Здавалось, я страшно втомився. Мав таке відчуття, ніби перенесуся звідси хтозна-куди, якщо на мить заплющу очі.
2
Розділ без жодних добрих новин
Вийшовши з кав'ярні, я знову без жодної мети побрів вулицями. Поступово від страшної полудневої спеки мій настрій зіпсувався. Навіть здавалось, ніби мене морозить. Однак повертатися додому я не мав охоти. Від самої думки про те, що доведеться сидіти в порожньому домі й безнадійно чекати телефонного дзвінка, я задихався.
Мені спало на думку лише одне — піти до Мей Касахари. Повернувшись додому, я переліз через стіну й доріжкою підійшов до її дому ззаду. Спершись об огорожу порожнього будинку навпроти, дивився на кам'яного птаха в саду. "Якщо тут постою, то, може, Мей мене помітить?" — подумав я. Крім тих днів, коли вона підробляла у фірмі перук, залишалася дома — приймала сонячні ванни або сиділа в кімнаті — й усе поглядала на доріжку.
Однак дівчина не показувалася. На небі не було жодної хмаринки. Літнє сонце щораз сильніше припікало потилицю. З-під ніг піднімався задушливий запах трави. Не відриваючи погляду від кам'яного птаха, я спробував згадати розповідь, почуту раніше від дядька, про долю колишніх мешканців того дому. Але на пам'ять приходило тільки море. Холодне й синє. Я зробив кілька глибоких вдихів, подивився на годинник. "Видно, сьогодні її не дочекаюся", — подумав я і вже збирався йти, як нарешті в саду з'явилася Мей Касахара й попрямувала до мене. На ній були бавовняні шорти, блакитна гавайська сорочка й червоні гумові сандалії. Зупинившись переді мною, вона всміхнулася крізь сонячні окуляри.
— Вітаю вас, Заводний Птаху! Ваш кіт Нобору Ватая знайшовся?
— Ще ні, — відповів я. — А до речі, сьогодні я довго ждав твоєї появи.
Запхавши руки в кишені шортів, Мей здивовано оглянулася.
— Послухайте, Заводний Птаху, у мене багато вільного часу, але це не означає, що я від ранку до вечора стежу, як вартовий, за доріжкою. Маю і свою роботу. А втім, вибачте. Невже ви так довго чекали?
— Та ні, не дуже. Тільки от запарився, стоячи на спеці.
Мей пильно видивилася на мене, а потім ледь-ледь насупила брови.
— Заводний Птаху, що з вами сталося? У вас такий жахливий вигляд… Ніби вас щойно викопали з-під землі. Зайдіть сюди в тінь і відпочиньте.
Узявши за руку, вона завела мене у свій сад. Посадила в брезентовий шезлонг, пересунувши його під дуб. Його густе зелене гілля відкидало живущу прохолодну тінь.
— Не турбуйтесь. Бо дома, як завжди, нікого нема. Трохи відпочиньте й ні про що не думайте.
— Послухай, маю до тебе одне прохання, — сказав я.
— Кажіть.
— Ти не могла б подзвонити замість мене?
Добувши з кишені записник і ручку, я написав телефонний номер редакції Куміко. Вирвав аркуш і передав дівчині. Пластикова обкладинка записника була теплуватою від поту.
— Ось телефон. Лише спитай, чи Куміко Окада вийшла сьогодні на роботу. Якщо ні, то чи була вчора.
Мей Касахара взяла аркуш і глянула на нього, стуливши губи. Потім перевела погляд на мене.
— Гаразд, спитаю. А ви викиньте все з голови й полежіть. Я скоро повернуся.
Вона пішла, а я, за її порадою, розлігся на шезлонгу й заплющив очі. Піт сочився з усіх пор мого тіла. Я спробував думати, але в голові закололо, а на дно шлунка почало опускатися щось схоже на клубок пачосів. До горла підступала нудота. Навколо панувала тиша. І я раптом подумав, що давно не чув заводного птаха. Може, днів чотири-п'ять. Точно не скажу. Про птаха я згадав, коли його вже не було чути. Можливо, він перелітний? До речі, я почув його вперше місяць тому. Відтоді цей невидимий птах щодня накручував пружину нашого маленького світу, в якому ми жили. Це була пора заводного птаха.
Мей повернулася хвилин через десять з великою склянкою в руці. Коли передавала її мені, шматочки льоду в ній легенько дзенькнули. Здавалось, ніби ці звуки долинали з дуже далекого світу, відгородженого від мого кількома воротами. Я почув їх, бо саме тоді ворота виявилися відчиненими. Але тільки на короткий час. Як тільки раптом хоч одні ворота зачиняться, до мене ці звуки більше не доходитимуть.
— Пийте, — сказала Мей. Від цієї води з лимонним соком голова відразу проясніє.
Я випив половину й повернув склянку. Холодна вода пройшла через горло й поволі опускалася вниз. Мене сильно занудило. Неперетравлений клубок пачосів у шлунку почав розмотуватись і підступив до самого горла. Заплющивши очі, я спробував побороти нудоту. Уявив собі, як Куміко сідає в електричку, тримаючи в руках блузку й спідничку. "Може, було б краще, якби я виблював", — подумав я. Однак цього не сталося. Поки я кілька разів глибоко дихав, нудота поволі ослабла й остаточно зникла.
— Усе нормально? — спитала Мей.
— Нормально, — відповів я.
— Я подзвонила. Назвалася родичкою. Правильно?
— Угу.
— Хто вона вам? Дружина?
— Так.
— Мені сказали, що й учора її не було, — повідомила Мей. — З редакцією зв'язку не підтримує, просто не прийшла. Тому її колеги також стривожені. Бо вони такого від неї не сподівалися.
— Ось так без попереджень не вийти на роботу — це справді не в її стилі.
— То вона пропала учора ввечері?
Я кивнув.
— Нещасний Заводний Птаху! — сказала Мей. Здавалось, ніби вона щиро співчуває. Простягла руку й поклала мені на чоло. — Може, вам у чомусь допомогти?
— Наразі нема в чому, — сказав я. — Дякую.
— Послухайте, можна ще запитати? Чи краще мовчати?
— Як хочеш, питай. Тільки от не знаю, чи зможу відповісти.
— А що, вона з іншим чоловіком утекла?
— Не знаю, — відповів я. — І таке могло статися.
— Але ж ви стільки років прожили разом! Як після цього ви не знаєте такої речі?
"Справді, — подумав я. — Чому я цього не знаю?"
— Нещасний Заводний Птаху! — повторила Мей. — Мені так хотілося б вам допомогти! Але я, на жаль, нічого не розумію в подружньому житті.
Я підвівся із шезлонга. Виявилося, що для цього потрібно більше зусиль, ніж я думав.
— Дякую тобі за все. Ти мені дуже допомогла. Але мені пора йти. Можливо, дома мене чекають якісь новини. Або хтось подзвонить по телефону.
— Як прийдете додому — відразу станьте під душ. Душ — передусім. Зрозуміло? Потім переодягніться в чисте й поголіться.
— Поголитися? — перепитав я і провів рукою по підборіддю. Я справді-таки забув поголитися. І не згадав про це від самого ранку.
— Заводний Птаху, такі дрібниці мають велике значення, — сказала Мей, дивлячись мені прямо в очі. — Як прийдете додому, подивіться уважно на себе в дзеркало.
— Так і зроблю.
— Можна мені заглянути до вас пізніше?
— Звичайно, — відповів я і додав: — Цим мені дуже допоможеш.
Мей Касахара мовчки кивнула.
Повернувшись додому, я подивився на себе в дзеркало. Я справді мав жахливий вигляд. Роздягнувся, скупався під душем, старанно вимив голову, поголився, почистив зуби, протер обличчя лосьйоном, а після того ще раз уважно оглянув себе. Начебто почувався краще, ніж раніше. Нудота вляглася. І тільки в голові ще залишався легкий туман.
Я надів шорти й нову теніску. Сів на веранді, спершись об стовп, і, поглядаючи в сад, сушив на повітрі волосся. І водночас намагався перебрати в пам'яті події, що сталися навколо мене останніми днями. Усе почалося з телефонного дзвінка лейтенанта Мамії. Учора вранці? Саме так. Після того з дому пішла Куміко. Я застібав блискавку на її сукні. Потім я знайшов коробочку від туалетної води. Приходив лейтенант Мамія, розповідав дивну історію про війну: як його спіймали монгольські солдати й укинули в колодязь. Приніс пам'ятний подарунок від Хонди-сана. Однак виявилося, що це порожня коробка. Куміко не прийшла додому. Вранці забрала свої речі з хімчистки біля станції й кудись зникла. На роботі про неї нічого не знають. Усе це сталося вчора.
Я не міг повірити, що за один день сталося стільки подій. Занадто багато.
Поки я все це прокручував у голові, на мене напала страшна дрімота. Незвичайна, нестримна, можна сказати, ґвалтівна. Вона зривала з мене притомність, як напасник одяг з тіла безборонної жертви. Я бездумно подався до спальні, роздягнувся і звалився на ліжко. Спробував глянути на годинник, що стояв на столику в узголів'ї, але навіть не зміг повернути голови. Я заплющив очі й умить занурився в бездонний сон.
Уві сні я застібав блискавку на сукні Куміко. Бачив її гладеньку білу спину. Та коли підняв застібку до самого верху, то зрозумів, що переді мною не Куміко, а Крита Кано. У кімнаті нас було тільки двоє.
Як і в минулому сні, кімната була готельним номером-люкс. На столі — пляшка "Cutty Sark" і дві склянки. Відерце з нержавіючої сталі, заповнене по вінця кубиками льоду. Хтось пройшов, голосно розмовляючи, коридором, мимо дверей. Я не міг розібрати слів, але, здається, говорили по-іноземному. Зі стелі звисала люстра, але вона не горіла. Кімнату освічували тільки тьмяні настінні бра. Вікна щільно закривали товсті гардини.
Крита Кано була в літній сукні Куміко — блакитнуватій, з ажурним візерунком у вигляді пташок, з подолом, що ледь-ледь виступав над колінами. І, як завжди, з макіяжем Жаклін Кеннеді. На лівому зап'ясті — два браслети.
— Звідки в тебе ця сукня? Вона твоя? — запитав я.
Крита глянула на мене й захитала головою. При цьому її кучерики приємно гойднулися.
— Ні, не моя. Я її позичила на короткий час. Та ви, Окада-сан, не турбуйтеся. Бо через це я не завдам нікому жодного клопоту.
— Власне, де ми? — спитав я.
Крита Кано не відповіла. Як і минулого разу, я сидів на ліжку. У костюмі й краватці з крапчастим візерунком.
— Окада-сан, вам не треба про щось думати, — сказала вона. — І турбуватися не варто. Усе буде нормально.
Як і колись, вона розстебнула на мені штани, добула прутня і взяла його в рот. Але, на відміну від минулого разу, сама не роздягалася. Залишилася в сукні Куміко. Я спробував ворухнутися, але не зміг — здавалось, мене зв'язували невидимі нитки. Мій прутень у роті Крити відразу затвердів.
Було видно, як погойдуються її накладні вії та кучерики. Сухо подзенькували браслети. Довгий і м'який язик, здавалось, обвивався навколо мене. Потім, майже довівши мене до оргазму, вона раптом відступила й почала повільно роздягати. Зняла піджак, розв'язала краватку, стягла штани, сорочку, труси й повалила мене голого на постіль. Сама ж не роздяглася, а, сівши на ліжко, взяла мою руку й потягла її собі під сукню.