Ось так буває з кожним, над ким тяжіє доля. Кажуть:
За мене хай мудріша ти, де ж твій любас, де чоловік?
О безсоромнице, без них тепер голісінька сидиш?"
Рактамукха спитала: "Ти про що?", і Караламукха розповів.
Оповідка одинадцята
"В одному селищі жили собі селяни — чоловік та жінка. Він уже був підстаркуватий і здебільшого робив те, що поклонявся богам, а вона, дуже охоча до любощів, ніколи вдома не сиділа і все шастала по чужих чоловіках. От колись побачив її шахрай, який жив з того, що обкрадав багатих людей, і сказав їй: "Слухай, голубонько, я нещодавно поховав свою жінку, а твої краса, чарівність і стрункий стан вразили мене стрілою Смари в самісіньке серце. Тож дай мені упитися солодощами кохання!" А вона на те: "О достойний муже, коли так, то в мого чоловіка є гроші,— але він до того немічний, що з нього вже порохня сиплеться,— ну от, я їх у нього заберу, прийду до тебе, і ми з тобою вдвох подамося до іншого краю, де й купатимемося в любовних утіхах". Він їй сказав: "Це мені до вподоби! Давай удосвіта стрінемося тут, а потім підемо в інше місто, і я з тобою зазнаю там земного щастя". Вона радісно мовила: "Так і буде!" — і повернулась додому. А вночі, коли чоловік спав, забрала всі гроші й рано-вранці побігла в умовлене місце. Шахрай вклонився їй, і вони почимчикували в південний край. Довгенько вони вдвох мандрували, аж ось шлях їм перетяла річка, і тоді той пройдисвіт подумав: "Що ж я робитиму з цією молодицею, весна якої вже давно відцвіла? Може, нишком утекти від неї? А як же гроші? Е, ні, я втечу з грошима!"Отак він вирішив і сказав їй: "Важко буде переправитись через цю річку, люба! Давай зробимо так: спершу я переберуся з багатством на той берег, а потім тебе візьму на спину й перенесу, як пір'їнку". Вона відповіла: "Хай буде по-твоєму, любий!" — і віддала йому калитку з грошима. А шахрай вів далі: "Голубко, ти дай мені й свою одежу, щоб багатство загорнути, а сама, не соромлячись, сміливо ступай у воду". Жінка погодилася тоді плутяга забрав гроші, одежу, та тільки його й бачили. [226]
А вона, схрестивши руки на грудях, прибилася до того берега, сіла й отетеріло заклякла на місці. Несподівано туди забрела шакалиха з шматком м'яса в зубах і, помітивши рибину, що викинулася на берег, випустила свою здобич і з усіх ніг до неї. Тим часом шуліка ухопив м'ясо й шугнув у небо. Рибина, угледівши шакалиху, метнулась у воду. А та, що сиділа голяка на піску, усміхнувшись, мовила шакалисі, труд якої пішов намарне:
"Шуліка м'ясо ухопив, метнулась риба у ріку,-
От м'яса й риби знов нема! Як буть тобі, шакалихо?"
Почувши це від жінки, яка втратила і багатство, і кохання, шакалиха, також посміхаючись, сказала:
"За мене хай мудріша ти, де ж твій любас, де чоловік?
О безсоромнице, без них тепер голісінька сидиш?"
Поки Караламукха все це розповідав, підплив ще один морський житель і гукнув: "Гей, чуєш, твою домівку зайняв якийсь здоровенний макара". Не знаходячи собі ради, засмучений Караламукха мовив: "Ти бачиш, як мене доля покарала:
Став недругом найліпший друг, кохана жінка відійшла,
У домі оселивсь чужак,— що може статися за цим?
Воістину справедливо сказано:
Тьма-тьмуща всяких бід на бідняка чигає.
Що ж мені робити? Чи розпочати з тим зухвальцем війну, чи завдяки умовлянням вижити його зі свого дому? А може, посваритися з ним або влестити подарунком? Мабуть, я спитаю про це Рактамукху. Недарма ж кажуть:
Хто діло робить, взявши слушну раду
У тих, з ким радитись доконче слід,
Той успіху досягне неодмінно,
Але не той, хто не зробив цього".
Отак поміркувавши, він звернувся до Рактамукхи, що сиділа на дереві джамбу: "Ти тільки поглянь, люба Рактамукхо, які напасті на мене з усіх боків. Он у мою оселю неждано-негадано влізло могутнє чудовисько. До чого мені зараз найліпше вдатися?" Але та відрубала: "Я ж з тобою, невдячний, знатись не хочу, а ти лізеш межи очі! Нічого я тобі, дурило, не радитиму, бо сказано: [227]
Не слід поради всім давать, пораду мавпі даючи,
Знай, птахи втратили гніздо і просто неба стали жить".
Караламукха спитав: "А як же це сталося?", і тоді Рактамукха розповіла.
Оповідка дванадцята
"В якомусь лісі на гіллястому дереві жила пара птахів. Одного разу в місяці магхі до підніжжя того дерева приблудилася мавпа, гнана дошкульним вітром та нещадною зливою. Горобець, побачивши, як вона прикривається лапами і клацає зубами від холоду, співчутливо сказав їй:"В тебе ноги є і руки, зовсім схожа на людину,
Чом на холоді страждаєш, не збудуєш дім для себе?"
Почувши такі слова, мавпа подумала: "Ой, які ж само-впевнені всі живі істоти! Навіть оце нікчемне горобеня ціни собі не складе! Правду кажуть:
Хто собою не гордиться? В кім пиха не нароста-є?
Лапки в сні здійма тітібга, небо щоб, дивись, не впало.
І так помізкувавши, гримнула:
Ах, розбещене дівчисько, не гадай, що ти пандита,
Замовчи негайно, шльондро, бо й тобі я дім зруйную".
Але пташка на те не зважила і знову порадила мавпі збудувати собі хижку, де можна було б сховатись від дощу. Та ще більше розгнівалась, вилізла на дерево і геть розкидала гороб'яче гніздо. Ось тому й кажу:
Не слід поради всім давать, пораду мавпі даючи,
Знай, птахи втратили гніздо і просто неба стали жить". [228]
Вислухав усе це Караламукха, а тоді став благати: "О люба, хоч і провинився я перед тобою, але все-таки порадь, в ім'я колишньої дружби, що мені робити?" Рактамукха відповіла: "Нічого я тобі не радитиму. Ти ж за напосіданням своєї жінки заманив мене в океан, щоб там згубити. Чи ж так можна! Хоч тобі жінка й наймиліша за все на світі, не слід на догоду їй топити в океані друзів, родичів та й будь-кого. Тьху на тебе, дурню, коли ти ще заради жінки зробиш таку підлоту! Та й взагалі жінкам не можна сліпо довіряти!
Заради неї кинув рід, поклав на неї півжиття,
Вона ж залишила мене. Як можна вірити жінкам?"
"Це ж про що?" — спитав Караламукха, а Рактамукха розповіла йому.
Оповідка тринадцята
"В одному селищі жив брахман, який мав жінку, а вона тільки те й знала, що сварилася з його родичами. Не в змозі більше цього терпіти, він узяв свою кохану брах-манку й подався з нею в далекий край. От зайшли вони в праліс, і вона сказала йому: "Спрага мене палить, любий, принеси мені трохи водички". Коли брахман повернувся, роздобувши десь води, то застав жінку мертвою. Довго він побивався та плакав за дружиною, яку до нестями любив, і зненацька почув голос, що долинав з небес: "Якщо ти, брахмане, віддаси їй половину свого життя, то брах-манка воскресне".Почувши це, брахман зробив обмивання і тричі повторив, що ладен віддати жінці половину свого життя. По тих словах брахманка відразу ожила. Тоді вони вдвох напилися води, попоїли лісових плодів і рушили знову в дорогу. Незабаром вони зайшли в садок біля воріт якогось міста, і брахман сказав жінці: "Ти, люба, почекай мене тут, а я піду по харчі",— та й попрямував у місто.
От сидить вона в тому садку, відпочиває, і раптом забриніла пісня, яку божественним голосом співав каліка. Брахманка, вражена стрілою бога кохання, підійшла до нього й мовила: "Якщо ти мене не полюбиш, то занапастиш нещасну жінку!" Він їй сказав: "Та що ти з таким калікою [229] робитимеш?" І вона йому відповіла: "Нащо ти таке балакаєш? Зійдуся з тобою, голубчику!" От вони зійшлися, а коли натішились одне одним, брахманка йому сказала: "Тепер, господарю мій, серце своє я віддаю тобі назавжди. І прошу тебе піти з нами".
Невдовзі повернувся брахман з харчами, і подружжя сіло обідати. А вона й каже чоловікові: "Он якийсь каліка голодний. Дай йому трохи їжі". Він послухав її, і тоді брахманка повела мову далі: "О брахмане, жаль, що в тебе нема попутника, бо коли ти часом підеш у село, то мені не буде з ким і словом перемовитися. Давай візьмемо цього бідолаху з собою". Той їй відповів: "Ти он сама ледве ноги волочиш, а тут ще й каліка!" Але жінка наполягала на своєму: "Та я нестиму його в скрині!" І тоді той, обдурений її оманливими словами, погодився.
На другий день, коли вони спинились на перепочинок, брахман з тією скринею, в якій сидів каліка, упав у криницю, а брахманка виловила її зі своїм коханцем і попрямувала з ним до якогось міста. А там царські слуги, що стояли на воротях при в'їзді, вимагаючи мито, побачили в неї на голові скриню і силоміць привели жінку до царя. Цар відкрив скриню і побачив каліку. І тоді спитав брахманку: "Хто це такий?" Та відповіла: "Це мій чоловік, якого скалічили родичі, коли ділили спадщину, а я, сповнена любові й співчуття, умостила його собі на голову й оце несла до тебе, володарю". Вислухав її цар і сказав: "Тепер ти мені сестра рідна. Дарую тобі два села, і живи там з чоловіком, утішаючись радістю й щастям".
Тим часом з веління долі якийсь подвижник витягнув з криниці брахмана, який після довгих поневірянь дістався до того самого міста. А невірна жінка, як побачила його, кинулась до царя й мовила: "Ось, повелителю, прийшов сюди лютий ворог мого чоловіка",— і цар наказав його стратити. Але брахман сказав йому: "О божественний, ця жінка забрала з собою те, що належить мені, якщо ти шануєш закони, то нехай вона віддасть мені моє!" Цар мовив: "Люба, коли ти взяла в нього щось, то віддай йому!" Вона відповіла державцеві: "Нічого, о божественний, я в нього не брала". Тоді заговорив брахман: "Тричі поклявшись, я віддав тобі половину свого життя — віддай його мені". Боячись царського гніву, жінка тричі промовила: "Життя я віддала",— і відразу ж померла. Цар дуже здивувався й спитав: "Як це сталося?", і брахман йому все розповів. Тому я й кажу: [230]
Заради неї кинув рід, поклав на неї півжиття,
Вона ж залишила мене. Як можна вірити жінкам?
Рактамукха вела далі: "Ти ось іще послухай гарне оповіданнячко:
Муж усе ладен зробити, як його попросить жінка,
Хоч не кінь, заржати може, голову собі поголить".
І спитав Караламукха: "Як це?", і Рактамукха розповіла.