розумієш? дійсно у них накльовувалася... розумієш? Тобто вони ніхто не сміли її висловити вголос, бо ж нісенітниця найбезглуздіша, а надто коли цього маляра взяли, все це лопнуло і погасло навіки. Але навіщо ж вони отаке, дурні? Я тоді Замєтова трохи віддубасив, — це між нами, брат; будь ласка, й знаку не подавай, що знаєш; я помітив, що він уразливий; у Лавізи трапилося, — але сьогодні, сьогодні все стало ясно. Головне, цей Ілля Петрович! Він тоді скористався з твоєї непритомності в конторі, та й самому потім соромно стало; я ж знаю...
Раскольников жадібно слухав. Разуміхін сп'яну проговорювався.
— Я знепритомнів тоді через те, що було душно і фарбою олійною тхнуло, — сказав Раскольников.
— Ще пояснює! Та й не сама фарба: запалення цілий місяць назрівало; Зосимов не дасть збрехати! А тільки який пригнічений тепер цей хлопчисько, так ти собі уявити не можеш! "Мізинця, каже, цієї людини я не гідний!" Твого тобто. У нього іноді, брат, виявляються добрі почуття. Але наука, наука йому сьогоднішня в "Кришталевому палаці", вінець усьому! Адже ти його злякав спочатку, мало не до корчів його довів! Ти ж майже примусив його знову переконатись в усій цій неподобній нісенітниці і далі, раптом, — язика йому висолопив: "На, мовляв, що, взяв! " Краще не треба! Роздавив ти його, знищив тепер! Майстер ти, їй-богу, так їх і треба! Ех, не було мене там! Чекав він тебе тепер дуже. Порфирій теж хоче з тобою познайомитись...
— А... вже й цей... А в божевільні ж мене чому записали?
— Вже й в божевільні! Я, брат, здається, зайвого тобі наговорив... Вразило, бач, його тоді, що тебе самий тільки цей пункт цікавить; тепер ясно, чому цікавить; коли відомі всі обставини... і як це тебе роздратувало тоді і з хворобою сплелося... Я, брат, п'яний трохи, тільки, чорти його знають, у нього якась своя ідея є. Я кажу тобі: на душевних хворобах схибнув. Та тільки ти плюнь...
Якусь мить обидва помовчали.
— Слухай, Разуміхін, — заговорив Раскольников,— я тобі хочу сказати прямо: я зараз у мертвого був, один чиновник помер... я там усі свої гроші віддав... і, крім того, мене цілувала зараз одна істота, яка, коли б я і вбив кого-небудь, то теж... одним словом, я там бачив ще другу одну істоту... з вогняним пером... а втім, я забріхуюсь; я дуже слабкий, підтримай мене... зараз уже й сходи...
— Що з тобою? Що з тобою? — допитувався стривожений Разуміхін.
— У голові трохи паморочиться, та тільки не в тому річ, а в тому, що мені так сумно, так сумно! неначе жінці... справді! Дивись, що це? Дивись, дивись!
— Що таке?
— Хіба не бачиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? У щілину...
Вони вже стояли перед останніми сходами, поруч з хазяйчиними дверима, і справді, видно було знизу, що в комірці Раскольникова світиться.
— Дивно! Може, Настя, — зауважив Разуміхін.
— Ніколи вона в таку пору в мене не буває, та й спить вона давно, але... мені однаково! Прощай!
— Що ти? Та я проведу тебе, разом увійдемо!
— Знаю, що разом увійдемо, але мені хочеться тут потиснути тобі руку і тут з тобою попрощатися. Ну, давай руку, прощай!
— Що з тобою, Родю?
— Нічого, ходім, ти будеш свідком...
Вони почали сходити вгору, і в Разуміхіна майнула думка, що Зосимов, десь певно, має рацію. "Ех! Розстроїв я його моєю балаканиною!" — пробурмотів він сам собі. Зненацька, підходячи до дверей, вони почули голоси в кімнаті.
— Та що тут таке? — скрикнув Разуміхін.
Раскольников перший взявся за двері і відчинив їх навстіж, відчинив і став на порозі наче вкопаний.
Мати і сестра його сиділи на його дивані і чекали вже півтори години. Чому ж він найменше їх сподівався і найменше про них думав, незважаючи на неодноразові звістки про те, що вони виїжджають, їдуть, от-от прибудуть, останню з яких він одержав навіть сьогодні? Всі ці півтори години вони навперебій розпитували Настю, яка і тепер стояла перед ними і геть усе вже встигла їм розповісти. Вони себе не тямили від переляку, коли почули, що він "сьогодні втік", хворий і, як видно з розповіді, не інакше як у маренні! "Боже, що з ним!" Обидві плакали, обидві витерпіли хресну муку за ці півтори години дожидання.
Радісний, захоплений крик зустрів появу Раскольникова. Обидві кинулися до нього. Але він стояв наче мертвий; нестерпна раптова свідомість ударила в нього, мов громом. Та й руки його не підіймалися обняти їх: не могли. Мати й сестра стискали його в обіймах, цілували його, сміялися, плакали... Він ступив уперед, похитнувся і впав на підлогу непритомний.
Тривога, крики жаху, стогін... Разуміхін, який стояв на порозі, влетів у кімнату, схопив хворого на свої міцні руки, і той вмить опинився на дивані.
— Нічого, нічого! — кричав він обом дамам,— це просто непритомність, дурниці! Зараз тільки лікар сказав, що йому багато краще, що він зовсім здоровий! Води! Ну, от він уже приходить до пам'яті, ну, от і опритомнів!..
І, вхопивши за руку Дунечку так, що мало не викрутив їй руки, він нахилив її подивитись на те, що "ось він уже й опритомнів". І мати і сестра дивилися на Разуміхіна як на провидіння, розчулено і вдячно; вони вже дізнались від Насті, чим був для їхнього Роді, під час усієї хвороби, цей "меткий юнак", як назвала його того ж вечора в інтимній розмові з Дунею сама Пульхерія Олександрівна Раскольникова.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
I
Раскольников підвівся і сів на дивані. Він мляво махнув Разуміхіну, аби припинити цілий потік його безладних і палких запевнень, що все буде гаразд, звернених до матері і сестри, взяв обох за руки і хвилини зо дві мовчки вдивлявся то в ту, то в другу. Мати злякалась його погляду. В цьому погляді прозирало сильне аж до страждання почуття, але водночас було щось застигле, навіть неначе безумне. Пульхерія Олександрівна заплакала.
Євдокія Романівна була бліда; рука її тремтіла в руці брата.
— Ідіть додому... з ним,— промовив він уривистим голосом, показуючи на Разуміхіна, — до завтра, завтра все... Давно ви приїхали?
— Увечері, Родю, — відповіла Пульхерія Олександрівна, — поїзд дуже спізнився. Але, Родю, я нізащо не піду тепер від тебе! Я ночую тут...
— Не мучте мене! — сказав він, роздратовано махнувши рукою.
— Я залишусь коло нього, — скрикнув Разуміхін, — не залишу його й на хвилину, і під три чорти там усіх моїх, хай хоч на стіни лізуть! Там у мене дядько за президента.
— Як, як я віддячу вам! — почала Пульхерія Олександрівна, стискаючи руки Разуміхіна, але Раскольников знову перебив її.
— Я не можу, не можу,— роздратовано повторював він, — не мучте! Годі, йдіть собі... Не можу!
— Ходім, матусю, хоч з кімнати вийдемо на хвилинку, — шепнула злякана Дуня, — ми його вбиваємо, це видно.
— Та невже ж я й не подивлюся на нього, аж після трьох років! — заплакала Пульхерія Олександрівна.
— Стривайте! — перепинив Раскольников їх знову, — ви весь час перебиваєте, а в мене думки плутаються... Бачили Лужина?
— Ні, Родю, але він уже знає про наш приїзд. Ми чули, Родю, що Петро Петрович був такий ласкавий, відвідав тебе сьогодні, — з деякою боязкістю додала Пульхерія Олександрівна.
— Еге ж... був такий ласкавий... Дуню, я оце сказав Лужину, що зі сходів його спущу, і прогнав його під три чорти...
— Родю, що ти! Ти, певно... ти не хочеш сказати, — почала злякано Пульхерія Олександрівна, але спинилася, дивлячись на Дуню.
Євдокія Романівна пильно вдивлялася в брата і чекала, що буде далі. Настя вже обох їх попередила про сварку, наскільки зуміла розібратися й переказати, і вони змучилися від здогадів і чекання.
— Дуню, — через силу говорив далі Раскольников, — я проти цього шлюбу, а тому ти й повинна, завтра ж, з першого ж слова, відмовити Лужину, щоб і духу його не було.
— Боже мій! — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
— Брате, подумай, що ти говориш! — запально почала Євдокія Романівна, але одразу ж і стрималась. — Ти, може, тепер нездужаєш, ти стомився, — лагідно сказала вона.
— В гарячці? Ні... Ти йдеш за Лужина заради мене. А я жертви не приймаю. І тому, на завтра, напиши листа... з відмовою... Вранці дай мені прочитати, і край!
— Я цього не можу зробити! — скрикнула ображена дівчина. — 3 якої речі...
— Дунечко, ти теж запальна, облиш, завтра... Хіба ти не бачиш... — злякалася мати, кидаючись до Дуні. — Ох, ходімо вже краще!
— Марить! — закричав захмелілий Разуміхін, — а то як би він смів! Завтра всі ці дурощі вискочать... А сьогодні він справді його вигнав. Це так і було. Ну, а той розсердився... Ораторствував тут, знання свої виставляв, та й пішов, хвоста підібгавши...
— То це правда? — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
— До завтра, братіку, — сумно сказала Дуня, — ходім, матусю... Прощай, Родю!
— Чуєш, сестро,— повторив він услід, зібравши останні сили, — я не марю зараз, цей шлюб — підлота. Хай я негідник, а ти не повинна... один хто-небудь... а я хоч і негідник, але таку сестру за сестру не вважатиму. Або я, або Лужин! Ідіть...
— Та ти з глузду з'їхав! Деспот! — заревів Разуміхін, але Раскольников уже не відповідав, а може, і не мав сили відповідати. Він ліг на диван і одвернувся до стіни цілком знеможений. Євдокія Романівна зацікавлено подивилася на Разуміхіна; чорні очі її блиснули: Разуміхін навіть здригнувся під цим поглядом. Пульхерія Олександрівна стояла приголомшена.
— Я нізащо не можу піти! — шептала вона Разуміхіну, мало не плачучи, — я залишуся тут, де-небудь... проведіть Дуню.
— І всю справу зіпсуєте! — теж прошептав роздратовано Разуміхін, — вийдемо хоч на сходи. Насте, світи! Присягаюсь вам, — говорив він і далі пошепки, уже на сходах, — що допіру нас, мене й лікаря, мало не побив! Розумієте ви це! Самого лікаря! І той змовчав, щоб не дратувати, й пішов, а я внизу залишився стерегти, а він одразу ж одягнувся і непомітно втік. І тепер утече, коли дратувати будете, вночі, та щось і заподіє собі...
— Ой, що ви кажете!
— Та і Євдокії Романівні не можна в номерах без вас самій! Подумайте, де ви зупинилися? А цей негідник, Петро Петрович, хіба не міг кращої вам квартири... А втім, знаєте, я трохи п'яний і тому... вилаяв; не звертайте...
— Але я піду до тутешньої хазяйки, — наполягала Пульхерія Олександрівна, — я ублагаю її, щоб вона дала мені й Дуні притулок на цю ніч. Я не можу залишити його так, не можу!
Розмовляючи, вони стояли на площадці сходів, перед самими хазяйчиними дверима.