А я, читачу, я не можу стриматися від спокуси заткнути йому пельку, показавши йому в далині або старого вояку на коні, що, зігнувшися, браво верстає путь, або молоду селянку в гарному солом'яному капелюшку й червоній спідниці, що пішкує чи їде верхи на віслюкові. І чому б старому вояці не бути, наприклад, Жаковим сотником чи товаришем його сотника?
— Алеж він помер.
Ти гадаєш, читачу?.. І чому б молодій селянці не бути, наприклад, панею Сюзон, чи панею Марґаритою, чи господинею заїзду "Великий Олень", чи й матір'ю Жанною або навіть Денізою, її дочкою? Один з тих, що печуть романи, щось таке й зробив би, але я не люблю романів, за винятком хіба-що Річардсонових.* Я оповідаю живу історію; вийде вона цікава чи нецікава, це мене найменше хвилює. Мій намір? — говорити правду, і від нього я не відступлюся. Тому я не викомбіновуватиму так, щоб брат Жан повернувся з Лісбони; а цей огрядний пріор, що наближається до нас у кабріолеті в товаристві молодої уродливої жінки, ні за що в світі не буде абатом Гюдсоном.
— Алеж абат Гюдсон помер.
Ти гадаєш, читачу? Може, ти був на його похороні?
— Ні.
Ти не бачив на власні очі, як його закопали в землю?
— Ні.
Отож, мертвий він чи живий — це залежить тільки від моєї примхи. Ніщо не перешкодить мені зупинити цей кабріолет і зробити так, щоб з нього разом з пріором і товаришкою його подорожі витягнути цілу низку подій, наслідком яких ти не дізнався б ні про кохання Жака, ні про кохання його пана; але я гидую такими засобами, я лише хочу сказати, що, мавши трохи фантазії й володівши стилем, можна легко зштукувати роман. Але лишімося при дійсності і, чекаючи, заки переболить Жакове горло, послухаймо далі його пана.
Пан: Одного ранку кавалер здався мені дуже засмученим; це було на другий день після того, як ми відбули прогулянку на селі, кавалер, його чи моя кохана, чи кохана обох нас разом, її батько, мати, тітки, кузини і я. Він запитав мене, чи не проговорився я якось так, що її родичі дізналися про мою пристрасть? Він розповів мені, що її батько й мати, схвильовані моїми залицяннями, поставили на допит свою дочку і заявили при тому, що коли мої наміри чесні, немає нічого простішого, як одверто їх висловити, і вони вважали б собі за честь у такому випадкові прийняти й вислухати мене. Коли ж протягом двох тижнів я не складу такого освідчення, вони змушені будуть просити мене припинити свої відвідини, бо вони надто вже впадають в око і можуть дати привід до двозначних розмов, які можуть бути витлумачені на шкоду їхній дочці, бо, боячися дістати гарбуза, можуть повідскакувати інші женихи.
Жак: А бачите, мій пане, Жак має добрий нюх!
Пан: Кавалер додав:
— Протягом двох тижнів! Досить короткий термін. Ви любите її, вона любить вас: що буде за два тижні?
Я відповів кавалерові коротко, що припиню відвідини.
— Ви припините відвідини! Значить, ви її не любите?
— Я люблю її, дуже люблю. Але в мене є родичі, становище, ім'я, певні вимоги до життя, і я ніколи не зважуся усе це занапастити в крамниці якоїсь міщаночки.
— Так я маю їм і переказати?
— Як собі хочеш. Але, кавалере, мене дивує така несподівана й вразлива делікатність цих людей. Вони дозволяли своїй дочці приймати від мене подарунки; щонайменше двадцять разів залишали мене насамоті з нею; вона бігає на балі, на всякі зборища, на вистави; дозволяє собі прогулянки у місті й за містом з першим-ліпшим, хто може запропонувати їй пристойний екіпаж; вони спокійно сплять, коли в неї бавляться музикою й іншими розвагами; ти буваєш у їх домі, коли тобі заманеться; і, між нами кажучи, кавалере, коли дозволено тобі бувати в якомусь домі, то так само може бути дозволено й іншому. Про їх дочку йде недобра слава. Я не вірив, але й не заперечував того, що про неї говорять; але ти погодишся, що ці батьки мали б подумати раніше про те, щоб боронити добре ім'я своєї дитини. Хочеш, щоб я був щирий з тобою? Вони дивляться на мене, як на придурка, який дозволятиме водити себе за ніс, аж поки його не доведуть до ніг панотця їхньої парафії. Але вони помилилися. Як на мій смак, панна Аґата чарівна істота, і я потеряв голову: про це, я гадаю, може свідчити й те, що я зробив заради неї такі страшні видатки. Я не відмовляюся так продовжувати й далі, але при тій лише умові, як матиму певність, що на майбутнє вона буде дещо менше сувора до мене.
У мої пляни зовсім не входить без кінця тратити час, лежачи їй у ногах, розкидатися своїм маєтком і зідханнями, для яких я міг би знайти краще застосування в іншому місці. Ці останні слова перекажи панні Аґаті, а все, що я сказав перед тим, її батькам... Треба або розірвати наші стосунки, або зробити так, щоб я був допущений у їх дім на інших умовах і щоб панна Аґата поставилася до мене дещо ліпше, ніж це вона робила досі. Коли ви мене з нею знайомили, визнайте це, кавалере, ви переконували мене, що все піде легко, а виявилося зовсім інакше. Кавалере, ви мене трохи ошукали.
Кавалер: Слово чести, якщо я кого трохи й ошукав, то насамперед себе самого. Який дідько міг припускати, що за такою легковажною зовнішністю, веселим і вільним тоном цієї молодої шалениці криється маленький дракон цнотливости?
Жак: Хай мене нечистий ухопить, пане, але нарешті ви заговорили по-справжньому! Бодай раз у житті вам вистачило мужности!
Пан: Бувають такі дні. А мені ще не відійшли від серця пригоди з лихварями, переховування в Сен-Жан-де-Лятран від панни Брідуа, а понад усе — неприступність панни Аґати. Я вже не хотів, щоб мене й далі водили на налигачі.
Жак: А що ви робили далі, після цієї мужньої промови, зверненої до вашого дорогого друга, кавалера Сент-Уен?
Пан: Я дотримав слова й припинив свої відвідини.
Жак: Bravo, bravo, mio саго maestro!*
Пан: Так проминуло два тижні, протягом яких я не чув би жодного слова про них, якби не те, що кавалер сумлінно оповідав мені про враження, яке справила моя відсутність у домі тієї родини, та й підбадьорював мене твердо триматися далі.
— Вони починають дивуватися, — казав він мені, — обмінюються багатозначними поглядами, починають говорити, питаючи себе про причину, яка могла викликати невдоволення з твого боку. Паннунця ж тримається з гонором; вона говорить з удаваною байдужістю, через яку чути, що вона до болю вражена: "Щось не видно того пана; складається враження, ніби він не хоче нас бачити; щасти Боже, це його справа..." Потім робить одну піруету, щось мугикає чи йде до вікна, а повертається — і в неї червоні очі. Тут уже всі бачать, що вона плакала.
— Що вона плакала!
— Врешті вона сідає, бере в руки роботу, ніби хоче працювати, але робота валиться їй з рук. Заходить розмова — вона мовчить; пробують її розважити, а вона гнівається; пропонують їй розвагу, прогулянку, виставу: вона погоджується, і коли вже все готове, раптом їй захочеться чогось іншого, чого знову за мить перехочеться... Отакої, я бачу, що ти вже й зажурився! Більше не скажу тобі ні слова.
— Але, кавалере, ви гадаєте все ж, що якби я знову повернувся до них...
— Я гадаю, що ти був би дурнем. Треба міцно триматися, треба мати мужність. Якби ти повернувся, не бувши запрошений ними, ти загинув би. Цих людців треба провчити.
— А що як вони мене не запросять?
— Вони тебе запросять.
— А що як запрошення треба занадто довго чекати?
— Вони не вагаються з запрошенням. Чорта куцого! Такого чоловіка, як ти, не так легко замінити іншим. Якби ти надумав повернутися сам, вони почали б коверзувати і змусіли б дорого заплатити за твій вибрик, накинули б тобі свою волю, як хотіли зробити вже й раніше; і ти мусів би покоритися, стати перед ними на коліна. Хочеш бути паном чи рабом, і то рабом, з яким не панькатимуться? Вибирай сам. Щиро тобі сказавши, твій вчинок був дещо легковажний, так не роблять люди, справді закохані; але що сталося, те сталося, і як є можливість вийти з становища без шкоди для себе, не треба нею легковажити.
— Вона плакала!
— Ну й що ж! Вона плакала. Добре ще, що вона плаче, а не ти.
— Але як мене не покличуть?
— Кажу тобі, що покличуть. Коли я приходжу до них, я про тебе й не згадую, наче б тебе й на світі не було. Вони підходять з одного й другого боку, а я ніби не помічаю. Нарешті, питають мене, чи я тебе бачив. Я відповідаю з байдужим виглядом раз — так, раз — ні. Потім розмова переходить на іншу тему, але скоро знову повертається до твого зникнення. Починає звичайно батько, мати, тітка або й Аґата, і вже з першого слова мовиться: "Після того, що ми так уважно до нього ставилися! Після того хвилювання, яке охопило всіх нас при його останній пригоді! Після такого дружнього почуття, яке моя небога виявила до нього! Після такої ввічливости, з якою я до нього ставилася! Після стількох виявів щирости й відданости, які він сам нам засвідчував!.. Після всього цього вірте людям... пускайте їх до хати!.. Майте довір'я до друзів!"
— А що ж Аґата?
— Кажу тобі, вся родина зовсім розгубилася.
— Але Аґата?
— Аґата відводить мене набік і питає: "Кавалере, чи ви бодай трохи розумієте вашого друга? Скільки разів ви запевняли, що він мене любить; звичайно, ви вірили в те, що казали; та чому б і не вірити, коли я, сама я вірила..." Потім вона змовкає, голос відмовляє їй послуху, а в очах сльози... Гай-гай, я бачу, що й з твоїми очима те саме! Тепер уже не скажу тобі й слова, це остаточно. Я бачу, чого ти хочеш, але нічого не вийде, абсолютно нічого. Тому що ти втяв дурницю, ні з того, ні з цього переставши до них ходити, я не хочу, щоб ти зробив другу, ще гіршу, кинувшися їм на шию. Треба використати цей випадок так, щоб твої взаємини з Аґатою повернулися на багато краще; треба їй показати, що вона не може тримати тебе на налигачі і що вона може тебе й зовсім утратити, коли не змінить свого ставлення на краще. Ще чого бракувало, щоб ти, стільки для неї зробивши, цілував їй ручки? Але слухай, кавалере, ось моя рука, ми ж щирі друзі, і ти можеш говорити зо мною зовсім одверто: справді, ти так нічого й не добився від неї?
— Ні.
— Ти брешеш, удаєш з себе делікатного.
— Може, я й удавав би, якби була потреба; але присягаюся тобі, я не такий щасливий, щоб у цьому випадкові тобі брехати.
— Це мені незрозуміле, бож, зрештою, ти не такий уже недотепа.