Ну, просто, тобто, йдеш вулицею, а вже ніс твій так і чує, що пахне тисячами; а в мого капітана Копєйкіна весь асигнаційний банк, розумієте, складається з яких-небудь десяти синюх92. Ну, якось там притулився в ревельському трактирі, за карбованець на добу: обід — щі, шматок битої яловичини. Бачить, заживатися нічого. Розпитав, куди звернутись. Кажуть, є, в деякому роді, найвища комісія, правління, розумієте, таке, і начальником генерал-аншеф такий-то. А государя, треба вам знати, в той час не було ще в столиці; військо, можете собі уявити, ще не верталося з Парижа, все було за кордоном. Копєйкін мій, уставши раненько, пошкрябав собі лівою рукою бороду, бо платити цирульникові — це обійдеться, в деякому роді, у гріш, натяг на себе мундирину і на дерев'янці своїй, можете уявити, подався до самого начальника, до вельможі. Розпитав квартиру. "Он", кажуть, показавши йому будинок на Дворцовій набережній. Хатинка, розумієте, мужицька: шибочки у вікнах, можете собі уявити, півторасажневі дзеркала, так що вази й усе, що там тільки є в кімнатах, здаються ніби назовні: міг би, в деякому роді, дістати з вулиці рукою; дорогоцінні мармури на стінах, металеві галантереї, яка-небудь ручка у дверях, так що треба, знаєте, забігти попереду до роздрібної крамнички та купити на гріш мила, та попереду години дві терти ним руки, та потім уже зважитись ухопитись за неї — словом: лаки на всьому такі — в деякому роді запаморочення. Сам швейцар уже має вигляд генералісимуса: визолочена булава, графська фізіогномія, як відгодований гладкий мопс який-небудь, батистові комірчики, канальство!.. Копєйкін мій добрався якось із своєю дерев'янкою у приймальну, притулився там у кутку собі, щоб не штовхнути ліктем, можете собі уявити, яку-небудь Америку або Індію — роззолочену, розумієте, фарфорову таку вазу. Ну, розуміється, що він настоявся там удосталь, бо, можете собі уявити, прийшов ще в такий час, коли генерал, у деякому роді, щойно встав з ліжка, і камердинер, може, підніс йому яке-небудь срібне цеберко для різних, розумієте, умивань таких. Чекає мій Копєйкін годин чотири, аж ось увіходить нарешті ад'ютант або там інший черговий чиновник. "Генерал", каже, "зараз вийде у приймальну". А в приймальні вже народу, як бобів на тарілці. Все це не те, що наш брат холоп, усе четвертого або п'ятого класу, полковники, а де й товстий макарон блищить на еполеті — генералітет, словом, он який. Раптом у кімнаті, розумієте, пронеслась ледве помітна суєта, як ефір який-небудь тонкий. Почулося там і там: "шу, шу", і нарешті тиша настала страшна. Вельможа входить. Ну... можете уявити собі: державна людина! В обличчі, так би мовити... ну, відповідно до звання, розумієте... до високого чину... такий і вираз, розумієте. Все, що тільки було в приймальні, розуміється, в ту ж хвилину в струнку, дожидає, тремтить, чекає рішення, в деякому роді, долі. Міністр або вельможа підходить до одного, до другого: "За чим ви? за чим ви?., чого ви бажаєте? яка у вас справа?"
Нарешті, пане мій, до Копєйкіна Копєйкін, зібравшись з духом: "Так і так, ваше превосходительство: проливав кров, втратив, у деякому роді, руки й ноги, працювати не можу, насмілюсь просити монаршої милості". Міністр бачить: людина на дерев'янці і правий рукав порожній пристебнутий до мундира. "Добре", каже: "навідайтеся днями". Копєйкін мій виходить мало не в захваті: одне те, що вдостоївся аудієнції, так би мовити, з першорядним вельможею; а друге те, що ось тепер нарешті вирішиться, в деякому роді, щодо пенсіону. В настрої, розумієте, такому, підскакує по тротуару. Зайшов у Палкшський трактир випити чарку горілки, пообідав, пане мій, у Лондоні, звелів подати собі котлетку з каперсами, щлярку замовив з різними фінтерлеями, замовив пляшку вина, увечері вирушив у театр, словом, розумієте, гульнув. На тротуарі, бачить, іде якась струнка англійка, як лебідь, можете собі уявити, такий. Мій Копєйкін, кров знаєте, заграла в ньому, побіг було за нею на своїй дерев'янці, тюп, тюп, слідом — "та ні", подумав, "хай після, коли одержу пенсіон.Тепер щось я розгулявся занадто". Ось, пане мій, яких-небудь через три, чотири дні з'являється Копєйкін мій знову до міністра, діждався виходу. "Так і так", каже, "прийшов", каже, "почути наказ вашого високопревосходительства, по одержимих хворобах і за ранами..." й інше таке, розумієте, у відповідному стилі. Вельможа, можете собі уявити, зразу його пізнав: "А", каже, "добре", каже: "цей раз нічого не можу сказати вам більше, як тільки те, що вам треба буде чекати приїзду государя; тсді, без сумніву, будуть зроблені розпорядження щодо поранених, а без монаршої, так би мовити, волі я нічого не можу зробити". Поклін, розумієте, і — прощайте. Копєйкін, можете собі уявити, вийшов у становищі найбільш невизначеному. Він уже думав, що ось йому завтра такі видадуть гроші: "На тобі, голубчику, пий та веселись"; а замість того йому наказано чекати, та й часу не призначено. От він совою такою зійшов з ґанку, як пудель, розумієте, якого кухар облив водою: і хвіст у нього межи ніг, і вуха повісив. "Ну, ні", думає собі: "піду вдруге, поясню, що останній шматок доїдаю — не допоможете, мушу померти, в деякому роді, з голоду". Словом, приходить він, пане мій, знову на Дворцову набережну, кажуть: "Не можна, не приймає, приходьте завтра". На другий день — те ж саме; а швейцар на нього просто й дивитися не хоче. А тимчасом у нього з синюх отих, розумієте, уже залишається тільки одна в кишені. То бувало їв щі, яловичини шматок; а тепер у крамничці візьме якого-небудь оселедця або огірок солоний та хліба на два гроші, словом — голодує бідолаха, а тим часом апетит, просто, як у вовка. Проходить повз такий який-небудь ресторан — кухар там, можете собі уявити, іноземець, француз отакий собі з відвертою фізіономією, білизна на ньому голландська, фартух білістю дорівнює снігам, виробляє там фензерв який-небудь, котлетки з трюфелями, словом — розсуне делікатес такий, що, просто, себе, тобто, з'їв би від апетиту. А то пройде повз Мілютинські крамниці, там з вікна виглядає, в деякому роді, сьомга отака собі, вишеньки по п'ять карбованців штуку, кавун-громадище, диліжанс отакий, висунувся з вікна і, так би мовити, шукає дурня, котрий би заплатив сто карбованців, словом — на кожному кроці спокуса така, слинка тече, а він чує, тимчасом, усе: "завтра". Так можете уявити собі, яке його становище: тут, з одного боку, так би мовити, сьомга й кавун, а з другого йому підносять все ту ж самісіньку страву: "завтра". Нарешті урвався бідоласі, в деякому роді, терпець, вирішив будь-що-будь пролізти штурмом, розумієте. Діждався біля під'їзду, чи не пройде ще який відвідувач, і там за якимсь генералом, розумієте, проскочив з своєю дерев'янкою до приймальні. Вельможа, за звичаєм, виходить: "За чим ви? за чим ви? А!" каже, побачивши Копєйкіна: "я ж уже об'явив вам, що ви мусите чекати рішення".—"Дозвольте, ваше високопревосходительство, — не маю, так би мовити, шматка хліба..." — "Що ж поробиш? Я для вас нічого не можу зробити: подбайте поки що самі про себе, шукайте самі засобів". — "Але, ваше високопревосходительство, самі можете, в деякому роді, судити, які засоби можу вишукати, не маючи ні руки, ні ноги". — "Але", каже сановник, "погодьтесь: я не можу вас утримувати, в деякому роді, своїм коштом; у мене багато поранених, всі вони мають однакове право... Озбройтесь терпінням. Приїде государ, я можу вам дати слово честі, що його монарша милість вас не залишить". — "Але, ваше високопревосходительство, я не можу чекати", каже Копєйкін, і каже, в деякому відношенні, грубо. Вельможі, розумієте, зробилося вже досадно. Справді: тут з усіх боків генерали чекають рішень, наказів; справи, так би мовити, важливі, державні, які вимагають щонайшвидшого виконання, — хвилина прогаяння може бути важлива, — а тут ще прив'язався збоку настирливий чорт. "Вибачте", каже: "мені ніколи... мене чекають справи, важливіші за ваші". Нагадує способом, в деякому роді, тонким, що пора, нарешті, і вийти. А мій Копєйкін, — голод, знаєте, пришпорив його: "Як знаєте, ваше високопревосходительство", каже, "не зійду з місця доти, доки не дасте резолюції". Ну... можете уявити: відповідати отак вельможі, якому варт тільки слово — так от уже й полетів шкереберть, так що й чорт тебе не відшукає... Тут коли нашому братові скаже чиновник одним чином менший, подібне, так уже й грубість. Ну, а там розмір, розмір який: генерал-аншеф і який-небудь капітан Копєйкін! 90 карбованців і нуль! Генерал, розумієте, більш нічого, як тільки глянув, а погляд — вогнепальна зброя: душі вже немає — вже вона сховалася в п'ятки. А мій Копєйкін, можете уявити, ні з місця, стоїть, як укопаний. "Що ж ви?" каже генерал і взяв його, як то кажуть, у лопатки. А втім, сказати правду, обійшовся він ще досить милостиво: інший би настрахав так, що днів три крутилася б після того вулиця догори ногами, а він сказав тільки:
"Добре", каже: "коли вам тут дорого жити, і ви не можете в столиці спокійно чекати вирішення вашої долі, так я вас вишлю казенним коштом. Покликати фельд'єгеря! перепровадити його на місце проживання!" А фельд'єгер уже там, розумієте, і стоїть: триаршинний чолов'яга який-небудь, ручиська в нього, можете уявити, самою натурою збудовані для ямщиків, — словом, дантист такий... От його, раба Божого, схопили, пане мій, та на візок з фельд'єгерем. "Ну", Копєйкін думає, "принаймні не треба платити прогонів, і за те спасибі". От він, пане мій, їде на фельд'єгері та, ідучи на фельд'єгері, в деякому роді, так би мовити, міркує сам собі: "Коли генерал каже, щоб я пошукав сам засобів допомогти собі — добре", каже, "я", каже, "знайду засоби!" Ну, вже як тільки його приставили на місце і куди саме привезли — нічого цього невідомо. Так, розумієте, і чутки про капітана Копєйкіна канули в річку забуття, в яку-небудь таку собі Лету93, як називають поети. Але дозвольте, панове, отут і починається, можна сказати,нитка, зав'язка романа. Отже, де подівся Копєйкін, невідомо, та не минуло, можете уявити собі, двох місяців, як з'явилась у рязанських лісах зграя розбійників, і отаман цієї зграї був, пане мій, не хто інший..."
"Тільки дозволь, Іване Андрійовичу", сказав раптом урвавши його поліцеймейстер: "адже капітан Копєйкін, ти сам сказав, без руки й без ноги, а в Чичикова..."
Тут поштмейстер скрикнув і ляснув з усього розмаху рукою по своєму лобі, назвавши себе вголос при всіх телятиною.