— Івіш, не тікай! Чому це ти мене так назвала?
Івіш не відповіла, вона змусила Матьє зробити крутий поворот і стала спиною до Бориса. Лола розплющила очі.
— Ти розумієш, чому вона мене так назвала? — поспитав у неї Борис.
— Та начебто здогадуюся, — відказала Лола.
Борис мовив іще кілька слів, та вибух оплесків заглушив його; джаз раптом замовк, неґри поспішно збирали інструменти, щоб звільнити місце для арґентинського оркестру.
Івіш і Матьє підійшли до свого столика.
— Я так гарно розважаюся! — сказала Івіш.
Лола вже сиділа.
— Ви пречудово танцюєте, — сказала вона Івіш.
Івіш не відповіла, а тільки спідлоба зиркнула на Лолу та й годі.
— Ви були просто-таки неповторні, — озвався Борис до Матьє. — Я думав, що ви зовсім не танцюєте.
— Цього захотіла ваша сестра.
— Такому здорованеві, як ви, — сказав Борис, — краще було б виконувати акробатичний танок.
Запала гнітюча мовчанка. Івіш не казала й слова, самотня і зухвала, та й нікому не хотілося говорити. Над їхніми головами постало щось на кшталт неба, круглого, сухого і спекотного. Знову спалахнули лампи. З першими ж тактами танґо Івіш нахилилася до Лоли.
— Ходімо, — хрипко сказала вона.
— Я не вмію провадити, — відказала Лола.
— Та я сама поведу, — сказала Івіш.
І вищиривши зуби, неприязно додала:
— Не бійтеся, я буду провадити, як чоловік.
Вони підвелися. Івіш брутально обняла Лолу і підштовхнула до майданчика.
— Цікаві ж вони, — натоптуючи люльку, сказав Борис.
— Еге ж.
Надто ж цікавою була Лола: вона скидалася на молоду дівчину.
— Погляньте, — сказав Борис.
Він дістав з кишені величезного ножа з роговою колодкою і поклав його на столі.
— Це бакський ніж, — пояснив він, — зі стопорним вирізом.
Задля годиться Матьє взяв ножа і спробував його відкрити.
— Та не так же, нещасний! — сказав Борис. — Ви ж уб'єте себе.
Він взяв ножа, відкрив його і поклав поруч зі своїм келихом.
— Це ніж каїда, — сказав він. — Бачите брунатні плями? Чоловік, який продав його мені, присягався, що це кров.
Вони замовкли. Матьє розглядав удалині траґічне обличчя Лоли, що пливло над темним морем.
"А я й не знав, що вона така висока". Він одвів погляд і прочитав у Борисових очах наївну втіху, й вона поцілила його просто в серце. "Він тішиться, бо він зі мною, — з докором собі подумав він, — а мені, як завше, нема чого йому сказати".
— Погляньте на жінку, яка допіру ввійшла. Праворуч, за третім столиком, — сказав Борис.
— Білявка в перлинах?
— Еге ж, у фальшивих. Тільки майтеся на бачності, вона дивиться на нас.
Матьє крадькома зиркнув на високу, гожу дівчину з холодним обличчям.
— Як вона вам?
— Та нічогенька.
— Минулого вівторка я припав їй до смаку, вона добряче хильнула і ввесь час запрошувала мене танцювати. Мало того, вона подарувала мені портсиґар, Лола страшенно розлютилася й відіслала його через офіціянта.
І скромно докинув:
— Портсиґар був зі срібла, оздоблений камінцями.
— Вона просто-таки поїдає вас очима, — зауважив Матьє.
— Так я й думав.
— Що ж ви будуте робити?
— Нічого, — зневажливо відказав Борис. — Вона ж на утриманні.
— То й що? — здивовано поспитав Матьє. — Одколи це ви зробилися таким пуританином?
— Та не в тім річ, — засміявся Борис. — Розумієте, оці мандрьохи, танцівниці, співачки — всі вони однакові. Знаючи одну, знаєш усіх. — Він поклав люльку і поважно додав: — До того ж, я чоловік цнотливий, не те, що ви.
— Гм! — буркнув Матьє.
— От побачите, — сказав Борис, — побачите, я ще здивую вас: житиму, як той чернець, коли порву з Лолою.
Він з утіхою потирав долоні. Матьє сказав:
— З Лолою ви порвете нескоро.
— Першого липня. Б'ємося об заклад?
— Та ні. Щомісяця ви закладаєтеся зі мною, що покинете її в наступному місяці, і щоразу програєте. Ви вже заборгували мені сто франків, кілька біноклів для кінських перегонів, п'ять сиґар "Корона" і корабель із пляшками, який ми бачили на Сені. У вас ніколи й на думці не було порвати з Лолою. Ви надто тримаєтеся за неї.
— Ви поціляєте мене простісінько в серце, — сказав Борис.
— Просто це дужче від вас, — незворушно провадив Матьє. — А оскільки ви не можете спокійно терпіти цю залежність, то вона доводить вас до сказу.
— Та замовкніть нарешті! — люто і весело сказав Борис. — Ви ще будете гасати за своїми сиґарами й кораблем.
— Та знаю я, ви ніколи не сплачуєте боргів чести: ви малий нікчема.
— А ви... ви посередність, — відказав Борис.
Обличчя його засяяло.
— Вам не здається, що це величезна образа: пане, ви — посередність!
— Незлецьки, — відказав Матьє.
— Або ще краще: пане, ви — ніщо!
— Ні, — сказав Матьє, — це не те, це набагато слабше.
Борис визнав це самохіть.
— Ви маєте слушність, — сказав він, — ви огидні, бо завжди маєте слушність.
Він знову старанно розпалив люльку.
— Як по правді, то в мене є ідея, — мовив він зі збентеженим і водночас маніякальним виглядом, — мені хочеться в полюбовниці світську даму.
— Отакої! — здивувався Матьє. — А навіщо?
— Не знаю. Гадаю, це має бути цікаво, вони, мабуть, страшенно манірні. Крім того, це принадно, серед них є такі, що згадуються у "Воґ". От самі подумайте. Купуєш "Воґ", розглядаєш світлини, бачиш: графиня Рокамадур з шістьма хортами, і думаєш собі:"А я ж цієї ночі переспав з нею!" Чудесно та й годі.
— А білявка он вам усміхається, — сказав Матьє.
— Авжеж, нахабства їй не позичати. Знаєте, вона робить це від розбещености, їй хочеться забрати мене в Лоли, бо вона її терпіти не може. Краще обернутися до неї спиною, — вирішив він.
— А що за чолов'яга з нею?
— Та так, приятель. Танцює в "Альказарі". Корчить із себе красеня, що куди там! Погляньте на цю мармизу. Йому вже скоро тридцять п'ять, а він усе вдає із себе Керубіно.
— Ну й що? — відказав Матьє. — Коли вам буде тридцять п'ять, у вас буде такий самий вигляд.
— У тридцять п'ять, — суворо мовив Борис, — я вже давно віддам богу душу.
— Ви полюбляєте про це казати.
— В мене сухоти, — сказав Борис.
— Знаю, — (якось Борис чистив зуби і, подряпавши щіткою ясна, довго плювався кривлею). — Знаю, та й що ?
— Мені байдуже, сухоти в мене чи ні, — сказав Борис. — Просто не хочу піклуватися про себе. Гадаю, не варто жити після тридцяти, потім ти вже старе луб'я.
Він зиркнув на Матьє й додав:
— Не про вас я кажу.
— Та певно, що не про мене, — сказав Матьє. — проте ви маєте рацію: після тридцяти вже стаєш старим луб'ям.
— Мені хотілося б бути старшим на кілька років і все життя залишатися в цьому віці: це було б утіхою.
Матьє зиркнув на нього з ураженою симпатією. Молодість для Бориса була водночас минущою і даровою якістю, котрою треба було цинічно користатися, й моральною чеснотою, по відношенню до якої треба було показати себе гідним. Мало того, це було виправдання. "Нічого, — подумав Матьє, — він уміє бути молодим". Може, він єдиний з-поміж усіх цих людей цілковито був у цьому дансинґу. "По суті, це не така вже й дурна ідея: прожити молодість доостану й віддати богу душу в тридцять років. Так чи йнак, а після тридцяти людина вже мертва".
— У вас страшенно заклопотаний вигляд, — сказав Борис.
Матьє здригнувся: Борис зашарівся від збентеження, та дивився на Матьє з тривожним співчуттям.
— А що, помітно? — поспитав Матьє.
— Ще й як.
— У мене скрутно з грошима.
— Не вмієте ви ощадно жити, — суворо сказав Борис. — Якби в мене була ваша платня, то мені не довелося б запозичатися. Хочете сто франків бармена?
— Дякую, мені треба п'ять тисяч.
Борис розуміюче свиснув.
— О, даруйте, — сказав він. — А ваш друг Даніель хіба не позичить вам?
— Він не може.
— А ваш брат?
— Той не хоче.
— Хай йому дідько! — засмучено сказав Борис. — А чи не хтіли б ви...
— Що саме?
— Та нічого, просто мені подумалося: от же свинство, у Лоли повнісінько грошви, й вона нічого з нею робить.
— У Лоли позичати я не хочу.
— Таж клянуся вам, вони в неї просто лежать. Якби мова йшла про банківський рахунок, то я нічого не казав би: вона купує акції, грає на біржі, схоже, грошенята вона любить. Та в неї вже чотири місяці з собою сім тисяч франків, вона до них і не доторкнулася, навіть не знайшла часини, щоб віднести їх у банк, кажу ж вам, вони просто лежать у неї в сумочці.
— Ви нічого не можете втямити, — роздратовано сказав Матьє. — Не можу я запозичатися в Лоли, вона терпіти мене не може.
Борис зареготався.
— Ну, це таки правда! — сказав він. — Вона терпіти вас не може.
— От бачите.
— Все одно це свинство, — сказав Борис. — Ви вскочили в халепу через якісь п'ять тисяч, вони у вас під рукою, а ви не хочете їх узяти. А що, коли я попрошу їх для себе?
— Ні, ні! Не треба, — жваво замахав руками Матьє, — все одно вона дізнається правду. Серйозно, — наполегливо сказав він, — мені це було б неприємно.
Борис не відповів. Він узяв ножа двома пальцями й поволі підняв на рівень чола вістрям униз. Матьє почувався незручно. "Негідник же я, — подумав він, — хіба ж маю я право корчити з себе порядну людину за рахунок Марсель". Він обернувся до Бориса, хотів було сказати йому:"Гаразд, позичайте в Лоли". Та не зміг і слова видушити з себе, тільки щоки зашарілися. Борис розтулив пальці, й ніж упав додолу. Вістря вбилося в підлогу, й колодка задилькотіла.
Івіш із Лолою посідали на свої місця. Борис підняв ножа і поклав його на стіл.
— Що це за жахіття? — поспиталася Лола.
— Це ніж каїда, — відказав Борис, — щоб ти ходила в мене, мов пес на поводку.
— Ну й чортеня ж ти.
Оркестр заграв інше танґо. Борис понуро зиркнув на Лолу.
— Ходімо танцювати, — крізь зуби процідив він.
— Ви тут у гріб мене заженете всі, — сказала Лола.
Її обличчя заясніло, й зі щасливою усмішкою вона додала:
— Ти такий люб'язний.
Борис підвівся, й Матьє подумав:"Зараз він попросить у неї грошей". Він був геть знищений від сорому, та заразом почував і полегшення. Івіш сіла поруч.
— Лола незрівнянна, — хрипко сказала вона.
— Авжеж, вона дуже вродлива.
— Та певно!.. А це тіло! Це так хвилює — марне обличчя з квітучим тілом. Я відчувала, як час тече, мов пісок, враження було таке, наче вона в'яне простісінько у моїх руках.
Матьє стежив поглядом за Борисом і Лолою. Борис ще не переходив до діла. Здається, він жартував, а Лола усміхалася йому.
— Симпатична вона, — неуважно мовив Матьє.
— Симпатична? О ні, — сухо відказала Івіш. — Це брудна молодиця, самка.
І гордовито докинула:
— Я бентежила її.
— Видно було, — сказав Матьє.