. Скидаючи халат, професор глянув на те місце, де буфетник залишив червінці, й побачив, що жодних червінців немає, а лежать три етикетки з пляшок Абрау-Дюрсо.
— Чортзна-що таке! — пирхнув Кузьмін, волочачи полу халата підлогою і обмацуючи папірці. — Він, виявляється, не лише шизофренік, але й шахрай! Не можу збагнути, чого йому було треба від мене? Невже записка на аналіз сечі? О! Він украв пальто! — І професор кинувсь у передпокій, знову-таки в халаті на один рукав. — Ксеніє Микитівно! — пронизливо закричав він у дверях передпокою. — Погляньте, пальта на місці?
З’ясувалося, що всі пальта цілі. Проте, коли професор повернувся в кабінет, зірвавши нарешті з себе халат, він наче вріс у паркет, прикипівши поглядом до свого стола. На тому місці, де лежали етикетки, сиділо чорне кошеня-сирота з нещасною мордочкою і нявчало над блюдечком з молоком.
— Це що ж таке, дозвольте?! Це вже... — Кузьмін відчув, як у нього похолола потилиця.
На тихий і жалісний зойк професора надбігла Ксенія Микитівна і цілком його заспокоїла, відразу сказавши, що це, безперечно, хтось із пацієнтів підкинув кошеня, що таке нерідко трапляється в професорів.
— Живуть, напевно, бідно, — пояснювала Ксенія Микитівна, — ну, а в нас, звичайно...
Почали думати-гадати, хто б то міг підкинути. Підозра впала на стареньку жінку з виразкою шлунка.
— Вона, певно, — говорила Ксенія Микитівна, — вона думає так: все одно помру, а кошеняти шкода.
— Але стривайте! — закричав Кузьмін. — А що ж молоко?! Вона теж принесла? У блюдечку?!
— Вона в пляшечці принесла, тут вилила в блюдечко, — пояснила Ксенія Микитівна.
— Як там не було, заберіть і кошеня, і блюдечко, — сказав Кузьмін і сам супроводив Ксенію Микитівну до дверей.
Коли він повернувся, ситуація перемінилась.
Вішаючи халат на кілочок, професор почув у дворі регіт, виглянув і, натурально, сторопів. Через двір перебігала в протилежний флігельок дама в самій сорочці. Професор навіть знав, як її звуть — Мар’я Олександрівна. Реготався хлопчак.
— Що це? — презирливо проказав Кузьмін.
У ту ж мить за стіною, в кімнаті дочки професора, патефон заграв фокстрот "Алілуя", і відразу почулося гороб’яче цвірінькання за спиною професора. Він обернувся і побачив, що на його столі скаче великий горобець.
"Гм... спокійно... — подумав професор, — він улетів, коли я відходив від вікна. Все гаразд!" — наказав собі професор, відчуваючи, що все пішло шкереберть і, головним чином, через цього горобця. Придивившись до нього, професор відразу пересвідчився, що цей горобець — не зовсім простий горобець. Паскудне горобчище припадало на ліву лапку, видимо кривлялося, волочачи її, виробляло синкопи, одне слово, — пританцьовувало фокстрот під звуки патефона, як п’яний коло шинквасу. Грубіянив, як умів, зухвало позираючи на професора.
Професорова рука лягла на телефон, і він хотів був подзвонити своєму однокурсникові Буре, щоб запитати, що означають такі горобчики в шістдесят років, та ще коли раптом паморочиться голова?
Горобчище тим часом сіло на подаровану чорнильницю, нагидило в неї (я не вигадую!), потім пурхнуло вгору, зависло в повітрі, а тоді з розгону, наче сталевим дзьобом, стукнуло в скло фотографії, яка зображувала повний університетський випуск 94-го року, розбило скло на друзки і після всього вилетіло у вікно.
Професор перемінив номер на телефоні й, замість подзвонити Буре, подзвонив у бюро п’явок, сказав, що говорить професор Кузьмін і що просить терміново прислати йому на квартиру п’явок. Поклавши рурку на важільок, професор знову повернувся до столу і тут же зойкнув. За столом цим сиділа в хусточці сестри-жалібниці жінка з сумочкою, на якій був напис "П’явки". Зойкнув професор, пригледівшись до її рота. Він був чоловічий, кривий, аж до вух, з одним іклом. Очі в сестри були мертві.
— Грошики я приберу, — чоловічим басом проказала сестра, — нема чого їм тут валятись. — Згребла пташиною лапкою етикетки й почала танути в повітрі.
Минуло години дві. Професор Кузьмін сидів у спальні на ліжкові, а п’явки висіли в нього на скронях, за вухами та на шиї. В ногах у Кузьміна, на шовковій стьобаній ковдрі, сидів сивовусий професор Буре, співчутливо дивився на колегу і втішав його, що все це дурниці. За вікном уже була ніч.
Що діялося ще дивовижного в Москві тієї ночі, ми не знаємо і дошукуватись, певно, не будемо, — тим паче, що надходить час нам братися за другу частину цієї правдивої оповіді. За мною, читачу!
______________________________________________________________________________________________
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ 19
МАРҐАРИТА
За мною, читачу! Хто сказав тобі, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання? Хай відріжуть брехунові його мерзенний язик!
За мною, мій читачу, тільки за мною, і я покажу тобі таке кохання!
Ні! Майстер помилявся, коли в лікарні о тій опівнічній порі з гіркотою казав Іванкові, що вона забула його. Такого не могло бути. Вона його, безперечно, не забула.
Насамперед розкриємо таємницю, котру майстер волів не розкривати Іванкові. Кохану його звали Марґаритою Миколаївною. Все, що майстер казав про неї бідолашному поетові, було сущою правдою. Він змалював свою кохану правдиво. Вона була вродлива і розумна. До цього треба додати ще одне: з упевненістю можна казати, що багато хто з жінок усе що завгодно віддали б за те, щоб проміняти своє життя на життя Марґарита Миколаївни. Бездітна, тридцятирічна Марґарита була дружиною вельми значного фахівця, котрий до того ж зробив важливе відкриття державного значення. Чоловік її був молодий, вродливий, добрий, чесний і обожнював свою дружину. Марґарита Миколаївна зі своїм чоловіком удвох посідали весь поверх прекрасної вілли серед садка в одному з провулків коло Арбату. Чарівне місце! Кожен може в цьому пересвідчитися, якщо захоче піти в той садок. Хай звернеться до мене, я надам йому адресу, вкажу дорогу — вілла заціліла донині.
Марґариті Миколаївні не бракувало грошей. Марґарита Миколаївна могла купити все, що їй би забаглося. Серед знайомих її чоловіка траплялися цікаві люди. Марґарита Миколаївна ніколи не торкалася до примуса. Марґарита Миколаївна не знала страхіть життя в спільній квартирі. Словом... вона була щаслива? Жодної хвилини! Відтоді, коли вона дев’ятнадцятирічною вийшла заміж і потрапила на віллу, вона не знала щастя! Боги, боги мої! Що ж треба було цій жінці?! Що ж треба було цій жінці, в очах якої завше горів якийсь незбагненний вогник! Що треба було цій ледь косуватій на одне око відьмі, яка прикрасила себе тоді весною мімозами? Не знаю. Не відаю. Мабуть, вона казала правду, їй потрібен був він, майстер, і аж ніяк не готична вілла, і не окремий сад, і не гроші. Вона кохала його, вона казала правду.
Навіть у мене, правдивого оповідача, але сторонньої людини, стискається серце на думку про те, чого зазнала Марґарита, коли прийшла наступного дня в будиночок майстра, на щастя, не мавши змоги переговорити з чоловіком, який не повернувся в означений термін, і дізналася, що майстра вже немає.