Каміння ще й досі там лежить. Невже ми й справді в самісіньке пекло спускаємось? Ох, і дам я бісам прочухана — своїх не впізнають! Щоправда, їхніх рогів я трохи боюся, та ти, Панургу, скоро хочеш одружитися, мусив би більше тих рогів боятися!..
10 9—1100
217
— Либонь, і до тебе черга дійде! — відповів Панург.— Адже ерцгерцог Пухнастих котів уже сватав за тебе трясцю! Ти його за це єретиком обізвав — а дарма! Якщо тільки я виберуся звідси цілим і здоровим, то неодмінно тебе з нею одружу!
їхню розмову урвав Світосяйний ліхтар. Він сказав, що в такому святому місці не можна базікати. А боятися нема чого. Ніхто їх не зачепить: адже в руках у них зелені гілки, а в черевиках виноградне листя.
— Ну, тоді вперед! — збадьорившися, вигукнув Панург.— Всіх бісів ми винищимо до ноги! Двом смертям не бувати, а одної не минути! Вперед, вперед! Усі біси, всяка нечисть — геть з дороги! Я й беріг досі своє життя для того, щоб померти геройською смертю! Я — не з полохливих! Щоправда, серце в мене калатає, але це тому, що холодно і повітря важке... Вперед! До храму Бакбук — верховної жриці Божественної Пляшки!
Тут сходи скінчилися, і мандрівники побачили великі гарні двері із яшми. Вони були зачинені, але не мали ні засувів, щ замків. Тільки посередині висів величезний індійський діамант, оправлений в золото.
Світосяйний ліхтар сказав, що далі йти йому не можна. Тепер мандрівники повинні слухатись верховну жрицю Бакбук і у всьому їй коритися. Вона поведе їх у храм, вона й виведе їх із храму.
Боятися Бакбук не слід — вона дуже добра.
Світосяйний ліхтар підійшов до дверей, зняв діамант і поклав його в срібну коробочку, що висіла біля дверей з правого боку. Потім витяг з-під порога шовковий шнур пурпурового кольору, прив'язав його до двох золотих кілець, прилаштованих до стулок, і відійшов убік.
Ту ж мить стулки самі собою відчинилися — і не з гуркотом, як слід би було сподіватися, бо двері були дуже масивні й важкі,— а з тихим мелодійним рокотінням, яке віддалося вгорі зграйною луною. Придивившись, Пантагрюель помітив унизу між стулками й порогом два маленьких циліндри> Це вони рокотіли, котячись по гладенькій мармуровій підлозі.
Здивовані з того, що двері відчинилися самі собою, мандрівники вже були подумали, що Світосяйний ліхтар приклав до того місця, де сходилися стулки, траву, яка зветься "ефіопіс" — вона відмикає всі замки
та засуви,— але потім стали роздивлятися стулки із внутрішнього боку і помітили недалечко від того місця, де вони сходилися, дві залізні пластини, оправлені в корінфську бронзу, та дві блискучі магнітні дошки, прилаштовані до одвірків. Отже, коли Світосяйний ліхтар узяв діамант, що правив за замок, магніт притяг до себе залізні пластини, і двері відчинилися.
На правій пластині був викарбуваний латинський напис: "Ducuni valentem fata, nolentem fragunt> 187, а на лівій — грецький, який Епістемон прочитав так: чУсе рухається до своєї мети".
РОЗДІЛ XLVI
Про підземний храм
Прочитавши ці написи, мандрівники почали роздивлятися храм. Такої пишноти вони ніде і ніколи не бачили, навіть уявити собі не могли. Підлога — мозаїка з обточених самоцвітів: яшми, офіту, порфіру^ агату, халцедону. І так майстерно були викладені ті самоцвіти, що здавалося: на підлогу хтось кинув оберемок виноградних віт. На вітах висіли важкі грона, а поміж вітами були розсипані рум'яні яблука, жовті груші, сині сливи, золотисті персики. І листя, і грона, і фрукти були як справжні — мандрівники мимоволі піднімали ноги, щоб на них не наступити.
Стіни храму від стелі до підлоги були викладені кольоровим мармуром і теж оздоблені мозаїкою. Картини з мозаїки зображували битви, бенкети, урочисті походи, веселі танці, села, міста, фортеці, замки, звірів, птахів, богів, чудовиська і ще багато чого — всього й не злічиш, очі розбігалися.
Зі стелі звисала величезна люстра, яка освітлювала храм так, що в ньому було ясно, наче безхмарного сонячного полудня.
Як змалювати цю люстру, де знайти слова й фарби?!
Під самісіньким склепінням, посередині, висіло кільце із щирого золота. З нього спускалися три товсті ланцюги, на яких висіла кругла золота пластина. В пластині було чотири отвори; в кожний отвір вправлено порожнисту, відкриту зверху кулю. Одна куля — з аметисту, друга — з лівійського карбункулу, тре-
10*
219
тя — з опалу, четверта — з топазу. Всі кулі були наповнені водою. Це була незвичайна вода: вона не псувалася, не каламутніла, не висихала.
Люстра сяяла, мов сонце — очам було боляче дивитися. І в цьому сяйві стіни та підлога храму мінилися веселкою.
На вазі майстер-різбяр вирізьбив веселих хлопчиків верхи на кониках, з іграшковими списами й щитами в руках. Хлопчики були як живі і, здавалося, рухались. Вони теж мінилися яскравими барвами.
РОЗДІЛ XIV11
Про те, як верховна жриця Бакбук показала мандрівникам чарівний водограй
Пантагрюель та його друзі стояли, мов заворожені, милуючись люстрою, стінами й підлогою храму, і не помітили, як перед ними з'явилася верховна жриця Бакбук із усім своїм почтом, Приязно й весело привітавшися, Бакбук повела їх на середину храму, під самісіньку люстру. І там вони побачили небаченої, невимовної, неуявимої краси водограй із прозорого алебастру. Зовні він був семикутний, всередині — круглий. На кожному куті височіла колона. Перша — сапфірова, небесно-блакитна; друга — гіацинтова 188: на ній подекуди були вирізьблені літери А та І; третя — діамантова, блискуча й осяйна, мов блискавка; четверта — рубінова, п'ята — смарагдова, шоста — агатова, сьома — селенітова: всередині її виднівся місяць.
Стародавні халдеї та маги 189 вважали, що між сімома небесними, світилами та цими самоцвітами існує тісний зв'язок. Отож на першій колоні стояла свинцева статуя бога Сатурна з косою в руках із золотим, покритим емаллю журавлем біля ніг; на другій — Юпітер із золотим орлом на грудях; на третій — золотий Феб з білим півнем у правій руці; на четвертій — Марс із левом біля ніг; на п'ятій — Венера, біля ніг якої сиділа біла голубка; на шостій — Меркурій із лелекою біля ніг; на сьомій — срібний Місяць із хортом на грудях.
Колони з'єднувались між собою арками. Над арками, спираючись на них, здіймалася кришталева баня— кругла, прозора й гладенька. Ця баня правила водограєві за дах. На бані видніли напрочуд вишукані й зграбні фігурки та літери: дванадцять знаків Зодіаку , дванадцять місяців, обидва сонцестояння, обидва рівнодення, найвизначніші зірки біля Південного полюса. Зверху на бані квітла лілея; три її пелюстки були із перлин завбільшки як людська долоня кожна. В чашечці лілеї лежав карбункул — здоровий, як страусове яйце. Він сяяв яскравіше за сонце і за блискавку.
Мандрівники ледве не осліпли, коли глянули на нього.
Люстра в цьому храмі та баня над водограєм не зрівнялися б з усіма багатствами, з усіма дивовижами, які ховають у надрах своїх Азія, Африка та Європа разом узяті.
Куди там до них перлинам-сережкам цариці Клео-патри, одну з яких — подарунок Антонія — вона, розчинивши в оцті, випила!
Куди там до них сукні Л олії Пауліни, вигаптуваній смарагдами та перлами,— сукні, від якої був у нестямному захваті весь Рим, місто, що мало славу скарбниці переможців-грабіжників усього світу!
Вода у водограї била трьома струменями. Перлові труби, по яких вона текла, лежали на дні, мов два велетенських равлики.
Бакбук звеліла Пантагрюелеві прислухатись до того, як дзюрчить вода. Це дзюрчання було дуже приємне — ніжне, мелодійне і ледь приглушене; здавалося, воно линуло із найглибших глибин земних.
Потім верховна жриця повернулась до Пантагрюе-левих друзів, всміхнулась і мовила:
— Ласкаво вас прошу, любі мандрівники, випити води з цього водограю. Ви не пошкодуєте!
— О, ми вип'ємо залюбки! — відповіли вони. Слуги принесли келихи, кубки, чаші — срібні,
кришталеві та порцелянові,— зачерпнули води з водограю і піднесли мандрівникам.
Коли вони випили, Бакбук спитала, чи сподобалася вода.
— Дуже, дуже сподобалась! — захоплено вигукнули ті.— Вона свіжа й холодна, як джерельна, і така само чиста й прозора.
За якусь мить Пантагрюель та його друзі відчули: з ними коїться щос!ь дивне.
Кров у жилах погарячішала, побігла швидше. Щоки запашіли рум'янцем. Руки й ноги налилися міццю.
— Ми мовби помолодшали на десять років! — мовили вони.
— Випийте ще,— сказала Бакбук.
Вони випили і за хвилину відчули себе богатирями, їм здалося, що вони здатні повалити всі гори, переплисти всі моря-океани, перестрибнути всі прірви, навіть вибратись на небо.
Ось яку чудодійну силу мала вода з водограю у храмі Бакбук!
РОЗДІЛ ХІУІІІ
Про те, як Панург розмовляв із оракулом Божественної Пляшки
— Ну, тепер ви впевнилися, що це таки справді чудодійна вода? — спитала Бакбук.— Хто з вас хоче поговорити з Божественною Пляшкою?
— Я! — вигукнув Панург.
Бакбук накинула на Панурга плащ, наділа йому на голову білу шапочку, тричі вмила водою з чарівного водограю, а потім загадала обійти водограй довкруж дев'ять разів і тричі підстрибнути. Тим часом вона гортала ритуальну книгу й промовляла заклинання.
Бакбук повела Панурга через золоті двері в круглу каплицю, збудовану з прозорого каменю. Вікон у ній не було, але крізь розколину в скелі, яка прикривала храм зверху, падало ясне проміння і осявало всю каплицю.
Посеред каплиці Панург побачив семикутну водойму, а у водоймі — величезну овальну пляшку з найчистішого, найпрозорішого кришталю.
Бакбук звеліла Панургові стати навколішки, поцілувати край водойми, а потім протанцювати навколо неї три ритуальні танці. Тоді наказала йому сісти біля водойми, розгорнула книгу і щось шепнула Панургові в ліве вухо.
Вислухавши її, Панург заспівав:
Ти ж, о Пляшко,— славне всюди знань надбання! Спрагло й важко ждати буду віщування.
Коли Панург доспівав пісню, Бакбук кинула щось у водойму і вода в ній забулькотіла, завирувала. Бакбук мовчки; стояла біля Панурга.
Раптом у Божественній Пляшці щось зашуміло — так, мовби випустили стрілу з арбалета чи пішов рясний дощ. Шум гучнішав і гучнішав; нарешті почувся голосний звук: "Трінк!"
— Ой! Божественна Пляшка розбилася або тріснула! — вигукнув Панург.— Саме з таким звуком тріскаються пляшки, коли їх кидають у вогонь!
— Друже! Складіть уклінну дяку небові! — урочисто мовила Бакбук.— Ви почули слово Божественної Пляшки.