Настя світила їм із нижньої сходинки. Разуміхін був страшенно збуджений. Ще півгодини тому, проводжаючи Раскольникова додому, він був хоч і балакучий надміру, що сам добре усвідомлював, але зовсім бадьорий і майже свіжий, дарма що випив дуже багато цього вечора. А тепер він був ніби в якомусь захваті, і водночас начебто все випите вино знову, з подвоєною силою, кинулося йому в голову. Він стояв з обома дамами, схопивши їх обох за руки, і умовляв їх, наводячи їм доводи з дивною одвертістю і, певно, для більшої переконливості, майже за кожним словом, дуже міцно, мов у лещатах, до болю стискав їм обом руки і пожирав очима Євдокію Романівну, анітрохи не криючись. Від болю вони іноді виривали свої руки з його величезної й кощавої долоні, але він не тільки не помічав, у чому річ, а ще міцніше притягав їх до себе. Коли б вони звеліли йому зараз кинутися заради них зі сходів сторч головою, то він миттю б це виконав, не розмірковуючи і не вагаючись. Пульхерія Олександрівна, сповнена тривоги за свого Родю, хоч і почувала, що юнак надто вже ексцентричний і дуже вже боляче тисне їй руку, але оскільки він був для неї єдиним порятунком, вона просто не хотіла помічати всіх цих ексцентричних дрібниць. Євдокія Романівна, яку теж все це стривожило, хоч була вона не з лякливих, з подивом і майже переляком зустрічала виблискуючі диким вогнем погляди братового друга, і тільки безмежна довіра, навіяна розповідями Насті про цю дивну людину, вдержала її од спроби втекти від нього, забравши з собою матір. Вона розуміла також, що їм і втекти, мабуть, від нього тепер уже годі було й думати. А втім, хвилин через десять вона вже заспокоїлась: Разуміхін належав до людей, які розкриваються одразу, в якому б не перебували настрої, так що всі дуже швидко дізнавалися, з ким мають справу.
— Та не можна ж до хазяйки, це ж просто дурниця! — палко переконував він Пульхерію Олександрівну. — Хоч ви й мати, та коли залишитесь, то доведете його до люті, і тоді казна-що буде! Слухайте, от що я зроблю: тепер коло нього Настя посидить, а я вас обох відведу до вас, бо самим вам не можна по вулицях; у нас у Петербурзі щодо цього... Ну, наплювати!.. Потім від вас зараз же біжу сюди і за чверть години, моє вам слово честі, повідомлю вам: що з ним? спить чи ні? і все інше. Слухайте далі! Потім від вас миттю до себе, — там у мене гості, всі п'яні, — беру Зосимова — це лікар, який його лікує, він тепер у мене сидить, не п'яний, цей не п'яний, цей ніколи не п'яний! Тягну його до Родьки і потім одразу ж до вас, отже, протягом години ви дістанете про нього два повідомлення, — і від лікаря, розумієте, від самого лікаря; це ж не те, що від мене! Коли погано, присягаюсь, я вас сам сюди приведу, а коли добре, то й лягайте спати. А я цілу ніч тут перебуду, в сінях, він і не почує, а Зосимову звелю ночувати у хазяйки, щоб був під рукою. Ну що для нього тепер краще, ви чи лікар? Адже лікар корисніший, корисніший. Ну, отож і йдіть додому! А до хазяйки не можна, мені можна, а вам ні; не пустить, бо... бо вона дурна. Вона мене приревнує до Євдокії Романівни, коли хочете знати, та й до вас теж... А щодо Євдокії Романівни, то вже напевно. Це зовсім, зовсім несподіваний характер! А втім, і я теж дурень... Наплювати! Ходімо! Вірите ви мені? Ну, вірите ви мені чи ні?
— Ходім, мамо,— сказала Євдокія Романівна, — він, певно, зробить так, як обіцяє. Він воскресив уже брата, а коли правда, що лікар погодиться тут ночувати, то чого ж кращого?
— От ви... ви... мене розумієте, бо ви — ангел! — захоплено скрикнув Разуміхін. — Ходімо! Насте! Миттю нагору, і сиди там коло нього, хлопця молодого; я за чверть години повернуся...
Хоч все це й не заспокоїло Пульхерію Олександрівну, але вона вже не опиралася більше. Разуміхін взяв їх обох під руки і потягнув зі сходів. Проте він її непокоїв: "хоч і меткий, і добрий, та чи спроможний виконати, що обіцяє? Адже він в такому стані!.."
— А, розумію, ви думаєте, що я в такому стані! — перебив він її думки, угадавши їх і ступаючи своїми широчезними кроками тротуаром, так що обидві дами насилу встигали за ним, чого однак він не помічав. — Дурниця! тобто... я п'яний, як йолоп, та не в тому річ; я п'яний не від вина. А це, коли я вас побачив, мені в голову й вдарило... Та наплювати на мене! Не звертайте уваги: я мелю казна-що; я вас не достойний... Я вас зовсім, зовсім не достойний... А як одведу вас, вмить, тут-таки в канаві, виллю собі на голову цебра зо два води, і готовий... Коли б ви тільки знали, як я вас обох люблю! Не смійтесь і не сердьтеся!.. На всіх сердьтеся, а на мене ні! Я його друг, отже, й ваш друг. Я так хочу... Я це передчував... Минулого року, якусь мить таке було... А втім, зовсім не передчував, бо ви мов з неба впали. А я, мабуть, і цілу ніч не спатиму... Цей Зосимов боявся тоді, щоб він не збожеволів... От чому його дратувати не треба.
— Та що ви кажете! — скрикнула мати.
— Невже сам лікар так говорив? — спитала Євдокія Романівна злякано.
— Говорив, та це не те, зовсім не те. Він і ліки такі дав, порошок, я бачив, а ви якраз у цей час приїхали... Ех!.. Вам би краще завтра приїхати! Це добре, що ми пішли звідти. А через годину вам про все сам Зосимов відрапортує. Ось він таки не п'яний! І я буду не п'яний... І чого я так набрався? А того, що в суперечку втягли, проклятущі! А я ж зарікся сперечатись!.. І такі дурниці верзуть! Мало не побився! Я там дядька лишив головувати... Ну, чи повірите: цілковитої відмови від індивідуальності вимагають і в цьому смак знаходять! Аби тільки самим собою не бути, аби тільки якнайменше на себе бути схожим! Оце вони за найвищий прогрес і вважають. І хоч би брехали вони своє, а то...
— Слухайте,— боязко перебила Пульхерія Олександрівна, але це тільки піддало жару.
— А ви що думаєте,— кричав Разуміхін ще голосніше, — ви думаєте, я проти того, що вони брешуть? Дурниця! Я люблю, коли брешуть! Брехня — це ж єдина людська перевага перед усіма організмами. Збрешеш — до правди дійдеш! Тому я й людина, що брешу. Ні до якої правди не доходили, не збрехавши перед тим разів чотирнадцять, а може, й сто чотирнадцять, а це в певному розумінні почесно; ну, а от ми й збрехати так, щоб то було своє, не вміємо! Ти мені бреши, та бреши своє, і я тебе тоді поцілую. Збрехати своє — та це ж майже краще, ніж сказати правду вже готову, з чужого голосу; в першому випадку ти людина, а в другому ти тільки птах! Правда не втече, а життя ж змарнувати можна; приклади були. Ну, що ми тепер? Усі ми, геть усі, без винятку, щодо науки, розвитку, мислення, винаходів, ідеалів, прагнень, лібералізму, здорового розуму, досвіду і всього, всього, всього, всього, всього, ще в першому підготовчому класі гімназії сидимо! Сподобалося чужим розумом жити — і допалися! Хіба ні? Адже правильно я кажу? — кричав Разуміхін, трясучи і стискаючи руки обох дам, — так чи ні?
— О боже мій, я не знаю,— промовила сердешна Пульхерія Олександрівна.
— Так, так... хоч я і не в усьому з вами згодна,— серйозно сказала Євдокія Романівна і в ту ж мить скрикнула, бо дуже вже боляче цього разу стиснув він їй руку.
— Так? Ви говорите, так? Ну то після цього ви... ви... — закричав він захоплено, — ви джерело доброти, чистоти, розуму й... досконалості! Дайте вашу руку, дайте... ви теж дайте вашу, я хочу поцілувати ваші руки тут, зараз, на колінах!
І він став на коліна серед вулиці, на щастя, в цей час безлюдної.
— Облиште, прошу вас, що ви робите? — скрикнула перелякана Пульхерія Олександрівна.
— Встаньте, встаньте! — і сміючись, і теж лякаючись, сказала Дуня.
— Нізащо, поки не дасте рук! От і все, і годі, і встав, і ходімо! Я нікчемний йолоп, я вас не гідний і п'яний, і сором мені... Любити я вас не гідний, але схилятися перед вами — це обов'язок кожного, коли тільки він не цілковита тварюка! От я й схилився... Ось і ваші номери, і вже через саме це правий Родіон, що вашого Петра Петровича вигнав! Як він смів вас у такі номери поселити? Це скандал! Чи знаєте ви, кого сюди пускають? А ви ж наречена! Ви наречена, так? Ну то я вам скажу, що ваш жених негідник після цього.
— Слухайте, добродію Разуміхін, ви забули... — почала було Пульхерія Олександрівна.
— Справді, ви маєте рацію, я забув усяку пристойність, сором мені! — схаменувся Разуміхін,— але... але... ви не можете на мене сердитись за те, що я так кажу! Бо я кажу щиро, а не через те, що... гм! це було б підло; одним словом, не через те, що я в вас... гм!.. ну, та гаразд, не треба, не скажу, через що, не смію!.. А ми всі тоді, як тільки він увійшов, зрозуміли, що цей добродій не нашого кола. Не тому, що він увійшов завитий у перукаря, не тому, що він свій розум поспішав виставляти, а тому, що він шпигун і спекулянт, тому що він жид і фігляр, і це видно. Ви думаєте, він розумний? Ні, він дурень, дурень! Ну, чи ж він вам пара? Та боже ж мій! Бачите, добродійки мої, — спинився він раптом, вже коли підіймалися сходами в номери, — хоч вони в мене там усі п'яні, а проте всі чесні, і хоч ми й брешемо, адже і я теж брешу, та добрешемося ж, нарешті, й до правди, бо на благородній дорозі стоїмо, а Петро Петрович... не на благородній дорозі стоїть. Я хоч і лаяв їх зараз на всі заставки, але ж я їх усіх поважаю; навіть Замєтова хоч не поважаю, та люблю, бо — щеня! Навіть цю тварюку Зосимова, бо — чесний і діло знає... Ну, годі, все сказано і прощено. Прощено? Адже так? Ну, ходім. Знаю я цей коридор, бував; отут у третьому номері, був скандал... Ну, де ви тут! Котрий номер? Восьмий? Ну, от на ніч защепніться і нікого не пускайте. За чверть години повернуся зі звісткою, а потім ще за півгодини із Зосимовим, побачите! Прощавайте, біжу!
— Боже мій, Дунечко, що це буде? — сказала Пульхерія Олександрівна тривожно й знічено.
— Заспокойтесь, мамо, — відповіла Дуня, скидаючи капелюшок і мантильку, — нам сам Бог послав цього добродія, хоч він і просто з якоїсь пиятики. На нього можна звіритись, запевняю вас. І все, що він уже зробив для брата...
— Ой Дунечко, бог його знає, чи прийде він! І як це я могла погодитись залишити Родю!.. І зовсім, зовсім не так сподівалась його зустріти! Який він був суворий, наче не радий нам...
Сльози забриніли в неї на очах.
— Ні, це не так, мамо.