Скриньки з набоями, що вони брали з собою на шлюпки, вирушаючи па полювання, лежали в них там. Звідти, просто з-перед носа в п’яних, галасливих мисливців, я виніс дві скриньки.
Далі — спустити шлюпку. Але це не так просто зробити одній людині. Попустивши найтови, я наліг спершу на передні талі, тоді на задні, перевалив шлюпку за борт, а потім попускав і ті й другі талі, аж поки вона повисла над самою водою біля борту. Я впевнився, що на ній є все необхідне — вітрило, весла й кочети. Треба було ще запастися питною водою, і я позабирав анкерки геть з усіх шлюпок. На шхуні тепер мали дев’ять шлюпок, отже, нам повинно б вистачити води й на пиття, і за баласт. Я стільки всього набрався, що навіть побоювавсь, чи не перевантажив шлюпку.
Коли Мод почала передавати мені в шлюпку припаси, з кубрика на палубу вийшов якийсь матрос. Він постояв па навітрянім борті (ми спускали шлюпку з завітряного боку), потім поплентався на шкафут і ще трохи постояв спиною до нас. Я причаївся на дні шлюпки; серце моє шалено калатало. Мод лежала зовсім нерухомо, простягшись у тіні фальшборту. Але матрос так і не обернувся в наш бік. Він тільки підняв руки над головою, потягся, голосно позіхнувши, й пішов назад на бак.
За кілька хвилин я закінчив вантажити шлюпку й спустив її на воду. Коли я помагав Мод перелізти через планшир, вона на мить притулилась до мене, і я насилу стримався, щоб не скрикнути: "Моя кохана! Кохана!" "Оце ти, Гамфрі Ван-Вейдене, й закохався нарешті!" — подумав я. Її пальці переплелися з моїми, і я, тримаючись однією рукою за планшир, а другою підтримуючи Мод, обережно спустив її в шлюпку. Я пишався своєю силою ту мить. Цієї сили я не мав іще кілька місяців тому, коли, попрощавшись із Чарлі Ферасетом, відплив у Сан-Франциско на нещасливому "Мартінесі".
Коли вона ногами торкнулася шлюпки, що була вже на воді, я випустив її руку. Тоді відчепив талі й стрибнув у шлюпку. Мені зроду не доводилося гребти, однак я вклав у кочети весла і на превелику силу відвів шлюпку від "Привида". Потому я почав піднімати вітрило. Я не раз бачив, як ставлять його матроси й мисливці, але для мене це була перша спроба. На те, що забирало в них зо дві хвилини, я витратив не менш як двадцять; та кінець кінцем я домігся свого і приладнав вітрило, після чого, взявши стерно, привів шлюпку до вітру.
— Там, просто перед нами, лежить Японія,— мовив я.
— Гамфрі Ван-Вейдене, ви відважний чоловік,— сказала Мод.
— Ні,— відказав я.— Це ви відважна жінка.
Немов змовившись, ми враз повернули голови, щоб востаннє подивитися на "Привид". Його низький корпус піднімало й гойдало на хвилях з навітряного боку від нас; вітрила невиразно проступали з темряви, і підв’язане колесо штурвала рипіло, коли хвиля вдаряла в стерно. Тоді обриси шхуни поволі зникли з очей, затихли всі згуки, і нарешті ми залишилися самі серед темного моря.
РОЗДІЛ XXVII
Займався ранок — сірий і холодний. Віяв свіжий вітер, і шлюпка йшла бейдевінд. Компас показував, що ми тримаємо курс якраз на Японію. Дарма що в теплих рукавицях, пальці мої просто дубіли на стерновому веслі. Холод проймав і ноги, і я чекав нетерпляче, коли зійде сонце.
Переді мною, на дні шлюпки, спала Мод. Вона принаймні не мерзла, бо була закутана в грубі укривала. Краєм верхнього укривала я прикрив їй обличчя, щоб захистити від нічного холоду, а тому бачив лише невиразно окреслене тіло та ясно-каштанові кучері, що, вибившися з-під укривала, взялися росяними перлами. Довго я не зводив очей з тих кучерів, наче то була найбільша у світі коштовність, і такий пильний був мій погляд, що вона нарешті заворушилася, відкинула край укривала й усміхнулась мені своїми ще заспаними очима.
— Доброго ранку, містере Ван-Вейдене,— сказала вона.— Ще не видно землі?
— Ні,— відповів я,— але ми наближаємося до неї на шість миль за кожну годину.
Вона розчаровано підібгала губи.
— Але ж це означає сто сорок чотири милі на добу,— додав я, втішаючи її.
Обличчя їй проясніло.
— А далеко нам пливти?
— Он там — Сибір,— сказав я, показуючи на захід.— А на південний захід, миль за шістсот,— Японія. Якщо цей вітер продержиться, ми будемо там за п’ять днів.
— А що, коли буря? Шлюпка може не витримати?
Вона мала звичку дивитись у вічі, вимагаючи правди.
Так і цього разу вона дивилася на мене, чекаючи відповіді.
— Хіба що як дуже сильна буря,— відповів я ухильно.
— А що, коли буде дуже сильна буря?
Я нахилив голову.
— Але нас щохвилини можуть підібрати промислові шхуни. їх багато плаває в цій частині океану.
— О, як ви змерзли,— скрикнула вона.— Дивіться! Ви труситесь!.. Не відмагайтеся, ви змерзли. А я тут лежу та вигріваюся!
— А що воно поможе, коли й ви сидітимете та мерзнутимете? — засміявся я.
— Поможе, ось тільки-но я навчуся стернувати, а я навчуся неодмінно.
Мод сіла, щоб трохи причепуритись. Вона розпустила волосся, що ясно-каштановою хмаркою вкрило їй обличчя і плечі. Рідні вологі кучерики! Мені хотілось їх цілувати, перебирати пальцями, втопити в них обличчя. Я заворожено дивився на неї, аж поки шлюпка повернулася боком до вітру й вітрило, залопотівши, нагадало мені про забуті мої обов’язки. Зроду ідеаліст і романтик, попри свій аналітичний розум, я доти мав зовсім тьмяне уявлення про фізичний бік кохання. Я завжди був тієї думки, що любов між чоловіком і жінкою це щось високе, це та духовна струна, що єднає їхні душі. Тіло відігравало незначну роль у моїх думках про кохання. І ось я дістав солодкий урок, що душа виявляє себе через тіло. Я зрозумів, що вигляд, запах і дотик волосся коханої, так самісінько як те світло, що сяє у неї в очах, і як слова, що злітають їй з уст,— це вияв її душі. Душу саму не можна пізнати, а тільки відчути, вгадати її; безпосередньо вона не може себе виявити. Адже й сам Єгова мусив з’являтися перед юдеями тільки в образах, для них зрозумілих: то в людській подобі, то як хмара, то як огненний стовп,— тобто щоразу у вигляді чогось відчутного, фізично реального, приступного їхній свідомості.
Отож я закохано дивився на ясно-каштанові кучері Мод, і вони сказали мені про кохання більше, ніж усі поети й співці могли сказати всіма своїми піснями та сонетами. Швидким рухом вона відкинула волосся назад, і я побачив її усміхнене лице.
— Чому жінки не носять коси завжди розпущені? — запитав я.— Адже так багато краще.
— Якби ж вони не плуталися так страшенно,— засміялася Мод.— Ось тобі й маєш. Я впустила одну із своїх коштовних шпильок.
І знову залопотіло вітрило, а я, забувши про шлюпку, милувався кожним її рухом, поки вона шукала поміж укривал свою шпильку.
Мене дивувало й тішило, що в ній так багато жіночності: кожен її рух, суто жіночий, виявляв мені, що вона жінка, наскрізь жінка, і пронизував мене невимовною радістю.
У своїй уяві я підніс її на недосяжну височінь, високо над іншими людьми і над самим собою. Я зробив з неї істоту богорівну й неприступну. Тому я захоплено ловив кожну рисочку, що виказувала в ній жінку, просту-таки жінку,— як вона рухом голови відкидає назад волосся, як шукає шпильку. Вона була жінка, така ж людина, як і я, і та чудовна близькість, що буває між чоловіком та жінкою, можлива й між нами, хоч це не завадить мені довіку шанувати й божествити її.
Вона радісно зойкнула, знайшовши нарешті шпильку, і я повернувся увагою до кермування. Я спробував прив’язати стернове весло, поставивши його так, щоб шлюпка сама, без моєї допомоги, йшла бейдевінд. Спроба моя вдалася; хоч шлюпка часом то приводилась трохи до вітру, то вхилялась, але зрештою вона верталась на курс і загалом ішла добре.
— А тепер поснідаємо,— сказав я.— Тільки найперш вам треба тепліше вдягтися.
Я добув новеньку теплу куртку, пошиту з укривала. Я знав, що ця цупка груба тканина не боїться дощу і не промокне й за кілька годин. Коли вона надягла куртку, я дав їй замість кашкета, що був на ній, зюйдвестку, якою, відвернувши вниз криси, можна закрити не тільки волосся, але й вуха та шию. В зюйдвестці Мод стала ще чарівніша. Її обличчя було з тих, що залишаються принадні завше. Ніщо не могло зіпсувати цього чудесного обводу, цих майже класичних рис, цих тонко окреслених брів, цих великих карих очей, проникливих і спокійних — напрочуд спокійних.
Раптом подув рвачкого вітру, дужчий, ніж звичайно, підхопив шлюпку, коли вона перетинала навскоси хребет хвилі. Різко накренившись, шлюпка зарилась по самий планшир у супротивну хвилю й зачерпнула добре відро води. Ту мить я саме відкривав бляшанку з консервованим язиком і, підскочивши до шкота, насилу встиг попустити його. Вітрило залопотіло, і шлюпка вивернулась під вітер. Поморочившись кілька хвилин з вітрилом, я знов поставив її на курс і повернувся готувати сніданок.
— Здається, діє добре,— сказала Мод, схвально кивнувши головою на мій стерновий пристрій.— А втім, я нічого не тямлю в мореплавстві.
— Але цей пристрій діятиме, тільки поки ми пливемо бейдевінд,— пояснив я.— А коли повіє сприятливіший вітер—фордевінд, галфвінд або бакштаг— доведеться мені самому — стернувати.
— Правду мовивши, я не розумію цих ваших термінів,— сказала вона,— але ваш висновок цілком зрозумілий, і він мені не подобається. Ви ж не можете стернувати день і ніч! Тому, сподіваюсь, після сніданку ви дасте мені першу лекцію, а тоді ляжете спати. Ми встановимо вахти, як це робиться на кораблі.
— Як же я вчитиму вас,— запротестував я.— Я оце сам тільки вчуся. Коли ви довірялися мені, то, певне, не подумали, що я не маю ніякого досвіду з вітрильною шлюпкою. Я вперше зроду опинився в ній.
— Тоді ми вчитимемось разом, сер. А що ви мене випередили на цілу ніч, то навчіть і мене того, чого самі вже навчилися. А поки що снідати. О, на цьому повітрі такий апетит!
— Шкодо, нема кави,— скрушно промовив я, подаючи їй намащені маслом галети і скибку консервованого язика.— І не буде ні чаю, ні юшки, нічого гарячого, поки ми не доб’ємося до землі.
Запивши скромний сніданок холодною водою, Мод почала вчитися стернувати. Показуючи їй, я сам багато чого навчився, хоч і мав деякі знання, що набув, кермуючи "Привида" і спостерігаючи, як правують стерники на шлюпках. Мод виявилася здібною ученицею і швидко навчилася держати курс, приводитись до вітру, коли шарпоне дужче, і попускати, коли треба, шкот.
Потім — чи не стомившись — вона передала мені весло і заходилася розстилати на дні шлюпки укривала, що я вже встиг позгортати.