Деглан тримав у руці сире яйце. Від ревнощів він конвульсійно стиснув кулак, яйце бризнуло зі шкаралупи й заляпало його сусіді обличчя. Той зробив рух рукою: Деглан бере його зап'ястя, спиняє і каже йому на вухо: "Пане, вважаю його за одержаний…" Западає глибока мовчанка. Чудова вдова почулася зле. Бенкет був сумний і короткий. Коли встали від столу, вона покликала Деглана з його суперником до окремої кімнати і, щоб їх замирити, зробила все, що тільки дозволяє пристойність зробити жінці: благала, плакала, знепритомніла, але насправді стискала руки Дегланові, на його суперника дивилася повними сліз очима. "Ви мене кохаєте", – казала одному. "Ви мене кохали", – казала другому, потім до обох: "І ви хочете мене занапастити, хочете ославити мене, зробити мене об'єктом ненависті й зневаги для всієї округи! Хто б із вас двох не відібрав життя своєму ворогові, він мене ніколи не побачить; він не може бути ні другом мені, ні коханцем, – я почуватиму до нього ненависть, яка не кінчиться, поки мого життя…" Потім знову зомліла й, зомліваючи, казала: "Жорстокі, добудьте ваші шпаги й простроміть ними мої груди. Якщо, вмираючи, я побачу, що ви обнялися, я помру неремстиво!" Деглан і його суперник стояли нерухомо або допомагали їй, і самі трохи заплакали. Проте треба було розходитися. Чудову вдову відвезли додому ні живу ні мертву.
Жак. Ну, пане, чи потрібен був мені портрет тієї жінки? Хіба тепер я не знав би й так усе, що ви мені казали?
Пан. Другого дня Деглан віддав візит чарівній зрадниці й застав у неї свого суперника. Обоє вони страшенно здивувалися, побачивши в Деглана на правій щоці великий круглий пластир.
– Що це таке? – спитала вдова.
Деглан. Дрібниця.
Його суперник. Невеличкий флюс?
Деглан. Це пройде…
Поговоривши якийсь час, Деглан пішов собі, а йдучи, зробив своєму суперникові знак, який той чудово зрозумів. Суперник теж вийшов, і вони пішли. Деглан – по один бік вулиці, а його суперник – по другий, зустрілися вони поза садами чудової вдови, стали до бою, і Дегланів суперник упав на бойовищі, поранений тяжко, але не смертельно. Поки його відвозили додому, Деглан вертається до своєї вдови, сідає, вони знову починають мову про вчорашню пригоду. Вона питає, що значить величезний і смішний пластир майже на всю щоку. Він підводиться, дивиться в дзеркало.
– Справді, – каже, – він здається мені трохи завеликим…
Бере в дами ножиці, знімає пластир, трохи обрізує його з усіх боків, наліплює назад на місце й каже вдові:
– Як він вам тепер здається?
– Трохи менш смішним, ніж раніше.
– І то вже добре.
Дегланів суперник видужав. Відбулася друга дуель, знову переміг Деглан, і так п'ять чи шість разів уряд, а Деглан кожного разу обрізував свій пластир на маленьку смужку й знову наліплював його на щоку.
Жак. Чим же ця пригода скінчилася? Коли мене привезли до Деглана в замок, у нього, здається, вже не було того чорного кружальця.
Пан. Атож. Кінець цієї пригоди був кінцем чудової вдови. Довга туга, якої завдала їй ця справа, до краю зруйнувала її кволе й хистке здоров'я.
Жак. А Деглан?
Пан. Одного дня, коли ми вдвох гуляли, він дістав листа, розпечатав його й сказав:
– Він був дуже хоробрий, але з його смерті я не можу журитися…
І відразу здер із щоки решту чорного кружала, що від частого обрізування стало вже завбільшки, як звичайна мушка. Оце Дегланова історія. Жака вдоволено, і чи можу я сподіватись, що він слухатиме історію мого кохання або почне далі історію свого?
Жак. Не те й не те.
Пан. З якої причини?
Жак. Бо надворі стоїть спека, я стомився, місцевість чарівна, ми спинимось ось тут під деревами й спочинемо в холодку коло струмка.
Пан. Я згоден, але твоя нежить?
Жак. Від неї жар, а лікарі кажуть, що противне лікується противним.
Пан. Це правдиво як у царині фізичній, так і в моральній. Дивну я помітив річ: немає моральних правил, з яких не зробили б медичного афоризму, і, навпаки, мало з яких медичних афоризмів не зроблено морального правила.
Жак. Так і мусить бути.
Вони злізають з коней, простягаються на траві. Жак каже панові:
– Спатимете чи ні? Якщо ви не спатимете, я спатиму; якщо ви спатимете, я не спатиму.
Пан каже йому:
– Спи, спи.
– А чи можу я покластися, що ви не спатимете? Бо цього разу ми можемо втратити двох коней.
Пан дістав годинника й табакерку. Жак вирішив будь‑що заснути, але щомиті прокидався й ляскав у повітрі руками. Пан спитав його:
– Якого ти біса?
Жак. Мушва та комарі. Хотів би я знати, на що живуть ці капосні комахи?
Пан. А як не знаєш, то думаєш, що ні на що? Природа не створила нічого марного та зайвого.
Жак. Мабуть, бо коли щось є, воно мусить бути.
Пан. Що ти робиш, коли в тебе забагато крові або зіпсута кров? Кличеш хірурга, щоб пустив її тобі. Так от, комарі, на яких ти нарікаєш, це хмара маленьких хірургів, які колять тебе своїми ланцетиками й пускають тобі кров краплю по краплі.
Жак. Це так, але ж навмання, не розбираючи, чи в мене її забагато, чи замало. Приведіть сюди сухотного й подивіться, чи не жалитимуть його маленькі крилаті хірурги. Вони дбають про себе, і все в природі дбає тільки про себе, про себе. Хай це на шкоду іншим, то байдуже, аби тільки собі було добре… – І знову ляскав у повітрі руками й казав: – До біса маленьких крилатих хірургів!
Пан. Жаку, ти знаєш байку про Гаро?[87]
Жак. Атож.
Пан. Якою вона тобі здається?
Жак. Поганою.
Пан. Це легко сказати.
Жак. І легко довести. Чи заснув би той дурень Гаро під дубом, якби на ньому росли гарбузи, а не жолуді? А якби він не під дубом заснув, хіба не байдуже було б для порятунку його носа, гарбузи з нього падають чи жолуді? Це ви дайте дітям читати.
Пан. Філософ із твоїм ім'ям цього не хоче.[88]
Жак. Бо в кожного своя думка, і Жан‑Жак – не Жак.
Пан. Тим гірше для Жака.
Жак. Хто це знає, аж поки не дійде до останнього слова в останньому рядку на сторінці, написаній йому у великому сувої?..
Пан. Про що ти думаєш?
Жак. Думаю про те, що, коли ви говорили мені, а я вам відповідав, ви говорили мені байдужкувато, а я вам байдужкувато відповідав.
Пан. Далі.
Жак. Далі? Що ми дві справжні машини, живі й мислячі.
Пан. То й що ж із того?
Жак. їй‑богу, те саме знову. До того ж у обох машинах діє одна тільки пружина.
Пан. І ця пружина?..
Жак. Хай чорт мене вхопить, коли я зрозумію, що вона може діяти без причини. Мій капітан казав: дайте причину – виникне наслідок; від слабкої причини – слабкий наслідок; від хвилинної причини – хвилинний наслідок; від переривної причини – переривний наслідок; від перешкодженої причини – сповільнений наслідок; припинилась причина – ніякого наслідку.
Пан. Але, здається мені, я внутрішньо почуваю, що я вільний, як почуваю і те, що я мислю.
Жак. Мій капітан казав: так, це зараз, коли ви нічого не хочете. Але захотіть упасти з коня!
Пан. Ну й упаду.
Жак. Весело, без огиди, без зусилля, як ніби ви любенько злазите коло корчми?
Пан. Не зовсім, але що з того, аби тільки я впав і довів собі, що я вільний!
Жак. Мій капітан казав: як, хіба ви не бачите, що, коли б не моє сперечання, у вас ніколи не з'явилася б примха скрутити собі в'язи. Отже, це я беру вас за ноги й скидаю із сідла. Коли ваше падіння доводить що‑небудь, то не те, що ви вільний, а що ви божевільний. Мій капітан казав також, що користування свободою, незалежною від мотиву, було б справжньою прикметою маніяка.
Пан. Це надто розумно для мене, але наперекір твоєму капітанові й тобі я гадатиму, що я хочу тоді, коли хочу.
Жак. Так коли ви є і завжди були господар свого хотіння, чому не хочете зараз покохати якусь мармузу й чому ви не перестали кохати Агату кожного разу, як цього хотіли? Пане мій, люди три чверті свого життя хочуть, не роблячи.
Пан. Це правда.
Жак. І роблять, не хочучи.
Пан. І ти мені доведеш це?
Жак. Коли ви згодні.
Пан. Згоден.
Жак. Це зробиться, побалакаймо про щось інше.
Після цих балясів та інших не менш важливих речень вони замовкли і Жак підвів трохи свого величезного капелюха, що був дощовиком у негоду, холодком у спеку, накриттям про всяку погоду, темною святинею, під якою був найкращий з мозків, що будь‑коли існували, запитував у великих пригодах долю. Коли криси цього капелюха були закочені, його обличчя знаходилося приблизно посередині тіла, коли спущені – він тоді чи й бачив за десять років перед себе. Через те й була в нього звичка задирати носа і тоді можна було сказати про його капелюха:
Os illi sublime dedit, coelumque tueri
Jussit, et erectos ad sidera tollere vultus.[89]
Отож Жак підвів трохи величезні криси капелюха і, задивившись у далеч, побачив хлібороба, який марно батожив одного з коней, що йшли у парі, запряжені в плуга. Цей кінь, молодий і здоровий, ліг на борозну, і скільки хлібороб не смикав його за вуздечку, скільки не просив, не голубив, не кричав, не лаявся та не бив, лежав нерухомо й уперто не хотів підвестися.
Задумавшись трохи над цією сценою, Жак сказав панові, який теж звернув на неї увагу:
– Знаєте, пане, що там робиться?
Пан. А що ж там, по‑твоєму, робиться, як не те, що я бачу?
Жак. Ви нічого не вгадуєте?
Пан. Ні. А ти що вгадуєш?
Жак. Я вгадую, що та дурна, бундючна й ледаща тварина – городянка, яка, пишаючись своїм колишнім становищем верхового коня, зневажає плуга. А щоб усе вам сказати одним словом, цей кінь – символ ось цього Жака й сили інших підлих ледарів, що покинули село задля столичної лівреї і воліють краще жебрати шмат хліба на вулиці або з голоду померти, ніж вернутись до рільництва, найкориснішого і найпочеснішого з усіх ремесел.
Пан засміявся, а Жак казав до хлібороба, що не чув його:
– Бий, бий, скільки влізе, бідолахо! Він затявся, і ти не одного наконечника на батозі зіб'єш, поки навієш цьому ледацюзі трохи справжньої гідності та смаку до праці…
Пан сміявся собі.