Напівжінка, напівдитина… Такою звабливою він її ще не бачив.
– Ласкаво просимо! – весело сказала Марша.
– Дякую. – Він зробив рукою широкий жест, показуючи на особняк. – Щиро кажучи, я трохи приголомшений.
– Це буває з усіма.
– Ви, мабуть, дуже любите свій дім.
– Я його ненавиджу, – відповіла Марша. – Ненавиджу, відколи себе пам'ятаю.
Він запитливо глянув на неї.
– О, я розумію, що цей будинок прекрасний, що можна милуватися його архітектурою, оглядати його, як музей. Але жити в ньому неможливо – надто коли ти сама, а надворі темно…
– А вже посутеніло, – нагадав він їй.
– Бачу. Але зі мною – ви.
Він уперше усвідомив, як тихо довкола.
– Ви не забули про своїх гостей? Вони, мабуть, чекають на вас.
Вона лукаво стрельнула на нього очима.
– Яких гостей?
– Ви ж сказали…
– Що це буде званий обід? Так. Але на честь тільки одного гостя. А для етикету в нас є Анна. Вважайте її моєю матроною.
Вони ввійшли в дім – у тьмяно освітлений, прохолодний хол з височенною стелею. В кутку підвелася маленька літня жінка в чорному шовковому платті, усміхнулась, вклоняючись йому.
– Я пояснила Анні, хто ви, – сказала Маршо, – і вона схвалила мою ідею. Мій тато цілком їй довіряє, отже, совість ваша може бути спокійна. Крім того, в нас є Бен.
Слуга-негр, нечутно ступаючи, пройшов за ними до кабінету – невеликої кімнати з книжковими полицями від підлоги до стелі, – і дістав з бару графин і дві чарки. Марша похитала головою, відмовляючись, а Пітер кивнув, і слуга налив йому хересу. Марша жестом запросила його сісти поряд з нею на диван.
– Ви подовгу живете тут сама? – спитав він.
– Тато буває вдома між поїздками. Але поїздки його стають усе довшими, а час між ними – коротшим. Я б радше жила в якому-небудь потворному сучасному котеджі. Аби лиш там було з ким словом перемовитися.
– Ох, щось не віриться.
– Їй-богу! Аби лиш поряд з близькою людиною. Мені однаково де – можна в котеджі, можна в готелі. Адміністраторам готелів, здається, надають житло в тому ж приміщенні – на горішньому поверсі, правда?
Пітер здивовано глянув на неї й побачив, що вона всміхається.
За мить слуга покликав їх до їдальні.
Вони перейшли в сусідню кімнату, де стояв маленький круглий стіл, накритий на двох. Вогники свічок відбивалися в сріблі приборів і в стінних панелях. З портрета над чорним мармуровим каміном супився якийсь бородань – Пітерові здалося, що старий дивиться на нього критичним оком.
– Це мій прадід, – сказала Марша, коли вони сіли. – Не звертайте на нього уваги – він супиться на мене. Знаєте, колись він записав у своєму щоденнику, що хотів заснувати династію, а я своєю появою розбила його мрії.
Обідаючи, вони балакали – весело й невимушено, – а Бен прислуговував їм. Пітер раз у раз ловив себе на тому, що давно не почував себе так добре. Марша чимдалі жвавішала, щаслива усмішка не сходила з її уст, і йому було легко й радісно з нею. В цьому немає нічого дивного, казав він собі, – адже різниця в роках між нами не така вже й велика. І при світлі свічок, у наповненій таємничими тінями кімнаті він милувався сліпучою красою дівчини.
Коли вони поїли, Марша сказала:
– А каву будемо пити на галереї!
Вони підвелися, і дівчина швидким, поривчастим рухом узяла його під руку. Стримуючи усмішку, він дозволив їй вивести себе в хол. Потім вони зійшли нагору широкою спіраллю сходів і опинилися в просторому, тьмяно освітленому коридорі, стіни якого були вкриті фресками. Коридор виходив на відкриту галерею, де під миготливим газовим ліхтарем на столику стояли дві чашки й срібний кавник. Наливши собі кави, вони сіли на м'який широкий диван-гойдалку, що ліниво гойднувся разом з ними. В свіжому вечірньому повітрі легесенько повівав вітерець. В саду на різні голоси дзижчали нічні комахи; з Сейнт-Чарлз-авеню, що лежала за два квартали звідси, долинали приглушені звуки вуличного руху. Марша раптом затихла, принишкла.
– Схотілося помовчати? – спитав Пітер.
– Ні. Я хочу вам щось сказати, але не знаю, як.
– Спробуйте сказати прямо. Часом це дає найкращий результат.
– Гаразд. – Голос її зірвався від хвилювання. – Я хочу одружитися з вами.
На кілька довгих хвилин – чи, може, то були тільки секунди? – Пітер наче закляк, і йому видалося, що все довкола завмерло. Відтак обережним, чітким рухом він поставив на стіл свою чашку.
Марша закашлялася, кашель перейшов у нервовий сміх.
– Якщо ви надумали тікати, сходи – онде.
– Ні, – відповів він. – Якщо я втечу, то ніколи не довідаюся, чому ви сказали те, що я почув.
– Я й сама не знаю. – Марша дивилася просто себе, в темряву, не повертаючи до нього обличчя. Він відчував, що вона тремтить. – Просто раптом захотіла це сказати. І зрозуміла, що не сказати не можу.
Пітер знав: цій поривчастій дівчині треба відповісти лагідно й тактовно. Горло йому здушив нервовий спазм, і нараз, без видимого зв'язку, згадалося сказане вранці Крістіною: "Порівнювати малу міс Прейскотт з дитиною – це все одно, що називати тигрицю кошенятком. А втім, деякі чоловіки, напевно, мріють про обійми тигриці". Певна річ, слова ці надто різкі й несправедливі. Але Марша вже й справді не дитина, і не слід розмовляти з нею, як з малою.
– Маршо, ми майже не знаємо одне одного.
– Ви вірите в інстинкт?
– Так. Певною мірою.
– Як тільки я побачила вас, інстинкт мені підказав, що ви – гарна людина. – Голос її звучав нетвердо, але вона вже опановувала себе. – А мій інстинкт майже ніколи не підводив мене.
– А із Стенлі Діксоном, з Лайлом Дюмером? – м'яко нагадав він.
– І щодо них мій інстинкт був правильний. Тільки я не послухалася його. А тепер – послухалася.
– І все-таки інстинкт може ввести в оману.
– Що ж, від помилок ми не застраховані. Можна півжиття прождати – й пошитися в дурні. – Марша повернулася до нього, їхні очі зустрілися, і Пітер зрозумів, що вона – натура куди сильніша, ніж він думав. – Мої батько й мати, перше ніж одружилися, зустрічались п'ятнадцять років. Мати колись сказала мені, що всі їхні знайомі пророкували їм ідеальний шлюб. А вийшло таке, що гірше не придумаєш. Справжнє пекло.
Він мовчав, не знаючи, що сказати.
– Це була для мене наука. І був інший приклад. Ви бачили нашу Анну?
– Так.
– Коли їй минуло сімнадцять, її примусом віддали за чоловіка, якого вона бачила перед тим лише раз. За неї все вирішили батьки – знаєте, тоді так часто робили.
Не зводячи з неї очей, він сказав:
– Знаю.
– Напередодні весілля Анна цілу ніч проплакала. Але під вінець пішла, і прожила із своїм чоловіком сорок шість років. Він помер минулого року. Вони обоє працювали в нас. Добрішого, лагіднішого чоловіка я зроду не бачила. І це було справді ідеальне подружжя.
Він повагався, але спокуса виграти очко перемогла:
– Анна, однак, діяла всупереч інстинктові. Бо якби послухалася його, то не одружилася б.
– Так. Я просто хочу сказати, що безпомилкових шляхів немає, й інстинкт може бути незгіршим дорадником, ніж будь-що інше. – Вона помовчала, потім сказала: – Я певна, що згодом ви покохаєте мене. Я все зроблю для цього.
І раптом – несподівано для самого себе – Пітер відчув, що хвилюється. Марша, звісно, химерує – все це повітряні замки дівочої фантазії. Обпікшись на власних романтичних вигадках, він знає їм ціну. І все-таки – де межа між фантазією й реальністю? Невже він усе життя мусить оглядатися на гіркий досвід минулого? А що як дівчина не фантазує? І вже всупереч усякій логіці він сказав собі: "Відкинь вагання. Візьми її слова на віру". А потім подумав – цікаво, як поставиться до цього Марк Прейскотт…
– Якщо ви думаєте про мого батька…
Він аж злякався:
– Як ви вгадали?
– Вчуся читати ваші думки.
Він судорожно зітхнув – хапнув ротом повітря, наче воно раптом стало розрідженим.
– То що ви хотіли сказати про батька?
– Спочатку він, мабуть, стривожиться й зразу вилетить сюди. Тільки мене це не лякає. – Вона всміхнулася. – Він завжди уважно вислухує мене, і я певна, що зумію переконати його. До того ж, ви йому сподобаєтеся. Я знаю, які люди викликають у нього симпатію. Такі, як ви.
– Що ж, уже легше, – сказав Пітер, напівжартома, напівсерйозно.
– І ще одна обставина, яка мене особисто не обходить, але для батька має значення. Він одразу зрозуміє, що ви чоловік з перспективою і колись будете мати власні готелі. Мені ж це байдуже. Мені потрібні тільки ви. – Голос її знову зірвався.
– Маршо, – лагідно промовив Пітер, – я не знаю… Я просто не знаю, що вам відповісти.
Дівчина знітилася, враз утративши самовпевненість, яка давалася їй, видно, нелегкою ціною. Тоненьким, розгубленим голоском вона проказала:
– Ви, мабуть, вважаєте мене дурненькою. Коли так – то скажіть прямо…
– Зовсім ні, – запевнив він її. – Якби всі люди були такі чесні, як ви…
– То я не шокувала вас?
– Шокували? Ви мене потішили, я зворушений…
– Тоді не кажіть більше ні слова! – Марша підхопилася й простягла до нього руки. Він узяв їх у свої – пальці між пальцями – і вона гаряче зашепотіла: – Ідіть! Ідіть і думайте! Думайте, думайте, думайте! І тільки про мене!
Він відповів – цілком щиро:
– Думатиму. І тільки про вас.
Вона подалася вперед, щоб він поцілував її. Він хотів лише злегка торкнутися її щоки, але вона підставила губи, і коли їх уста зустрілися, міцно обхопила його руками. "Стережись!" – майнуло в його стуманілій свідомості. Вона горнулася до нього всім тілом, тендітна, п'янка, податлива. Дівчина? Ні: жінка! Всі м'язи його дзвеніли, думки плуталися. Він пам'ятав тільки: "Міс Прейскотт – кошенятко – обійми тигриці…"
Зібравши всю свою волю, він відсторонив Маршу і, лагідно взявши її за руки, сказав:
– Я мушу йти.
Вона провела його до тераси. Прощаючись, він мовчки пестливо торкнувся рукою її волосся. Вона прошепотіла:
– Пітере, любий…
Коли він збігав сходами вниз, йому здавалося, що він летить на крилах.
14
О 22.30старший готельний детектив Огілві перевальцем увійшов у підземний тунель, що з'єднував головний корпус "Сейнт-Грегорі" з гаражем.
Він обрев цей шлях замість зручнішого наземного переходу з першого поверху, щоб якомога менше людей бачило, куди він іде. Тій самій меті мала служити й обрана година: на цей час мешканці, що виїздять кудись машинами, вже роз'їжджаються. Крім того, десь о цій порі припиняється потік приїжджих – принаймні тих, що подорожують автомобілями.
Огілві запланував свій від'їзд у "ягуарі" герцога Кройдонського на першу годину ночі.